Монтажер

Свіжий сніг рипів під підошвами черевиків. Лапаті сніжинки все густіше сипались із неба, вкриваючи собою двір. Зайшовши під козирок, Макс зняв капюшона, струхнув його та оббив черевики один об інший. Нутро мовби скував страх: ось-ось із цих дверей мала вийти Таміла. Учора він нарешті наважився та запросив дівчину до кіно. Перед очима досі стояли зацікавлені та глузливі погляди дівчат: Макс запрошує Тамілу в кіно – це було щось! Хоча дехто – особливо хлопці – позирали на нього з повагою: всі знали, що Макс підпрацьовує онлайн і запрошує дівчину в кіно на свої кошти. «А що, якби я був бабою, я теж погодився б», - видав раптом Петер. «Фу, противний!» - закричав на весь клас Євжен; Ден, граючи переляк, також відсунувся від малого фізменеджера. Можливо, що на цій гумористичній хвилі Таміла легше погодилась на похід у кіно; хоча, якби Макс хоча б підозрював би, що все буде саме так, він точно не наважився б на цю пропозицію. Добре, що тепер можна запрошувати її тет-а-тет – вдруге на ці знущання він точно не піде…

Раптом пискнув старий домофон, погасивши підсвітку на клавіатурі. Двері відчинились із під’їзду вийшла… Таміла у новому сірому пальто. Поділ прикривав ноги у шкільних брюках нижче колін; на голову дівчина вдягнула яскраву червону шапочку (Макс її бачив уперше).

- Привіт! – з посмішкою мовила Тамі. Їхні руки взяли одне одного в обійми; Макс відчув хвилювання, змішане із задоволенням – у школі дівчата майже ніколи не обіймалися з однокласниками. Дівочі вуста торкнулися його холодної щоки, змушуючи його серце битися ще частіше.

«Чому це так хвилює? – пронеслось у голові. – Це ж – лише обійми з невинним цьомом у щоку! Що ж буде, коли вона цілуватиме тебе в губи?»

- Давно на мене чекаєш? – запитала Тамі.

- Та ні, хвилин п’ять, - заспокоїв її Макс.

- Та де там п’ять! Он які щоки холодні!

- Нічого, у машині зігріємось, - відповів він, витягаючи телефон із кишені.

- Ти ще не замовляв машину?

- Ні ще. Я не знав, коли ти вийдеш, тому вирішив перестрахуватись.

- Треба було тобі маякнути, коли я виходила, - з ноткою гіркоти відповіла Тамі.

- Нічого, може, машина зараз приїде, - Макс тицьнув на адресу кінотеатру – У тебе – сорок другий дім?

- Так, сорок другий дім, третій під’їзд.

- Добре, - Макс вибрав у списку «Комфорт» і натиснув на «Викликати». Якби він їхав у своїх справах – наприклад, до клініки – то, звісно, він обрав би «Стандарт», а то й «Економ». Але їхати з дівчиною у кіно на дешевому седані (а в тісній малолітражці – й поготів) Максу чомусь здавалось неввічливим. Тим паче, ціна відрізнялась на якусь десятку…

- О! – вигукнув він, дивлячись на дисплей. - Машина буде за дві хвилини!

- Клас! – Тамі радісно сплеснула долонями у шкіряних рукавицях. – А там видно, де він є?

- Так, біля «вежі», - так називався стрункий високий п’ятнадцятиповерховий будинок за двором. Через форму, а також архітектурні елементи (хтозна-як вони звалися) його й прозвали вежею.

- А, так зовсім поряд! – сказала Тамі.

- Він якраз його об’їжджає, - Макс слідкував за позначкою машини, що повзла дисплеєм. – Он, одна хвилина… Класний номер у машини – дві двадцятки… - він погасив дисплей і заховав смартфон до кишені.

- А то не він? – Тамі вглянулась у кінець двору, де з-за сусіднього будинку все більше вибивалося світло фар.

- Мабуть, - підтвердив Макс. З-за рогу визирнула автівка. – Так, він.

- А звідки ти знаєш? Навіть кольору ж не видно.

- По формі. Бачиш, він довгий?

