Мікросеlо: хроніки дитинства

У кожному селі є істота, яку бояться всі. Вона не ховається, не тікає і не просить їсти. Вона просто є, і її досить. У Петрівцях це був гусак Ігор.

Ні, не Ігор-гусак, а саме гусак Ігор — бо сусідка Зіна так його й назвала. Сусідка була жінка різка, з характером та гусаком у дворі, що був, як її продовження. Де вона — там і він. Де він — там проблеми.

— Миколко! — кричала баба Настя зранку. — Не йди по вулиці через двір Зіни! Там Ігор!

— Та він птах, що він мені зробить?

— У тебе ще немає досвіду, синку.

І дійсно. Першого ж разу, коли я пішов до магазину короткою дорогою, Ігор вийшов, як мафіозі з підвалу. Повільно, впевнено, із шипінням. Він не кричав. Він говорив тілом: «Зараз ти зрозумієш, хто тут хазяїн».

Я прискорився. Він — теж. Я побіг. Він злетів! І вдарив мене крилами! Прямо по спині. Я впав у малину.

— Васька… — сказав я наступного дня, коли ми сиділи під грушею. — Його треба зупинити.

— Кого?

— Ігоря. Гусака.

— Ти що, хочеш посадити його?

— Ні. Піймати. Для науки. І помсти. І для майбутнього людства.

— Це… капкан?

— Це… операція “Гусакопад”.

План був простий: ми зробимо гумовий капкан, щоб не поранити птаха, заманимо його на хліб, схопимо, сфотографуємо і… підпишемо мирну угоду. У крайньому випадку — знімемо відео для YouTube.

Ми створили пастку зі старої пральної машини, дідової гумової камери і шнурка. Виглядало це все, як витвір шаленого конструктора, але ми вірили.

— Васька, принеси хліб.

— Білий чи чорний?

— Він гурман. Білий.

— А як він не прийде?

— Тоді ми прийдемо за ним.

Пастку поставили біля паркану Зіни. Сховались за кущами. Ігор, як за розкладом, вийшов на прогулянку. Побачив хліб. Нахилив шию. Зупинився.

— Дивись, думає…

— Він нюхає…

— І… іде!

Гусак зробив три кроки. Ще два. Нахилився до хліба…

ТРЯСЬ!

Пастка спрацювала. Ігор потрапив у гумове кільце, яке... просто обвило його, мов ласкаве обіймання. Він застиг. Подивився на нас. А потім…

ЗОЙКНУВ І ПОНІС КАПКАН НА СОБІ!

— АААА! — закричали ми.

Він біг двором, мотався, викидав хліб, тягнув гуму за собою. Ми — за ним. Гілки, кущі, баба Зіна на ґанку з мітлою.

— Що ви робите?! — верещала вона. — Ігор! Мій Ігор!

— Ми… дослідження!

— Це вам не зоопарк, йолопи!

Гусак вбіг у хлів, за ним — ми, за нами — Зіна з мітлою, позаду — пес Рекс. Усе змішалося.

Врешті Ігор зупинився. Сів. Подивився на нас.

— Він здається… — прошепотів Васька.

— Він прийняв поразку…

— Він… клює мене знову!!!

— АЙ!

Зіна забрала Ігоря, ми зняли гуму, вибачились, отримали по шапці і йшли додому, як двоє невдалих мисливців на вело-гусака.

— Васька, ми не перемогли…

— Але ми вижили.

— І маємо історію.

— Назвемо її…

— «Капкан на сусідського гусака».

— А фото?

— Зате є шрам.