Монтажер

Після плавання вони влаштували фотосесію на вулиці. Спочатку Тамі полізла до якихось кущів біля входу, притрушених снігом. У капюшоні й без шапки вона теж виглядала привабливо. Потім вона змусила Макса сісти поряд – для спільного селі. Хоча «змусила» сказано надто грубо – звісно, він зовсім не збирався пручатися – хоча потім це довелося робити їй.

Фоткаючись у сосновій алеї, Тамі раптом поцілувала його в щоку. Звісно, спочатку це знову пробудило в ньому звичну ніяковість. Засміявшись, Тамі поцілувала його знову, засоромлюючи хлопця ще більше.

- Ой, аж порожевів! – сміючись, сказала вона. – Ану, давай цілуватись… ой… - дівчина ледь не гепнулась набік (дарма, що сиділа навпочіпки), коли Макс встиг її підхопити за плече. Інша рука обхопила її за голову.

- Піймалась!

- Що ти робиш? – Тамі відчула його вуста на своїй змерзлій щоці.

- Цілую, - невимушено відповів він, вкриваючи поцілунками її обличчя. «Допросилась!» - подумала вона. І все ж це було дівоче щастя – бути спійманою ніжними обіймами, дозволяти цьому сором’язливцю цілувати себе, танути в його руках…

- Зачекай… Дай я встану… - Тамі піднялася. Ноги трохи гуділи від довгого сидіння навпочіпки. Макс, здавалося, легше це переніс – може, тому, що накачався у басейні. Чи він лиш приховував свій біль?

- Ап! – її руки зімкнулись за його курткою. Щоки горіли вогнем – не стільки від морозу, скільки від емоцій.

- Ходи сюди, - прошепотіла вона. Їхні вуста зустрілись у напівсутінках поміж дерев алеї. Їхні сумки лежали біля ніг; штатив разом зі смартфоном стирчав із сугроба. Вони цілувались у дедалі наростаючій темряві, яка приховувала їх від сторонніх очей місцевих мешканців. Утім, на вулиці й так майже нікого не було – тільки світились вікна багатоповерхівок і лікарні поряд, та ще зрідка рипів сніг під взуттям перехожих.

- Хочеш на ручки? – прошепотів він.

- А можна? – побоюючись запитала Тамі. Обійнявши її за талію, Макс підхопив Тамі за ноги.

- Ой! – зойкнула вона, обіймаючи хлопця. – Ну, тепер я тебе точно нікому не віддам!