Монтажер

- Звідки у тебе стільки грошей? – голос Петера раптом вивів його із роздумів...

- Заробив, - іронічно посміхаючись, відповів Ден.

- На ставках? – мовби між іншим кинув Петер. Амалія здивовано схилила голову; Макс теж здивувався – хоча й не так сильно. Батько Дена був тренером і навіть тренував Петера; його вихованці навіть грали у юнацьких складах «Лицаря» чи «Гепарда»; а один із випускників цієї ж футбольної школи зараз грав у самому «Фрегаті». Ден, хоч і займався танцями, теж любив футбол, а на уроках фізкультури поступався лише Петеру. Удома він також, либонь, не пропускав жодного матчу на «Арена-ТБ». Тому шанси виграти на матчах у Дена були більші, ніж навіть у Петера. Те, що маленький фізменеджер міг знати про Денові гроші, теж не дивувало. Однак сам факт, що Ден ставив гроші на матчі – це, звісно, викликало подив.

- Ти граєш на ставках?! – очі у Лорі, й без того широкі, розширились ще більше. За худорлявість (худіші хіба анорексички) та яскраве блондинисте волосся її часто дражнили сірничком.

- Так, - спокійно відповів Ден – ніби дівчина запитала його щось на кшталт «ти ходиш на танці?».

- А не боїшся програти?

- Ну, я ж ставлю тільки тоді, коли впевнений у виграші, - пояснив Ден. – І на точний рахунок я теж ніколи не ставлю.

- А ти програвав хоч раз? – поцікавився Петер.

- Бувало пару разів. Наприклад, коли «Метал» грав із «Шансом». Пам’ятаєш, коли вони потрапили у ворота під самий лівий кут?

- Ага, - пригадав Петер. – Прикольно було: ще пара сантиметрів – і м’яч відрекошетив би від перекладини. І це – на перших хвилинах!

- Оце і збило настрій у «металівців», - сказав Ден. – інакше вони рознесли б той «Шанс» на трісочки.

- А по факту вони пропустили ще один м’яч у першому ж таймі, - підкреслив Петер.

- Про що розмова? – до компанії підскочила Таміла, цокаючи каблуками чобіт. Макс уже почав повертати голову, щоб глянути на неї; однак в останній момент зупинився і знову кинув погляд на Денів гаманець. Варто глянути на Тамі – й вона обов’язково мило посміхнеться у відповідь. А якщо у неї грайливий настрій, дівчина може подарувати йому кокетливий погляд. Максу це не подобалось – і не лише тому, що ці залицяння змушували його ніяковіти. Просто нічого з цих посмішок і облизувань губ не вийшло б. Струнка миловидна Тамі дійсно йому подобалась; однак дівчина була однією з успішніших учениць у класі. Тож Макс, який котрий рік учився «добре-посередньо» (як говорила їхня кураторка), навряд чи міг би завоювати її дівоче серце. Єдиний предмет, де він хапав зірки – це ютен, міжнародна мова. Отут Макс дивував не лише однокласників, а подекуди й саму вчительку. Причому ніхто не міг зрозуміти, чому хлопець, який губиться у фізичних формулах і лякається «триповерхових» рівнянь, так легко жонглює іноземними закінченнями, не кажучи вже про словниковий запас. Це й підкупляло Тамі – особливо, коли він отримував найвищу оцінку за самостійну. Однак уже на якій-небудь хімії він знову соромно відводив від неї очі, згадуючи, які бали вони отримали кілька хвилин тому…

- Про гроші, - відповіла Лорі. Максу на мить здалось, що Ден спеціально відкрив гаманець, щоб трошки спустити дівочі понти з картами-знижками (на яких апріорі не могло нічого лежати, хіба окрім балів) і чеками за покупки, які напевно оплачувала не вона. Думаючи про це, Макс паралельно відсунувся до краю батареї, звільняючи місце Тамі – щоб не стояти між нею та компанією.

- No stam, - з усмішкою (куди ж без неї!) сказала Тамі, прилаштовуючись, однак, між ним та Амалією. Ставши, дівчина заходилась поправляти коси, які спадали на маленькі перса, сховані під червоним светром. Паралельно Макс спіймав єхидний погляд Амалії та Лорі: мабуть, дівчата точно знали, що ці ігри з косами були черговим залицянням, тож чекали на його швидку сором’язливу реакцію.

- No et, - поправив її Макс. – E erfat jeimp.

- Що? – Тамі здивовано повернула голову. Амалія пирснула: надто несподівано він обірвав старання дівчини.

- Поправ светр, кажу, - відповів Макс, не дивлячись на дівчину.

- А! – кинувши погляд униз, Тамі осмикнула светр. - А чому «no et»? Не треба – це ж «no stam».

- Ну, воно-то вірно, але насправді так ніхто давно не говорить.

- Так чекай… - Тамі задумалась. – «No et» - це типу «не в»… чи що?

- Буквально – так, - погодився Макс. - А в контексті може означати «не треба».

- Прикольно! - протягнула Тамі. – А чому ти сказав… поправ… без закінчення?

- Тому що це – універсальне слово. Воно майже ніколи не змінюється.

- Звідки ти все знаєш? – поцікавилась Амалія.

- З інтернету, - байдуже кинув Макс, відчуваючи, як на його руці вібрує фітнес-браслет. Він підняв руку і…

На дисплеї замість звичних літер бігли якісь символи – зірочки, слеші, розділові знаки. Лише зверху – там, де відображався адресант – звичними буквами було написано слово «Pingwin». Однак від побаченого Макс відчув, як серце у грудях мовби перейшло на іншу швидкість.

- Що це? – зацікавлено запитала Тамі. Макс не встиг навіть задуматись, як уникнути відповіді; у дверях від несподіванки мовби висока худа постать пана Грегор’яна. Цей сивочолий математик мав славу суворішого учителя за пані Грету; однак, на щастя, у цьому класі він її жодного дня не викладав. Натомість він був заступником, відповідальним за розклад; тож його голова часто з’являлась у дверному прорізі. Це могло означати одне із двох: або щось змінилося у розкладі, або на когось (чи на увесь клас) мала обвалитися гнівна тирада.

- Я перепрошую, - сказав пан Грегор’ян (коли він повідомляв про зміни у розкладі, то завжди перепрошував, навіть якщо зазирав до класу на перерві). – Географії сьогодні не буде з причини засідання вчительського колегіату…