Мікросеlо: хроніки дитинства

Кожне село має своїх героїв, своїх антигероїв і своїх легенд. Але Петрівці мали дещо більше — чорного кота на ім’я Пірат. Точніше, це він себе так назвав. Бо як пояснити, що кожен, хто його гладив — втрачав щось важливе: чи гідність, чи бутерброд?

Пірат був не просто кіт. Він був істотою між світами. У нього було одне око, надщерблене вухо, і хвіст, який завжди був під кутом 90 градусів. Кажуть, що його тричі виганяли з церкви, один раз він зіпсував похорон, а ще якось погнав собаку — за допомогою чистого погляду.

Я, Миколка, ніколи не довіряв Пірату. Але баба Настя казала:

— Не чіпай його. Він мені снився. А що сняться — те краще не дратувати.

— Бабо, а що він зробив?

— Він просто… є. І цього вже достатньо.

Все б і далі йшло в дусі поваги на відстані, якби не три злих бабки, що жили на краю села — Гафія, Домна і Євдокія. Їх усі трохи боялися. Бо вони були, як три відьми з казки, тільки без казки. Замість казана — каструля на буржуйці. Замість чар — погроза: «Я тебе запишу в зошит». У кого був той зошит — ніхто не знав, але всі боялися.

Одного дня Пірат… зник. Пропав, як м’ясо перед весіллям. Його не було день, два, три. І вже почали шепотіти:

— То його забрали.

— Хто?

— Та ті, з кінця села. Бабки.

— А нащо їм кіт?

— Може, для обряду? Або для компанії?

— А може, він утік сам? Він же… Пірат.

Але щось підказувало, що сталося щось не те. І я, як головний сільський детектив, вирішив — розібратися.

Я зібрав Ваську.

— Слухай, — сказав я, — треба провести операцію.

— Що знову? Ти забув, як ми з куркою мучились?

— Тут серйозніше. Пропав Пірат.

— То й добре! Він мені на шкарпетки сичав!

— Але це… не по-людськи. Ми мусимо знати правду.

— Якщо я завтра прокинуся жабою, то звинувачую тебе.

Ми взяли ліхтарик, стару карту села (яка більше була мапою скарбів), і попрямували до краю. Там, за деревами, стояла стара хата. Ні світла, ні диму. Лише три фігури у темряві — бабки. Сиділи мовчки, пили щось із чашок і дивились у ніч.

— Вони… реально відьми?

— Ти не дивись їм у вічі. Кажуть, тоді втрачаєш пам’ять.

— А я тільки таблицю множення вивчив…

Ми пішли навколо, пробирались крізь бур’яни, реп’яхи чіплялись, як прокляття. І тоді — ми побачили його. Пірат! Він сидів у вікні! Живий! Цілий! Але… у в’язаному светрі.

— Що?! Вони його вбрали?!

— Це… це ж… — Васька не міг говорити.

— Вони зламали його! Це не кіт. Це заручник!

— Рятуємо?

— Рятуємо!

Ми почекали, поки бабки відійдуть до хати. І тоді — операція "Порятунок Пірата".

Я підповз до вікна, обережно відкрив. Кіт сидів, мов статуя, і дивився на мене, як на ідіота.

— Пірате! Це я, Миколка! Тікаємо!

Він поворухнувся. Встав. І… вистрибнув. Сам. Прямо на мене.

— ОЙ! АЙ! — закричав я.

— Що там?! — вигукнула одна з бабок.

Ми побігли. Кіт — попереду. Ми — за ним. За нами — прокльони, крики і щось типу: «Щоб у вас сир ніколи не плавився в борщі!»

Вдома ми були героями. Кіт гордо зайшов у двір, сів, зняв лапою светр і почав вилизуватись. Вигляд мав такий, ніби каже: «Ну шо, повернувся ваш король».

— Він живий! — вигукнув дід Павло. — А я думав, вони його в млинця закрутили!

— Не сміши людей, — сказала баба Настя. — Ти ж сам боявся з ним на одній лавці сидіти.

— Та я з поваги…

З того часу Пірат знову став головним. Але іноді, коли вечір, і вітер з того боку села приносить запах сушених грибів, він трохи зупиняється… і вдивляється в темряву. Може, згадує. А може, думає: а може, то і не так уже й погано було — в светрі?