Мікросеlо: хроніки дитинства

У селі Петрівці кожен мав свій туалет на вулиці. То був не просто туалет — це була сповідальня, храм роздумів, куленепробивне сховище і найстрашніше випробування для всіх приїжджих.

Туалет баби Насті був дерев’яний, похилений на бік, з серцем вирізаним на дверях, яке давно стало схожим на око Саурона. І з написом "НЕ ЗАЧИНЯЙ ЗСЕРЕДИНИ — ВИКЛИКАТИ НЕМА КОГО".

Але влітку того року в туалеті почало щось творитись.

Спочатку — дивні звуки.

— Миколко, — сказала баба одного ранку. — Ти, часом, не завів там магнітофон?

— Я? Ні. А що?

— Бо вночі там було «ууууууу... буууу... виийди...»

— Може, дід Павло?

— Дід Павло там не сидить довше хвилини. А тут було двадцять!

— Може, вітер?

— Та то не вітер. Він не просить «відпусти гріхи»!

І я вирішив перевірити. Уночі. З ліхтариком. І з Ваською.

— Миколко, це не розумно, — сказав він, стискаючи хрестик і банку з валеріанкою. — Це… надприродне.

— Ми повинні знати правду.

— Чи є в тебе хоч план?

— Так. Я заходжу, слухаю. Якщо щось — стукаю тричі.

— І що тоді?

— Ти біжиш по батюшку.

— І по швидку.

Я зайшов. Усередині було… холодно. Хоч на вулиці спека. Сіно на підлозі ворушилось. Павуки дивились із кутів, як глядачі в театрі жахів.

І тут…

— Вийди… відійди… в мене ще не все завершено…

— АААААААА!!!

Я вилетів із туалету, впав у полуницю, Васька мене схопив:

— Що?! Що?!

— ТАМ ХТОСЬ Є!!!

— Хто?!

— Він… просив відпустити гріхи і… і сказав, що не виходитиме, поки не завершить процес!

Ми побігли до баби Насті.

— Бабо! В туалеті — дух!!!

— Який ще дух?

— Я його чув! Він стогнав! Бурмотів! І… шурхотів!

— Та ну! — баба піднялася, взяла віник. — Зараз подивимось, що там за БЕЛІБЕРДА.

Ми разом підійшли. Баба постукала:

— Ану вийди, нечистий!

І… двері відкрились. І звідти вийшов…

Дядько Гриша. З газетою. В шапці. І з термосом.

— Та Господи, — сказав він. — Чого ви всі кричите? Я тут медитую!

— Ти що, живеш там?! — вигукнув я.

— Там спокійно. Ніхто не смикає. Я собі читаю, думаю. Інколи — співаю.

— А "відпусти гріхи"?

— Та я телефонував колишній. Хотів пробачення.

— А "вийди"?

— То я Рекса гнав! Він хвіртку підгризає!

— Та ми думали — це привид! Ми вже хрест святити хотіли!

— То не привид. То я. І не зачиняйте зсередини, бо правда — викликати нема кого.

Того вечора ми з Ваською пили чай і мовчки дивились на туалет.

— То що, не екзорцизм?

— Ні. Просто… медитуючий дядя Гриша.

— Але все одно… трохи лячно.

— Бо дядя Гриша — то окрема релігія.