- Ага, - Тамі дивилась на машину, яка завертала до будинку. – Таке враження, ніби всередині – три ряди.

- Та ні, просто у нього – просторий салон, - пояснив Макс. От автівка нарешті під’їхала до під’їзду і…

- Ого! – здивовано сказала Тамі. Машина дійсно була довгуватою; до того ж, вона виглядала доволі сучасно – навіть для дівчини, яка геть не розбиралася в авто. Поспішивши до дверцят, Макс, відчинив їх перед нею…

Добрий вечір! – хлопець привітався з водієм. - Сідай, - запропонував він.

- Дякую, - дівчина обережно сіла на сидіння та посунулась, даючи місце йому. – Добрий вечір!

- Добрий! – відповів водій. Тепер Тамі розгледіла його – це був повний сивіючий чоловік років за п’ятдесят. Добре зараз таким працювати в таксі: скачав застосунок, зареєструвався, підтягнув документи – і працюй. Щоправда, гроші – не ті, що були раніше у таксопарках, але замовлень тепер – набагато більше, та й їздити можна, коли завгодно.

- У «Світ кіно»? – запитав водій.

- Так, - підтвердила Тамі. Машина плавно рушила з місця й повільно поїхала двором до виїзду. Тамі – знову ж, несподівано – просунула долоню під рукав його куртки, непомітно беручи його під руку…

Макс розплющив очі. Світильник слабко вихоплював кімнату з пітьми. Зітхнувши, хлопець сів на ліжку і взяв смартфон, що валявся тут же, на ковдрі. Що з тих фантазій, коли вони – нездійсненні! Все одно Тамі в житті не погодиться піти з ним до кіно. Він навіть не міг уявити її в залі поряд із Деном – хоча й у нього вистачало грошей на будь-який сеанс. Навіть якщо дівчину цікавили не тільки старші хлопці (а дівчата у класі заглядалися більше на студентів, аніж на ровесників), Тамі не подобалися нерозумні хлопці. Єдине, що її вражало в ньому – це знання ютену (недосконалі, але доволі високі). Інші предмети у його клітинках журналу «плакали» від посередніх, а то й низьких оцінок. Не розкажеш же, що ти не стільки учиш уроки, скільки вчишся монтувати відео! І потім, усе одно поки не зрозуміло, чи вийде успішно перерахувати на карту одразу всі кошти, зароблені за три роки. Хоча, навіть якщо все пройде, мов по маслу, Макс нізащо й нікому не зізнається, що має десятки тисяч. Звісно. колись він таки вирішить, що на них придбати, і тоді секрет розкриється. Однак поділитися таємницею зараз ніяк не можна – інакше станеться катастрофа. Спочатку хлопці почнуть розкручувати його на походи в кафешки за його рахунок. Звісно, навіщо ділити чек, якщо у нього – стільки грошей! Звісно, той же Петер на таке не піде – не скидатись за рахунок якось не по-хлопчачому (вірніше, не по-чоловічому, якщо вони вже з паспортами).Однак той же Ден почуватиметься спокійно – адже це не звичайний похід у кафе, а «розвод» звичайного простака. Ну, а потім усілякі «районні хлопці» почнуть клянчити у борг – який, звісно, повертати ніхто не буде. Максу навіть здалось, ніби в його голові лунає невдоволений голос Стефана: «Слухай, у тебе стільки грошей, нащо тобі ще повертати ту дрібноту?» У гіршому разі на горизонті з’являться які-небудь шибайголови, які почнуть вимагати гроші. І, врешті, хтось таки розповість батькам (ймовірно, матері), що хлопці тягнуть із Макса десятки тисяч. І мати, звісно, змусить його зняти остачу готівкою і віддати їй.

Раптом Макс відчув тремтіння, яке охопило його тіло. Лігши на ліжко, він глибоко вдихнув і видихнув, проганяючи нервування. Дійсно, чого турбуватися? Гроші поки що знаходяться так далеко, що навіть він не може до них дістатися. І потім, як говорить учителька економіки, варто отримувати із усього вигоду. Тож навіть добре, що мозок уявив ці фінансові дерибани. Тепер він добре затямив, чому історія із «Пінгвіном» має лишатись у таємниці.