Монтажер

У кадрі знову з’явилась Лея. Ведуча сиділа в освітленому салоні на шкіряному пневмосидінні. Позаду виднілась кабіна – два підголовники та лобове скло. Судячи з освітлення, у салоні жодних вікон не було. Мимохіть Тамі помітила пристрій, закріплений на стелі, із прикрученою на нього камерою; мабуть, машина була переобладнана для таких зйомок.

- Як ми створюємо наші відео? – почала Лея. – Спочатку ми обираємо жертву… здається, я мала сказати щось інше… - кадр знову став «а-ля інтерфейс камери»; однак цього разу на фоні звучало цвірінькання пташок, яке пасувало до розгубленого погляду Леї.

- Спочатку ми обираємо героя ролику, - продовжила Лея – уже в нормальному зображенні. – Це може бути або учасник нашої команди, або гість. Потім сценаристи створюють сюжет – обирають тему розмови, заклад для сніданку, додають якісь креативні фішки – словом, прописують усе до найменших дрібниць. Після цього ми готуємось до зйомок і, власне, знімаємо контент. Дівчата наносять макіяж, допомагають прищепити на одязі мікрофони – і починаються зйомки. Я незмінно виконую роль ведучої, оператори знімають усе на камери, виставляють світло, слідкують за звуком… І ось відео, здавалось би, готове. Однак, перш ніж ви побачите готовий випуск, увесь матеріал потрапляє до нашого… м-м-м… учасника – який поки що жодного разу не потрапляв у наш кадр. До цієї миті. Та-дам!

На цих словах двері назовні розчинилися, і до салону заліз… він. Тамі аж привідкрила рота – хоча, звісно, це був Макс. Зрозуміло, він не був схожим на того юнака, яким вона бачила його востаннє. Обличчя стало крупнішим і більш змужнілим, темно-русяве волосся було стильно підстрижене; образ доповнювали окуляри з широкими лінзами в чорній оправі. Однак, не дивлячись на зміни, не впізнати його було неможливо.

- Доброго ранку, - привітався він, сідаючи на сидіння навпроти ведучої (тепер знімала та сама камера, прикріплена біля неї за стелю).

- Привіт, - відповіла Лея. – Знайомтесь, це – Макс, відеомонтажер каналу Д-2». Саме він створює ролики у тому вигляді, в якому ви їх бачите. Також Макс іноді й знімає відео…

- …коли когось із операторів змушують зніматися, - відгукнувся оператор за спиною дівчини.

- Ну, вибач, ти ж – донор, - зауважила Лея, повертаючи голову до кабіни. – Власне, як і ти, - звернулась вона до Макса.

- Так, - кивнув він, посміхнувшись.

- Скажи, як давно ти – у команді «Д-2»?

- Із самого початку, - коротко кинув Макс.

- Ого! – здивовано вигукнула дівчина. – І жодного разу ти не потрапив у кадр?

- Так.

- Чому?

- Я не люблю зніматися, - з ноткою ніяковості відповів Макс.

- Не любиш чи… чи це більше страх?

- На дві третини це – страх.

- Тобто, ти не боїшся здавати кров, ти сам знімаєш і монтуєш відео, але при цьому ти боїшся зніматися?

- Ну, не те, що мені страшно… - задумливо почав Макс. – Більше якось ніяково. Я не звик до публічності, там… виступати на сцені чи ще щось. Я навіть більше скажу, коли я потрапив до команди, мені спочатку було ніяково навіть спілкуватися з учасниками. Звісно, не з усіма, але…

- Отакої! – Лея здивовано звела брови. – Ну, ми пізніше до цього дійдемо. Давай спочатку поговоримо про те, як ти взагалі потрапив до донорського двіжу. Пам’ятаєш свою першу донацію?

- Так, - Макс знову задумався. – Я тоді був ще студентом, учився на четвертому курсі… Я побачив у стрічці відео про ДЦК – його незадовго до цього відремонтували до нинішнього вигляду… І я побачив, як у кріслах лежать юні дівчата, як люди під час донацій сидять у смартфонах… Ну, й мені так трошки захотілось теж спробувати здати хоча б плазму. Звісно, тоді цього було замало, щоб я взяв і одразу пішов до Центру. Але відео мене зачепило, процес пішов… я став шукати інші ролики, переглядати… Я бачив, як виглядають станції переливання в інших містах, порівнював тамтешніх донорів із нашими…

- Вони чимось відрізняються? – запитала Лея.

