До зустрічі у Лімбі

Я чула, що смерті не існує. Люди живі, доки ти пам’ятаєш про них, доки несеш їх у своєму серці. І звідти вони будуть давати тобі сили, щоб продовжувати існування, згадуючи лише хороше і залишаючи позаду погане.

Чому тоді я не асоціюю своє серце з Раєм, а скоріше з наскрізною дірою, наповненою темрявою? Чому хороші спогади не витягують мене з пекла? Знаю відповідь. Бо людина — егоїстична істота. Я думаю не про них. Лише про свій біль.

І злюся. На мармурові плити. На всесвіт. На себе. Кожен із нас напартачив. У наступному житті, якщо воно існує, я б хотіла, щоб усе було інакше.

Сьогодні ж... я все ще жива.

Голова тріщала, у роті було сухо й гірко. Похмілля. Звична справа. Я розплющила очі, намагаючись згадати обличчя. Ім'я. Що ми робили вчора. Але кімната була незнайомою. Я б не сказала, що живу в палаці, швидше в блощичнику, але зараз моя квартира нагадувала п'ятизірковий готель.

Жалюзі пропускали тонкі нитки світла. Ковдра з діркою від недопалка. Килим у плямах від блювоти. Я обвела кімнату поглядом, намагаючись згадати. Нічого.

— Міг би відкрити вікно, — пробуркотіла, тягнучись до склянки з водою.

Деякий час дивилась на неї. Пити хотілося шалено, але мозок видавав тривожний сигнал: не пий.

— Розслабся. Це не отрута. Вода з-під крана, іншої немає.

Поки холодна вода текла горлом, я ловила себе на думці, що чекаю на гіркоту, металевий присмак, що завгодно. Але це була просто вода.

— Ти гепнулася об бетон, — почулось збоку. — Розсікла голову. Я вже думав залишити тебе валятися, потім уявив, як мене дістають копи, і передумав. До лікарні не варіант, тож довелося тягти сюди. Вилив на тебе півпляшки спирту. Ти так верещала, що я аж подумав, чи не приховуєш ти в собі демона.

Спогади почали повертатися. Клуб. Меліса. Темний закуток. Джером, який не продав мені наркотики. Я знепритомніла. Не прийшла сюди сама. Він міг зробити що завгодно. Мої пальці дотягнулися до пояса джинсів, пробігли по застібці. Все на місці. Сорочка, яку я пам’ятала. Але це нічого не значило. Відчуття власного тіла було чужим, віддаленим, наче я дивилась на нього збоку.

Я відкрила рота, щоб заговорити, але Джером, не дивлячись на мене, підняв руку.

— Спочатку прийми душ.

Найжахливіше те, що я була згодна. Тіло благало опинитися під струменями води. А десь глибоко всередині шепотів голос: не роздягайся. Не закривай очі.

Джером кивнув на двері, що ледве трималися на завісах. Я увійшла всередину. Чекала, що зараз він зайде. Хвилина. Дві. П'ять. Нікого. Струмінь води був холодним. Перевірила шкіру: синяків, порізів не було. Мабуть, нічого не сталося. Цього було досить.

Я вийшла, обмотавшись рушником. Джером сидів на тому ж місці, курив, не дивлячись на мене. Розпитувати його вже не було бажання. Хотілось лише зникнути, але навіть це вимагало енергії, якої не було.

Кімната різко нахилилась. Я не одразу помітила, що вже стою посеред коридору, притулившись до стіни, і не можу рушити далі. Ноги підігнулися.

— Ей, — голос долинув крізь туман, і мене підхопили. — Не відключайся. Чуєш? Не створюй проблем, прошу тебе.

Джером довів мене до ліжка і простягнув більш-менш чисту футболку.

— Надягни. І не помри тут у мене.

Він розвернувся до вікна, даючи зрозуміти, що його цікавить хіба що вид із кватирки. Ця штучна «порядність» була кумедніша за будь-яку похабщину.

— Я не буду везти тебе в лікарню, — Джером почав ходити зі сторони в сторону. — План був простий: відправити тебе до біса, зав’язавши очі. Меліса завжди знаходить проблемних... 

Я слабо посміхнулась. Навіть без дзеркала знала, чому він так говорить. Напевно, я зараз біла, як крейда, губи потріскані, погляд порожній. Мама в дитинстві панікувала через такі стани. Таке бувало, коли я недоїдала або була виснажена. Не смертельно.

— Заспокойся, — процідила я. — Я просто втомилася. Від цього ще ніхто не вмирав.

Він злегка звів брови, нічого не відповів. Присів на краєчок ліжка, задумливо дивлячись перед собою.

— Що треба зробити, щоб ти перестала виглядати як труп?

Мама змушувала мене їсти й пити багато води, а ще лежала зі мною на дивані і довго розмовляла, поки я не засинала. А Джером нічого не міг зробити. Але потрібно віддати йому належне: він намагався. Знайшов навіть шматок засохлого хліба, від якого я одразу ж відмовилася.

І він... пішов. Двері зачинилися з тихим стуком. Я залишилась серед шурхоту вентиляції та запаху плісняви. Повернувся через десять хвилин, кинув мені у коліна теплу булку. Я мовчала, зиркаючи з-під лоба. Але щойно вдихнула аромат, всередині щось стиснулось. Шлунок скиглив. Я відкусила шматок, і ледь не закотила очі від задоволення.

