Neon Genesis: серце майстра поховайте у морі. Хідеакі Анновський
(за мотивами "Майстер корабля", Юрія Яновського та Neon Genesis: Evangelion)
***
Анотація
“В порожньому будинку не самотньо: зі мною прах дружини, листи від синів та спогади про буремне минуле. Обличчя, навіки закарбовані на сітківці, живі й невгамовні. Тепло від кани огортає ноги: майбутній шторм із заходу гризе кістки, як голодний пес. Та ні, все це лиш марення: мої, чужі, синергія душ, абсолютне безсмертя; Третій Удар відбувся, сурми сурмили, та їх ніхто не чув за голосом моря!”
Колишній розробник проекту “Євангеліон”: сучасне, минуле, нездійснене й нездійсненне.
***
Розділ 2, ст.1
До Токіо-3 я прилетів натхненний, як наречений до церкви: звісно ж, кабінетні креслення та досліди не могли зрівнятися з можливістю творити безпосередньо на землі, де вогонь опору палає під ногами, в повітрі й у серцях мешканців. І в морі, звісно. Що ж, я прибув з фанфарами в серці, коли до нашестя чергового Ангела залишався місяць, тому місто мене дещо розчарувало своєю безтурботно-оманливою мирністю. А от море — ні.
Ви ніколи не жили біля моря? Після Другого удару мені здавалося, коло нього почали жити всі; куди б я не приїхав, воно скрізь. Якщо за ним слідувати, як перелітний птах за зірками — не дивно, навіть всесвітній армагеддон цей компас у мені не збив. Хоча море нині інакше: до катастрофи дітлахи пірнали до прибережного дна й знаходили там хіба що дошки човнів, приймаючи їх за набиті скарбами піратські галеони. Пірни сьогодні — бетонні уламки, покруч арматурний, змите цунамі сміття; сучасним дітям, напевно, відкопати якусь небезпечну штукенцію — раз плюнути. Хоча риб’яча малеча так само крутиться довкола, а кістки загиблих що тоді, що зараз вже зотліли під мулом. І на скумбрію ходять на тих же лаштованих шаландах.
***
Розділ 2, ст. 4
…У ангарі під склепінням штаб-квартири NERV фарбують “Єву”. Точніше — якийсь старий корпус, можливо з ранніх прототипів для інженерних випробувань. Дурна затія: най би залізні кістки зотліли з миром, їм все одно не потрапити до Вальгалли; не травіть душу металеву, якщо вже не переплавили! Але на думку керівництва, всюди має бути порядок. Тому фарбують. Один-єдиний маляр з фарбопультом на підвісі. П’яний, як чіп, але судячи з розмашистих розгойдувань, митець сам собі замість пензля з кіпарису, шовку та найтоншої овечої вовни.
Дивимося мовчки, а він декламує. Без виразності, щось однакове раз за разом . Штурхаю одного з колег: каже “А!”.
“Десять літ тут жив.
Едо! Я іду. Прощай!
Ти — мій рідний край.”*
Прощаємося з рідним Едо разом з ним, та маляр знову починає. Серце не може винести розлуки, очевидно. Та врешті-решт затягнуту мізансцену порушує сам митець: хитнувшись, падає вниз каменем. З платформи бачимо, як зникає у горі металевого мотлоху біля ніг недофарбованої “Єви”. Підбігаємо: лежить на нерозпакованому тюку, без поруху.
Хтось бовкнув: “Мертвий.”
— Хто мертвий? Де? Я??? Самураї не вмирають!
П’яничка підхоплюється на ноги; у його маренні він впав з коня у гущавині бою, але обладунки цілі, прадідівська катана в руці, тож начувайтеся, фантомні вороги! Нетвереза природна пластичність творить дива.
За кілька хвилин маляр знову висить над металевим плечем. Голова мокра, страхувальний карабін пристебнутий, незламний самурай похмуро мовчить.
***
Розділ 3. ст.3
…Медальйон з фото жінки в купальному костюмі; замість пасма волосся — ”Милому ідеальному другові з Genova” на кришці. Посміхаюся сам собі: у купальнику бачив її менше, аніж у комбінезоні пілота, однак зараз стареча пам'ять згадує лише округлі аномально-гравітаційні вигини без жодної цензури.
Розпал битви, Ангельські кінцівки хльостко викорінюють все, що насмілюється висунути ніс з узбережного піску. Картинка німа, однак уява мимоволі накладає епічний супровід оркестру: от зараз партія барабану, от ляснули тарілі. “Єв” сьогодні на сцені три, танцюють усі, але лише одну її бачить око. Виривається вперед і віброножем хвацько відсікає необачну мацалку; дріт живлення, наче стрічка, зміїться поруч (там тонна ваги, кому, як не мені, знати; а проте — вуаль, шовковий серпанок, не карбонова сталь). Заздрю Ангелу: пристрасний танок прекрасної Тайях у не менш прекрасній “Єві” — диво божественне. Дівчатка у корабельній броні, тентаклі — місцевим це до вподоби, поблажливо посміхався раніше, най їм; тепер ввижається. У її інтерпретації — віриться і не тямиться від жаги.
Скорений монстр завмирає, вражений у саме серце прекрасною дівою. Як і я, як і багато хто з глядачів у бункері.
Відгуки:
@Аміко-тян, коміксистка: “Тайях така цундере, що я здивована жанром: це точно мав бути яой! Хоча сцена, де вона спокушає героя у контактній капсулі посеред бою, гаряча, лише заради неї варто читати!”
Мелентій Незначний, викладач політехнічного університету: “Автор геть не вчив фізику у школі. Багатотонні роботи так не бігають; гравітація вийшла з чату разом з шарнірними з’єднаннями. А ще про інженера-розробника пише, посоромився б!”
Апостолія Серафимович, пенсіонерка: “Як цю єресь взагалі допустили до друку, як автор насмілився спаплюжити святі небесні створіння у такий мерзенний спосіб?! Поетично написано, але ж не по Закону Божому; подумайте про спасіння душі, грішні!”
Примітка автора: Мацуо Басьо, Перекладач: Микола Лукаш. Із книги: Від Бокаччо до Аполлінера/Переклади/ К.:Дніпро,1990
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!