- Так. У нас уже на той момент були різні донори – молодь, пенсіонери, хто завгодно. Було багато тих, хто побоювався, наважувався… А на станціях донори, по-перше, в основному – 35+, такі мужні особи, здебільшого чоловіки… Розумієш, одна справа, коли ти приходиш у сяючий Центр, де грає музика, гудить кондиціонер, ти залазиш у комфортне крісло, приймаєш зручну позу і скролиш якусь стрічку під час донації. А інша справа, коли ти заходиш у кімнату, обкладену плиткою, лягаєш на стару кушетку, дивишся на облуплену батарею або слухаєш, як за вікном цвірінькають горобці. Здавати плазму або навіть кров у Центрах легше більш морально, аніж якось ще. Все одно і там, і там тобі у вену встромляють голку, ти качаєш кулачком і бачиш кров, яка біжить по фізсистемі. Просто тут тобі – більш комфортно, ти тобі морально легше дивитись на цей ремонт, на ці крісла, на молодь… Ти навіть кайфуєш від цього процесу. А там тебе більше штовхає те, що комусь життєво необхідно твоя кров чи плазма, що ти маєш врятувати чиєсь життя. Однак цього часто буває замало. Мені на той момент таких почуттів точно не вистачило б. Коли я вперше йшов здавати кров, я знав, що йду у Центр, а не на станцію, знав, що там є така ж молодь, як і я, і якщо можуть вони, то чому я не маю наважитись.

- А коли ти врешті вирішив, що хочеш спробувати? – Тамі помітила, що за лобовим склом знову миготіла дорога. Мабуть, бус давно виїхав із двору (чи де там Макс вліз у нього) і їхав до ДЦК.

- Я вирішив спробувати тоді, коли почув від працівниці столичного Центру, що донори постійно рятують чиїсь життя – або у нас, або за кордоном, якщо порція йде туди. У них там класно влаштована зала донацій – вона у них іде кругом, і під стіною кругом стоять ці крісла. І я, коли почув ці слова, подумав, що можу врятувати когось, і мені для цього просто треба полежати у кріслі і… все, виходить. Але вперше я вирушив на донацію, коли мені знадобилось прогуляти пари.

- Ух ти! – вигукнула Лея. – Розкажи, як це було?

- У нас був такий предмет… політекономіка. По суті, політологія та економіка разом. Предмет був сам по собі неприємний, хоча я сьогодні полюбляю все, пов’язане з банками і картками…

- Так, ми поговоримо про це в кафе, - нагадала Лея. «Ого, вони ще їдуть до кафе!» - здивовано подумала Тамі.

- Так, а сам предмет мені не подобався. Він сам по собі був важкий, і сам матеріал був нецікавий і непотрібний. І, головне, його вела дуже сувора викладачка. У кожного, мабуть, був такий предмет в універі, на який було страшно ходити.

- Так, – усміхнено підтвердила Лея. - У мене це була історія театрального мистецтва.

- Ну, а в мене це була політекономія, – продовжив Макс. – Я навіть боюсь пригадувати, як я її тоді боявся. А прогуляти пару так просто не можна було. Відсутність потрібно було обов'язково відробляти. Плюс оця доцентка на наступній парі теж відмічала відсутніх і кожного разу – уявляєш, кожного разу! – досіпувалась, чому тебе не було минулої пари. Ну, там було багато таких неприємних нюансів. І я вирішив, що врешті піду здавати кров – як я тоді думав. Це вже на місці мені розповіли, що новачки здають плазму.

- Так, - перебила Лея, - хто вперше потрапив на наш канал, майте на увазі, що кров насправді здають набагато рідше за плазму. Але насправді вона рятує життя частіше за цільну кров. Отже, повертаємось до твоєї історії і… ти вперше здав плазму, щоб прогуляти пару?

- Не зовсім, – заперечив Макс. – Я збирався прийти й раніше, але… Це треба було робити у вихідний. А у мене було багато роботи, це вже був четвертий курс, ми вивчали складний монтаж, створення анімацій. А тут потрібно було сходити замість пар, і я, по суті, не прогулював їх. У мене була довідка, тому я цілком законно пішов і ліг у крісло.

- А потім усі дізнались, де ти був?

- Тоді – ні. Я дав довідку старості, вона навіть не глянула у неї і зробила помітку у журналі. Мабуть, подумала, що я просто був у якогось лікаря. Навіть викладачка на наступній парі вперше побачила цю помітку і нічого не запитала.

- Образливо було?

- Чому?

- Ну, ти побував у Центрі крові, здав плазму, а про це так ніхто й не дізнався.

- Ні, - Макс хитнув головою. – Я знав, що хочу комусь допомогти, тому кричати на увесь світ, що ти здав кров – вірніше, лише плазму – цього точно не хотілось.

- Ми зараз під’їжджаємо до кафе, - сказала Лея, - тож продовжимо розмовляти же там. Цього разу ми будемо снідати у закладі під назвою «Стіл і стільці». Недавно ми знімали там контент – у випуску з Ярославою. Однак після цього менеджери кафе написали нам, що доповнили донорське меню. Вам теж цікаво? Давайте глянемо разом із нами!