— Ти не схожий на типового наркоторговця, — сказала я, намагаючись прожувати і не захлинутись крихтами.

Він лише посміхнувся. Наче я розбиралась в наркоторговцях.

— Я не любитель закопувати тіла ночами, — його голос був рівний, трохи лінивий. — Закон і порядок — єдина причина, чому ти ще дихаєш.

Фальшивив. Не те щоб я розбиралась в людях або його видавали добрі очі, але щось у ньому не сходилося. Він не був схожий на зламаного наркомана, який готовий віддати все за дозу. Але й не виглядав як бездушний ділок, що наживається на чужих залежностях.

Протверезівши, я розуміла абсурдність ситуації. Я, яка прийшла купити отрути, тепер сиділа в квартирі дилера і розмірковувала про моральний упадок. Схоже на поганий анекдот. Навіть сміятися не хотілось.

Вхідні двері різко розчинилися, і моя вчорашня знайома залетіла всередину. Обсипані тіні зробили її очі схожими на чорні діри, вона нагадувала фурію, що зірвалася з ланцюга. Меліса різко зупинилась, помітивши мене на ліжку.

— Та ти шо, серйозно?! — її голос зірвався на вереск. Вона перевела погляд на Джерома, й губи скривились. — Дурь їй продавати не можна, бо спалить святий притон, а трахатися з нею — норм?! Ви всі однакові!

Джером навіть не поворухнувся. Лише знизав плечима, мовляв, яка йому різниця.

— Вали звідси, істеричко, — буркнув він.

Меліса проігнорувала. Кинулася до кухонного кута, відкриваючи шухляди, перевертаючи пакети. Пластик захрустів під її ногами.

— Під раковиною, — кинув Джером.

Меліса просвердлила його злим поглядом, але пішла. Повернулась зі шприцом. Я ніколи не бачила, як люди колються. Вдихають, курять, ковтають таблетки — це так, але шприц... Це було по-іншому.

Вона сіла на підлогу, засукала рукав. Бліда шкіра з ледь помітними венами. Встромила голку — ніби кидала виклик всьому світові. А потім... зітхнула. Її тіло розслабилось. Голова відкинулась, очі закотились, губи розтягнулись в безмовній усмішці. Вона здавалась щасливою. Або мертвою. І я зрозуміла. Мене тягне не на кайф. Мене тягне на цю відсутність почуттів.

Джером простежив за моїм поглядом.

— Не продам тобі наркоту.

— Чому? — вирвалось.

Це було не бажання, а раптове, дитяче обурення. Чому мені не можна? Я повнолітня, незалежна і безпритульна. Не варто боятися, що мої батьки прибіжать мене рятувати. Ідеальний кандидат.

— Я продаю наркоманам, — знизав плечима Джером. — Не створюю їх.

Я мовчала, втупившись у нього. Принциповий наркоторговець. Світ зійшов з розуму.

Меліса, між тим, виглядала досить енергійною. Вона носилась по кімнаті з посмішкою й нагадувала мені хом'ячка в колесі: настільки ж безмозкого і божевільного у своїй справі. Дістала з косметички червону помаду і, судомно рухаючи рукою, нафарбувала губи. Колір ліг криво, заліз за контур. Виглядало стрьомно. Можливо, якби змити цю бойову маску, під нею виявилася б симпатична дівчина. На курсі з психології казали, що макіяж — це броня. Але виглядало радше як крик. Або поганий смак.

— Ладненько, — Меліса дістала сигарету, а Джером мовчки підніс запальничку. Дим повільно поплив до стелі. — Розважайтесь тут. Була рада познакоміться... — вона запнулась, намагаючись згадати моє ім’я. — Ну, короче, бувай. Мене вже Цезар чекає.

Вона вийшла, грюкнувши дверима. Залишивши за собою лише запах дешевих парфумів, тютюну і чогось гіркого, лікарняного.

— Цезар? — перепитала я, дивлячись на двері.

Джером злегка усміхнувся.

— Це не про імператора. Про салат. Каже, мама робила найкращий. Коли дізнався, що був ще й полководець з таким ім’ям, офігів. Заспокоївся тільки тоді, як почув, що того свої ж прикінчили.

Я тихо хмикнула. Це було і правда... абсурдно.

Він запалив нову цигарку. Дим повільно підіймався до стелі. Запах тютюну перемішувався з вохкістю старих шпалер. Стеля була в тріщинах. Штори — сірі від пилу. Все тут було тимчасовим. Як і я.

Настане ніч — і я піду. Мені зав’яжуть очі й викинуть десь у дворі. Щоб не знала дороги назад. Та й чи потрібно мені повертатись? Наркотики — не моя прерогатива, а Джером і Меліса — лише люди, яких я зустріла в ночі. Їхні імена, історії, навіть запах їхнього диму — все розчиниться, щойно я вийду за поріг.

Принциповий наркоторговець і дівчина з бойовим макіяжем. Вони, як і я, історії. Напевно, нещасні. Краще нам триматися один від одного якомога далі.