Мікросеlо: хроніки дитинства

Мене звуть Миколка, і колись я був звичайним хлопцем. До того дня, коли мені доручили пасти гусей. Звучить нестрашно, правда? Але ти ніколи не бачив очі гуски, яка вирішила, що ти їй щось винен. А тепер уяви — не одна, а ціле стадо. І всі — з претензіями.

Це сталося на початку червня, коли сонце ще не встигло зробити землю гарячою, але вже змусило бабу Настю шукати, кому б “передати стафету” з гусьми. Бо сама вона їх пасла останні п’ятдесят років, але цього літа сказала: “Досить. Миколка дорослий. Час йому знати, що таке відповідальність. І дупа, яку може покусати гусак.”

Я ще тоді не розумів глибини цих слів. Мені видали ціпок, відро води, шматок хліба, стару армійську куртку “на всяк випадок” і погнали. Гуси чекали мене на вигоні — двадцять два білих снаряди з дзьобами, ногами як поршні і поглядом, що прорізав повітря.

— Ти головний, — сказала баба Настя. — Вони слухають силу. І тон. Не тримай їм зла. Але і не дай слабинку.

Я підійшов до них із миром. Навіть промовив: “Доброго дня, гуси, я — ваш новий друг.” Один гусак — найбільший — підійшов ближче, глянув на мене знизу вверх і... плюнув. Ну, не зовсім плюнув — просто зробив “Га!” так голосно, що я мало не зронив відро. І це був лише початок.

Гуси почали розходитись. Хтось вліво, хтось направо, одна гуска — прямо в сусідній огород. Я кинувся за нею, вона — від мене, ще двоє — за мною. Я біг, гукав, кричав “СТІЙ!”, але вони сміялись мені в спину своїм гусиним “ґа-ґа-ґа”. Це був театр абсурду. І я — головний актор.

Після двох годин гонитви, падінь у кропиву, стусанів від гілок і нервових зривів, я зібрав їх у купу. Сів на пеньок. Витер чоло. Подивився у небо. І відчув... що більше не знаю, хто я.

Гуси ходили колом, як сектанти. Я вже розрізняв їх на обличчя. Вони почали змагатись за місце ближче до моєї ноги. Один гусак ліг біля мене й дивився, як вчитель з “Шаоліня”. Мене це зламало.

Я почав говорити з ними. Серйозно. Розказував, що мріяв стати пілотом. Що колись закохався в дівчинку з четвертого “Б”. Що не люблю манну кашу. Один гусак, здається, слухав. Або просто кліпав повільно.

Надвечір вони всі зібрались біля мене. І дивились. Я сидів, як пророк. Відчував себе частиною стада. І, водночас, його в’язнем. Я не знав, як повернутись додому. Не тому, що дорогу забув. А тому, що... ким я тепер? Я — пастух? Я — частина колективного гусиного розуму?

Баба Настя прийшла шукати мене, бо я затримався на три години. Знайшла мене посеред вигону. Я сидів, гуси — навколо. Тиша. Містика. Баба подивилась і сказала:

— Господи, дитина просвітлилась.

Я мовчки встав. Пішов. Гуси — за мною, як армія. Я більше не керував ними. Вони — мною. Я став їхнім обраним. Принаймні на той вечір.

І з того дня я знаю: гуси — це не просто птахи. Це дзеркало душі. Якщо в тебе слабкість — вони її знайдуть. Якщо сила — випробують. А якщо ти просто Миколка — вони зроблять із тебе... когось більшого.

Тільки не проси мене пасти їх ще раз.