Мікросеlо: хроніки дитинства

Ніч у Петрівцях — це не просто темрява. Це така темрява, що видно, як чорне котиться в чорному полі через чорний тин. Особливо в серпні, коли все село спить, а комарі стають головними жителями.

І саме в одну з таких ночей ми з Ваською вирішили провести спецоперацію: “Нічна експедиція в сарай з привидами”. Точніше, мене змусили.

Все почалося з історії, яку розповів дід Павло.

— А ви знаєте, — сказав він, насипаючи в тарілку борщу, — що в старому сараї за городом живе… ПРИВИД?

— Та ну, діду! — засміявся я. — Привиди в Петрівцях?

— А ти подумай, — серйозно відповів він. — Там колись тримали корову Палашку. Вона померла прямо на Різдво. А тепер щоночі хтось мекає і шморгає по сіні.

— Може, це Палашка?

— Може, то її… ДУХ!

— Та ви вигадуєте, — знизав плечима Васька.

— От і перевірте, — підморгнув дід. — Тільки вночі. І з ліхтарем. Бо привиди бояться світла.

Я би забув ту розмову, як забуваю всі задачки з математики, якби Васька не прийшов того вечора з планом.

— Слухай, Миколко. А давай... підемо в сарай. Ну чисто, щоб доказати всім, що там нічого нема.

— Я тобі доказую, що я не піду. І що там нічого нема!

— Ну, тоді я скажу всім, що ти боїшся привидів корів.

— Я не боюсь!

— То й пішли!

— Добре… Але якщо мене з’їдять — винний ти!

— Поділимось на рівні частини.

І от ми стоїмо вночі на подвір’ї, озброєні: ліхтарик, дерев’яна палиця, ковдра на плечі (на випадок холодного вітру або різкого страху), пакет насіння і чесник, бо баба казала, що “на всякий випадок завжди беріть чесник”.

— Готовий?

— Не зовсім.

— То ходімо.

Дорога до сараю вночі — як дорога в інший світ. Удень то просто стара будівля з купою хламу, але вночі — то портал у невідоме. Скрипить, тріщить, мов дихає.

— Я… я щось чую, — прошепотів я.

— То я. Дихаю.

— Перестань.

— Ти сам сказав, що боїшся, коли я мовчу!

Ми відчинили двері. Вони видали звук, який ніби сказав: «Зараз вам буде капець». Всередині — темрява, як у шлунку старого холодильника. Ліхтарик почав миготіти.

— Васька, він що, на батарейках з кінця 90-х?

— То дід мені дав. Каже, що “ще Афган цим світили”.

— Він зараз не світить! Він... моргає, як мій сусід, коли бреше!

— Та зайдемо вже.

Ми зайшли.

Сінник. Полки. Старий комбайнівський шолом. Два мішки з картоплею. І звук…

"ХРРР-ХРРРРРР-КХХ"

— Що це?!

— Це... не я.

— А я точно не!

І тут щось загуркотіло, щось вилетіло з-за сіна — і прямо на нас!

— АААААААААА!!!

— БІЖИМО!

Ми летіли, як метеори. Ліхтарик загубився, палиця тріснула, ковдра закрутилась на шиї. Вискочили на двір, впали в траву, задихані.

— Миколко… я бачив... щось.

— Я бачив СМЕРТЬ.

— Воно… було з шерстю?

— З очима! Світящимися, як фари!

— І дихало! Я відчував!

І тут з темряви вийшло воно… КІТ ТИШКО. Спокійно, муркотливо, з половиною ковбаси в зубах.

— Ти... ТИ?! — закричали ми.

— Він… він там живе?

— Він… спить там.

— Він імітує привида?!

— Він просто сопе, як корова з хропом!

Наступного ранку ми доповіли дідові.

— То був кіт, діду!

— Та ну! А я думав — Палашка! — підморгнув він.

— Ви знали?!

— Ага. Але тепер ви точно не забудете цю ніч, га?

Ми сиділи під грушкою й мовчки їли печиво. А Тишко ліг поряд і солодко захропів.

— Васька?

— Ага?

— Наступного разу — тільки денні експедиції.

— Підтримую.