Мікросеlо: хроніки дитинства

Кажуть, у кожному селі є ставок, в якому щось «живе». То жаба велика, то сом як двері, а іноді — і русалка. У Петрівцях такий ставок був за кілометр від хати баби Насті, старий, зарослий очеретом, глибокий, як філософські думки діда Павла після другої чарки. І в цьому ставку, клянусь тобі борщем, жила справжнісінька русалка.

Усе почалося в середині липня, коли спека була така, що навіть комарі літали з віялами. Ми з Ваською, моїм другом із сусідньої хати, шукали порятунку. Озеро — далеко, річка — ще далі, а ставок — ось він. Тільки баба Настя щоразу казала:

— До того ставка ні ногою! Русалка забере, і будеш жити з жабами!

— Бабо, ти серйозно? — спитав я.

— Серйозніше, ніж твій тато, коли ви з матір’ю борщ пересолили. Я її бачила. З косою. І очі світяться, як у кота, що вкраде вареника!

— Ну ясно, — зітхнув я.

Але цікавість — то штука така, сильніша за страх і за здоровий глузд. Особливо, якщо ти — 11-річний хлопець у пошуках пригод, який тільки-но прочитав книжку про НЛО.

Наступного дня ми з Ваською вирушили на розвідку. Вдягли найкращі шорти (бо ніколи не знаєш, перед ким доведеться постати), захопили палки, сітку для рибалки, два бутерброди і зубну щітку — на випадок, якщо таки доведеться жити в лісі.

— Бери ще консерви, — сказав Васька.

— Ага, і телевізор, — пирхнув я.

Ставок зустрів нас мовчазно. Вода стояла темна, мов квас після Великодня, очерет шепотів щось своє, а в повітрі висів дух пригоди… і трохи жаб’ячого запаху.

— То шо, є тут та русалка? — прошепотів Васька.

— Не знаю. Але якщо вилізе — кажемо, що ми журналісти.

Ми розклали табір, як могли — сіли на березі, закинули сітку і чекали. Минуло пів години — тиша. Година — нічого. Я вже почав думати, що русалки — це вигадка бабів для зменшення дитячої активності.

І тут… щось плюхнуло.

— Ти чув?! — закричав Васька.

— Ага! Це точно не жаба!

Ми підбігли ближче до води. І побачили її. Спина. Коса. Блиск шкіри, як у мокрого коропа, але набагато елегантніше. Вона пливла. Повільно. Граційно. І ми завмерли.

— Русалка… — видихнув я.

— Справжня… — додав Васька. — І шо робим?

— Говоримо. Вона, може, самотня.

— Ти з глузду з’їхав?! Це ж не Тіндер, а ставок!

Ми почекали, поки вона пірнула знову, і потихеньку почали відступати.

— Біжим?

— Біжим!

Ми летіли, як ластівки. До бабиної хати, не озираючись. Перестрибували через пні, реп’яхи і одну стару курку, яка невчасно вирішила перейти дорогу.

Увечері баба Настя нас застала під столом.

— Ви чого там?

— Русалка, бабо! Русалка!

— Тю, — махнула вона рукою. — То, певно, тьотя Шура купалась. Вона після лікарні трохи… ну, з русалкою сплутати — цілком можна.

— Але в неї хвіст був! І коса до пояса!

— А в Шури — перука і хвіст... ну, не той, але теж помітний. Пийте чай. Не вигадуйте.

Ми пили чай. Але в душі ми знали — то була не Шура. То була ВОНА.

Наступного дня ми повернулись. Але тепер — підготовлені. Бінокль діда Павла (ще з Афгану), рибацька сітка, і на голові — шолом з каструлі.

— Якщо вона нападе — я ж не хочу, щоб мозок постраждав, — пояснив Васька.

— Я сумніваюсь, що в тебе з ним ще можна щось зробити, — відповів я, але шолом теж надягнув. На всяк випадок.

Цього разу все пішло інакше. Русалка вийшла на берег. І вона… розмовляла. З кимось. У неї був… Айфон?

— Алло, Люда, я вже на місці. Та нормально, трохи вода зеленкувата, але для шкіри — супер. Як там Коля? Знову бухав? От блін. Добре, давай, я після водних процедур передзвоню.

— Васька, — прошепотів я. — У неї телефон!

— Це… це… цивілізована русалка!

— Може, вона… напівлюдина?

— Може, фітнес-інструктор?

— А може… актриса?

Ми повзали у кущах, поки не клацнула гілка. Вона обернулась.

— Хто там?! — закричала вона.

— Це… ми! — вигукнув я. — Ми… журналісти! І трохи детективи!

— Твою дивізію! — закричала вона і... втекла у воду!

— Русалка втекла! — кричали ми.

Ми ганялися, але вона зникла в очереті. І більше ми її не бачили. Ніколи.

Увечері баба Настя підійшла до нас із чашкою вареників.

— Ну що, шукачі пригод?

— Бабо, вона справжня!

— Айфон є — значить, не русалка. Русалки в роумінгу не сидять.

— Але вона… Вона…

— Їж вареники, Миколко. Русалки не їдять. А ти ще як їсиш!

З того часу ставок став для нас святим місцем. Ми ходили туди нечасто, з острахом і пошаною. Бо десь там у глибині — може, ховається істота. Може — легенда. Може — просто тьотя Шура в купальнику.

Але для нас вона залишилась Русалкою з Петрівців. Зі смартфоном, косою до пояса і характером, як у баби Насті після трьох недоспаних ночей.

І кожного разу, коли хтось новий приїжджає в село, ми ведемо його до ставка. І кажемо:

— Дивись уважно. Бо вона може з’явитися. Але тільки якщо ти — віриш.