Мікросеlо: хроніки дитинства

У Петрівцях не було події гучнішої, ніж весілля дяді Гриші. Навіть вибори в сільраду не викликали стільки розмов, чуток і кілограмів салату "Олів’є". Дядя Гриша, місцевий тракторист, холостяк, якого всі вже давно списали з романтичних рахунків, раптом оголосив:

— Женюсь!

— На кому? — спитала баба Настя, ледь не впустивши банку з солоними помідорами.

— На Люсьці з райцентру!

— Та вона ж з нашого клубу втекла ще в 2019-му!

— Так ми й зустрілись там знову. Коло автомату з газованкою!

— Та це доля, — сказала баба Галя. — Або спрага.

Весілля вирішили влаштувати на подвір’ї сільради, бо дядя Гриша мав там знайомих. Весілля готувалось із розмахом: два столи на двадцять метрів, баян, ведуча з голосом, що пробиває асфальт, і 400 вареників, які власноруч ліпили баба Настя, тьотя Маруся і ще три бабки, яких запросили виключно за вареничним досвідом.

— Миколко! — гукнула баба. — Пильнуй вареники! Вони святі! Бо якщо зникнуть — ми з села виїдемо!

— Бабо, а вони можуть зникнути?

— У Петрівцях можуть усе. Навіть тещу з паляниці зробити.

— Добре, буду охороняти.

— І не їж!

— Тоді охоронятиме Васька.

— А він ще гірший!

Вареники зберігали в холодному льосі під клубом. У спеціальному ящику, закритому на замок. І ми, з Ваською, пильнували. Сиділи, як два охоронці банку, з палицею, фонариком і табличкою: «Не лізь — вкусить!»

— Слухай, — прошепотів Васька, — а якщо на них нападуть?

— То вмикаємо план Б: “бігти й кричати”.

— А якщо ми заснемо?

— Тоді прокинемось без зубів.

— Ну і відповідальність…

Але ми були мужні. До того моменту, поки не почули скрип дверей. Потім — шурхіт. Потім — шепіт:

— Де вони?.. Швидше!..

— Хтось прийшов! — прошепотів я.

— Злочинці! — відповів Васька.

Ми вискочили, як герої, виламали двері і… нікого! Вареники — зникли. Ящик відкритий. Тільки в повітрі пахло м’ятою… і борщем.

— Це… катастрофа, — сказав я.

— Це… вареникоцид!

— Весілля без вареників — це як дядя Гриша без бороди!

— Що казати бабі?!

— Що нас викрали!

— Ага, і ще нас покусали, і відірвали півкрові!

Ми повернулися, бліді. Баба дивилася на нас, як прокурор.

— Ну? Де вареники?

— Їх… вкрали…

— ХТО?!

— Невідомі. В каптурах. Може, з інших сіл.

— Я вас… — баба почервоніла.

Але тут увірвався дядя Гриша. У костюмі, з квіткою в зубах і капелюхом, який точно носив дід Ленін.

— Вареники знайдено! — вигукнув він. — Вони були… в багажнику Люськи!

— В чому?!

— Вона думала, що їх уже треба везти до тітки в Бобровицю — на “післявесільний фуршет”.

— І?

— Ну... з’їли там половину. Але решта ще жива!

Баба впала на стілець.

— Миколко… живий лишився?

— Так.

— Васька?

— Тут.

— Ну й слава Богу. Бо я вже думала, доведеться на панахиду борщ варити.

Весілля таки відбулось. Вареники повернулися. Гості були задоволені. Дядя Гриша — щасливий. Люська — пила «за любов» прямо з каструлі.

А ми з Ваською були героями. Хоч вареники не врятували, але істину встановили.

— То як назвемо цю справу? — спитав я.

— «Операція “Вареник-реверс”», — сказав Васька.

І додав:

— І більше ніякої вареничної варти.

— Підтримую.