До зустрічі у Лімбі

Допоможи мені бути сильною. Сховай мене. Не від ворогів, а від себе самої. Я не хочу зникати. Я жива... Дай мені сил боротись. За них. І, зрештою, за себе. Я звертаюсь до Тебе. Не тому, що вірю, а тому, що більше нема до кого.

Я не знаю, хто Ти: Бог-Отець, Аллах, Будда, Велике Ніщо чи Самотній Розум. Різні імена, але одна сутність. Може, язичництво найточніше описало Тебе — не як особу, а як силу, як саму Природу, що не знає жалю, бо не створена, щоб жаліти.

Якщо чесно... якщо відкинути всі напівправди, складається враження, що Ти нас залишив. Забув, відвернувся. А може, ми Тобі ніколи й не були потрібні. Світ гниє. Розлагається. Планета задихається, діти помирають, стихії нищать міста. А тобі байдуже?

Іноді я думаю, що ми — твій експеримент, запрограмований на страждання. Люди створюють комп’ютерних істот, щоб потішитися. Одних бережуть, інших топлять у басейні без сходів — просто так, заради жарту. Ти такий самий? Тобі смішно, коли ми страждаємо?

Але якщо ти хоча б трошки дбаєш про нас... Якщо відчуваєш свою провину переді мною. Дозволь мені повірити. Хоч трохи. Хоч на ніч. Я не благаю про чудо. Не прошу воскрешати мертвих. Просто дай мені сили не зламатися.

Будь-ласка.

Меліса все ще не розмовляла. Так і продовжувала лежати обличчям до стіни. На тумбочці стояла миска з засохлою кашею. Поруч валялась її червона помада. Іноді, напівживою автоматикою, вона підіймалась, щоб прийняти дозу. На цьому все й закінчувалося.

Джером говорив із нею, заспокоював, обіцяв, що все налагодиться, але її очі дивилися на нього, ніби крізь. Здавалось, що, хоча їй й не вдалося вбити своє тіло, все живе всередині неї померло.

— Я втрачаю її, — прошепотів Джером на кухні, коли ми сиділи навпроти, курили в мовчанні. Він сказав це, не дивлячись на мене, втупившись у свою цигарку. — Вона навіть не намагається боротися.

Що я могла йому сказати? Пообіцяти, що все буде добре? Немає нічого гіршого за неправдиві обіцянки. Лікарі свого часу теж повторювали подібне: що ще є шанс, що найгірше позаду, що скоро... І ми вірили. З кожним разом трохи менше, але вірили. Аж поки одного разу вони чесно не сказали, що шансів немає.

— Будь з нею, — сказала я нарешті. — Це найкраще, що ти можеш зробити.

— Сидіти і дивитися, як вона згниває заживо? Чудова допомога.

Його голос був повний злості, але не на мене — на всю ситуацію, на свою безсилість. Кулаки були стиснуті, але я бачила, як тремтять пальці. Мої власні руки ледве не простяглися вперед, щоб розтиснути ці пальці, розгладити зморшки на чолі. Я стиснула їх міцніше в кишенях. Не треба себе дурачити. Я не могла врятувати його. Бо сама йшла на дно.

Він раптом подивився на мене, і в його погляді з'явилася знайома сталевість.

— Я знаю, що ти планувала по-тихому звалити, — він вимовив це не з докором, а з констатацією. Як факт. — І правильно. Тільки дурень тут би залишився.

Я стиснула його руку. Не могла брехати навіть собі, що він нічого не значить. Можливо, і я теж не була для нього порожнім місцем. Але що з того? Ми лише тягнули один одного — не вгору, а в бік. Щоб не зникнути остаточно.

— І все ж, — Джером схопив мене за плечі, вп'явся пальцями так сильно, що стало боляче, — залишся. Ти не можеш піти зараз. Я не витримаю тут сам з нею.

Я лише кивнула. Зараз і мови не могло бути про те, щоб піти. Джером повільно провів рукою по моєму волоссю, якось невпевнено, наче вибачався за грубість. Його губи склалися в ледь помітну, стомлену усмішку.

— Дякую, — він зітхнув. — В наступному житті, обіцяю, постараюся приносити тобі менше проблем.

Я змогла вмовити його поспати лише наступної ночі, коли його вії вже злипалися. Він довго пручався, але потім змовк, і втома взяла своє. Я накрила його ковдрою, сіла поруч, і ми залишилися в темряві — я, він і тиша, що більше не лякала, бо здавалась знайомою.

Телефон задзвонив несподівано, і я здригнулась: дзвінків давно не було. Спочатку, коли померли батьки, я не знала, як від них врятуватися. Усі хотіли висловити співчуття й поцікавитися, чи потрібна допомога. Банальна ввічливість. Потім настало затишшя: ніхто не знав, про що говорити зі мною. Але згодом дзвінки знову почалися, бо життя рухалося далі. Я мала або прийняти це, або вийти з гри. Я вибрала друге.

