Мікросеlо: хроніки дитинства

У кожного літа має бути свій великий задум. У когось — навчитися плавати, у когось — знайти своє перше кохання, а у нас з Ваською того року був єдиний план:

— Ми знайдемо скарб, — урочисто оголосив він, стоячи на перевернутому відрі, мов Наполеон на картошці.

— Який скарб?

— Та не знаю. Але я точно знаю, що він десь є. Бо я читав, що в кожному селі щось закопано.

— Наприклад, черевик діда Павла.

— Або закрутка з 1987-го!

— Або… золото!

Ідея народилась не просто так. У сусідньому селі Малобуханівка хлопці знайшли стару шаблю в саду. Стара, поржавіла, але шабля! І вже ходили легенди, що то був козак Мамай або якийсь його родич.

— Ми теж можемо стати шукачами, — сказав Васька. — І коли знайдемо скарб — нас покажуть по телевізору. І може, дадуть по телевізору… грошову премію.

— Чи відерце морозива.

— Ще краще!

Ми озброїлись. Лопата, сапа, палиця, що мала вигляд "металошукача", компас, карта села і бабин ковпак, який Васька натягнув для «магічного захисту».

— А де шукати?

— Почнемо з найдавнішого місця — бабиного городу.

— Ти з глузду з’їхав? Вона нас вб’є!

— Вона не дізнається. Ми копатимемо акуратно. Головне — нічого не зламати.

Перший день розкопок почався під гаслом:

— Нічого не знайшли, але земля дуже цікава.

Ми викопали:

дві старі ложки;

шматок каструлі;

і... частину старої ляльки без голови.

— Це знак! — вигукнув Васька. — Ми близько!

— Або ми відкрили доступ до пекла…

На другий день баба Настя спитала:

— А чого це у мене картопля росте боком?

— То особлива технологія! — сказав Васька. — Голландська!

— Ще раз буде така "технологія", то ви самі картоплю будете народжувати, зрозуміло?

— Зрозуміло…

Але ми не здавались.

На третій день ми копали під старою грушею. Васька задрімав, тримаючи сапу, а я натрапив на… металеву коробку.

— Скарб! — закричав я.

— Що?! — підскочив Васька. — Де?! — Він лупив сапою по всьому, що блищало.

— Обережно! Це може бути… дідова пенсія!

— Або бомба!

Ми обережно витягли коробку. Вона була стара, іржава, але з замком. І… з написом: “НЕ ЧІПАТИ. ЗАКЛЯТО. ПАВЛО 1974”.

— Ого. Це… магія?

— Це дід Павло!

— Може, в нього було подвійне життя?

Ми не відкривали. Ми занесли її діду.

— Що це?

— Знайшли в городі. Написано “заклято”.

Дід подивився, зітхнув і сказав:

— Та ну… Я думав, вона пропала.

— Що там?

— Фото. Листи. І… варення.

— Варення?

— Ну… я в юності закопав коробку на пам’ять. Думав, знайду на старість. Але потім забув.

— А можна подивитись?

Ми з дідом відкрили коробку. Там були старі чорно-білі фотографії: дід молодий, з чубом, біля мотоцикла. Листи — любовні, до якоїсь Галі (не нашої). І банка вишневого варення, яка досі блищала, ніби вчора її зробили.

— Це… справжній скарб, — сказав я.

— Ні золота, але… душа тут є, — додав Васька.

— Мабуть, і справді, не завжди скарби блищать, — усміхнувся дід.

Пізніше ми зібрались усією родиною, пили чай з тим варенням (яке, на диво, не вбило нас), і слухали історії діда про ту Галю, яка так і не вийшла за нього, бо пішла за “мотоцикліста з Диканьки”.

А коробку ми закопали назад. На тому ж місці. Тільки додали туди нову записку:

"Хто знайде це у 2099 — хай знає: ми теж колись були дітьми. І шукали скарби.

Миколка і Васька. Літо. Город. Пам’ять."