Мікросеlо: хроніки дитинства

У Петрівцях є свята, які шанують навіть більше, ніж День незалежності. Наприклад, Свято Буряка. Його вигадали ще за діда Трохима, бо якось у серпні виріс буряк завбільшки з голову вчительки математики, і село вирішило: таке треба святкувати.

Цього року на Свято Буряка мене, Миколку, записали в конкурс «Господар року». Це коли пацани змагаються в трьох речах: хто швидше перекине відро гною, хто краще запеленгує гуску, і хто не втече, коли баба Галя цілує в щоку.

— Штани вдягни нормальні, — сказала баба Настя, глянувши на мене з порогу. — А не ті, що ти з позаминулого року зберігаєш, як мощі святого.

— Та вони ще добрі!

— Вони добрі лише як ганчірка для підлоги, але якщо хочеш, щоб тебе запам’ятали — вдягай. Бо забудуть, як звати, але згадають, як срака виглядала.

Ці штани були… легенда. Чорні, з потертостями, колись мали блискавку, а тепер — лише надію. Вони пройшли зі мною крізь півня Кривавого, півсотні пригод і дві шкільні бійки. Але я вірив їм.

Свято почалось. Буряки виставляли, мов скульптури. Діти водили хороводи навколо найбільшого, що схожий був на серце бегемота. А я готувався до змагань.

Перше завдання — перенести мішок з сіном через канаву, не впустивши.

Я пригнувся, підняв мішок… і почув звук.

Не пташиний. Не музичний. А той… страшний. Як стихає віра у власну гідність.

Трррр-РАС!

Тріщина. Штанна. Повна. Від ширінки — до дупи.

Я завмер.

Навіть кіт Тишко, що сидів на криші, перестав мити лапу і глянув на мене з подивом.

— Миколко, ти шо… розцвів?! — крикнула тітка Люба. — У тебе там… ну, дуже відкрите серце!

Я кинув мішок, затулився передом і побіг. Біг так, як тоді, коли рятувався від півня. Але тепер гнала мене не курка — а ганьба.

У кущах біля хати я впав навзнак, дихаючи, як трактор у мороз. Здавалося, що життя закінчилось. І тут… голос.

— Шо це за бурякова трагедія? — спитала баба Настя, стоячи на порозі з праскою.

— Бабо… я… я розірвав штани. Прямо на святі. Всі бачили. Мене вже не забудуть.

— Ага, не забудуть, бо ти тепер як та жаба з торішньої ярмарки. Теж була зелененька, весела — і трохи вивернута.

Вона зайшла в хату, повернулась із новими штанами. Ще й латку принесла.

— А тепер слухай сюди, герой глютеуса: штани — це не слава. Слава — це коли ти, маючи тріщину на дупі, все одно виграєш конкурс. Бо гордість — не в швах. Вона — в серці. І в обличчі, яке не боїться повернутись на площу після сраки.

Я вдягнув запасні штани (які були трохи завеликі і пахли полином), і пішов назад.

Зал був у шоці. Але я став у центр, підняв руку і сказав:

— Дорогі петрівчани. Я — Миколка. Так, сьогодні я розірвав штани. Але не душу! І якщо мої сідниці надихнули когось стати кращим — значить, я не дарма живу!

Люди мовчали. А потім… зареготали.

І аплодували.

Мене визнали не просто учасником, а героєм свята. Я отримав почесну грамоту «За стійкість тканини душі» і цілу банку варення від тітки Галі (яка, до речі, таки поцілувала мене, хоч і з боку без шва).

Ті штани я не викинув. Вони досі висять у сараї, як реліквія. І кожен раз, коли я дивлюсь на них, я згадую: буває, що все розривається — нерви, штани, навіть плани. Але головне — зібрати себе докупи. І піти далі. Навіть якщо тебе називають «Миколка-Шов».