Тепер, коли телефон знову задзвонив, я автоматично подивилася на екран. Незнайомий номер. Можливо, просто помилка або спам. Я натиснула на «прийняти» більше з цікавості, ніж з потреби.

— Добрий день. Ельвіра, так?

Жіночий голос. Надто дружній, надто правильний. Такий голос зазвичай хоче щось продати.

— Так, усе правильно. Чим можу допомогти?

— Мене звати Олена, я представниця організації «Global Internship». Ми з вами спілкувалися ще у вересні — пам’ятаєте?

Звісно, я пам’ятала. Колись я вклала в це всі сили. Анкета, есе, дві рекомендації. Презентація англійською — «хто я така й чого прагну». Потім співбесіди: дурні питання, тестування, уявні уроки. Було складно. Було важливо. Було тоді.

Рік тому це означало для мене все. Я пройшла відбір за кілька тижнів до аварії. Навіть тоді це здавалось чимось нереальним. Усього лише дванадцять студентів. Два місяці лекцій у Канаді, воркшопи на теми, що мають змінити світ: гендер, освіта, культура. Потім — країни третього світу, допомога тим, хто ніколи не мав шансу.

«...ми покриваємо всі витрати. Переліт, страховка, проживання в кампусі...»

Я стояла в центрі кухні. Підлога під ногами була липкою. Повітря було густим від диму і пару, що піднімався над сковорідкою з пригорілими макаронами, які я так і не прибрала. Пальці, у яких я тримала телефон, пропахли тютюном.

«...це унікальний шанс змінити не тільки своє життя, але й допомогти іншим».

Раптом я уявила, як стою в чистому, світлому приміщенні. На мені — чиста блузка. Я роздаю ноутбуки дітям, які дивляться на мене з вдячністю. А потім ця картина тріснула. Я побачила себе збоку: бліду, з синяками під очима, у футболці з плямою посередині, яка стоїть посеред брудної кухні і слухає про якесь інше, паралельне життя. Життя, яке належить не їй, а примарі з минулого.

«...підтверджуєте свою участь?»

Тиша затягнулася. Я відчула, як щелепи стиснулися від напруги. Мені залишилось лише сказати, що більше не зацікавлена. Просто покласти слухавку. Позбутися ще однієї ілюзії.

— Можна я відповім трохи згодом? Минуло багато часу.

— Так, звісно. Ми чекатимемо вашого рішення до кінця місяця, а потім місце автоматично перейде до наступного кандидата з черги.

Ми обмінялися кількома фразами. «Дякую, що приділили час». «Будь ласка. Всього найкращого». Вона була чемна. Я вдавала, що ще жива. Формально. Коли дзвінок урвався, в кімнаті стало ще тихіше, ніж до того. І лише гудіння холодильника нагадувало, що світ не зупинився. Лише я.

Мені слід відмовитися. Я вже не та, ким була. Тепер я курю дешеві цигарки, живу у квартирі з двома наркоторговцями, ледь зводжу кінці з кінцями. Але якщо чесно, чи була я колись кращою? Усе моє життя — це гра в хованки з власною тінню. Ось «хороша» Еля: та, що ночами готується до семінарів, красиво говорить про майбутнє. Але варто заплющити очі — і я бачу іншу. Ту, що сиділа на даху, пила вино і думала: а чи швидко я помру, якщо нахилюсь ще трошки вперед. Яка досі готова схопити Мелісу за руки і піти разом на дно. Іноді я не розумію, яка з нас справжня. Можливо, та, що мовчить?

— Ти в порядку?

Джером вийшов із-за рогу — худий, мов тінь, з темними колами під очима, які вже стали частиною його обличчя. Наче він взагалі не спав. Наче не мав на це права.

Він ніколи не стане частиною мого життя. Комусь доведеться піти. Але чому так складно?

Я поцілувала його. Не для пристрасті, не для тепла. Просто щоб відчути, що він справжній. А потім подивилась в очі — з наївною, безглуздою надією, що там буде відповідь. Що він скаже мені щось, що складе все докупи.

— Куди ми йдемо? — спитала я тихо.

Ми жили, наче без мапи. Я не розуміла нашої кінцевої мети. Ми поступово вбиваємо себе? Тоді варто просто наковтатися наркотиків і покінчити з усім. Чи ми хочемо вибратися з цього лайна, щоб створити щось краще, ніж маємо зараз? Але я не бачу жодного руху вперед. Ми стоїмо на місці.

Він простягнув руку і торкнувся мого обличчя. Провів пальцем по щоці, наче стираючи невидиму сльозу. Мої власні руки не знали, що робити. Обійняти його? Відштовхнути? Вони безсило повисли по швах.

— Здається, ми застрягли, — лише тихо сказав Джером, цілуючи мене в лоб.

Губи були холодними. Я закрила очі, і раптом уявила, як ми стоїмо на краю прірви, тісно тримаючись за руки. Не для того, щоб втримати один одного, а просто щоб не падати поодинці.

Він мав рацію. Та все має початок і кінець.

Отже, і ми теж.