Мікросеlо: хроніки дитинства

У кожній школі є вчителька, яку всі бояться. Не тому, що вона кричить або ставить двійки, а просто тому, що в її очах — щось таке, від чого навіть собака сідає рівно і перестає гавкати. У нашій школі цією особою була Галя Іванівна. Вчителька з природознавства, біології, а як треба — ще й з ОБЖ, бо вміла розказати про опіки третього ступеня так, що всі боялися навіть чай пити.

Галя Іванівна була не просто сувора. Вона була як грім: несподівана, гучна, і завжди з’являлася тоді, коли ти найбільше не чекав. Вона мала тонкі губи, тонкі брови, і товсті зошити, в яких лежали всі наші гріхи. Ще вона завжди носила каблучку зі змією і казала, що змії — це її тотем. Хтось одного разу пошепки назвав її Василиною з лісу, а після того, як той учень зник на тиждень і повернувся з “відпочинку у бабусі”, всі стали акуратніше жартувати.

Змова проти неї виникла не одразу. Спершу був просто страх. Потім — образа. А потім — несправедливість. Бо вона поставила Васі двійку за реферат, який він чесно списав з книжки діда, а мені — одиницю, бо вказав, що “лисиця полює, коли їй хочеться, а не як їй велить інстинкт”. Вона сказала, що я не в темі. А я, між іншим, бачив лисицю — і вона точно не виглядала, як та, що працює по графіку.

Першими про змову заговорили на великій перерві. Ми сиділи під вікнами спортзалу і жували хліб із салом, поки Васька не сказав:

— А давайте її… ну, трохи перелякаємо.

— Ти хочеш налякати ГАЛЮ ІВАНІВНУ? — хтось задихнувся скибкою.

— Не називай її вголос, — шепнув Сашко. — Кажи “Вона”.

План був простий: змусити її подумати, що в класі завівся дух. Ми написали записку на пожовклому аркуші: “Я — совість. Ти мене знехтувала.” Поклали її на кафедру. А потім ще одну: “Природа не пробачає тих, хто нею зловживає.” І ще одну: “У вікні — не твій відображення, а я.” Записка трохи кульгала граматично, але ефект був. Вона почала озиратись.

Наступного тижня ми зробили “флешмоб мовчання” — сиділи на уроці з виразом обличчя “я знаю, але не скажу”. Вона нервувала. Почала питати, що ми задумали. Ми мовчали. Тиша була гірша за крик.

Потім ми підкинули в клас камінь, загорнутий у бересту з написом: “Ми дивимось.” Це зробив Петрик, який мав доступ до підвіконня ззовні. Галя Іванівна знову злякалась. Ми бачили — рука тремтіла, коли вона писала на дошці. А ми тільки розминались.

Кульмінацією стала вистава.

Ми вирішили поставити сценку “Життя доісторичних людей”. Але замість того, щоб відтворити печеру і мамонта, ми вийшли в темному одязі, з чорними капюшонами, і просто стояли мовчки навколо неї, поки вона сіла на стілець. Це був найкращий перформанс у моєму житті.

Наступного дня вона не прийшла.

Ми святкували. Ми думали — перемога. Ми носились по коридору, Васька навіть намалював на дошці “Звільнено”.

Але на третій день вона з’явилась. У новій сукні, яскраво-зеленій, з підведеними очима і… посмішкою.

— Діти, — сказала вона, — ми починаємо нову тему: “Паразити. Їхня роль у природі.”

Після того уроку Петрик два дні не виходив із хати. А ми більше не жартували. Галя Іванівна змінилась. Вона почала бути… приємною. Спокійною. Усміхненою. Вона питала, як у нас справи. Дарувала наклейки. Один раз навіть пройшлась класом і сказала: “Мені приємно бути з вами.”

І саме це було найстрашніше.

Бо ми знали — вона знає. І тепер вона буде чекати. Не помсти. А моменту. І ми ніколи не дізнаємось, коли саме цей момент настане.

Інколи ми прокидаємось ночами, згадуємо ту змову і шепочемо: “Вибач, Галя Іванівна.” А хтось — досі боїться дзеркал у класі. Бо там часом хтось стоїть. І дивиться.