Ржах-2025

Довбаний дощ йде вже тиждень. Сьогодні у Олесі мав бути вихідний, але Вітя попросив вийти за нього. Тьху ти, на роботу вийти замість нього. І вона могла б відмовити, та гроші зайвими не будуть. Тим паче, її подруги на вихідних кличуть в клуб. А що Олеся? Ледве кінці з кінцями зводить, тому і пішла працювати у перше-ліпше місце, куди її взяли — у ритуальне бюро «Скорбота». Принаймні так сповіщає трохи облізла вивіска над залізними дверима. І дзвінок Віті таки обіцяє, що на клуб вистачить. А там можна знайти якогось хлопця. Олеся дуже хоче мати хлопця, бо її вимушений целібат трохи затягнувся — три роки ручної роботи. Та й вийшла б вже за когось. Олеся згодна на любого. На будь-кого, аби не Вітя.

Вітю вона знає з дитинства. І для неї він не варіант — от як можна кохатися з хлопцем, якого бачила за поїданням козявок, бр-р-р. А Вітю вона бачила за цим ділом, і не раз. Щоразу, коли він усміхається і запрошує її на каву, в уяві спливає кіно: Вітя пальцем виколупує козявку з носа, дивиться на неї і відправляє до рота, заплющуючи очі від задоволення. Ще раз б-р-р-р.

В принципі, Олеся задоволена роботою — не треба посміхатися покупцям і нав’язувати свої послуги. Вони тихо заходять, озвучують свій запит і так само тихо йдуть. Товар у магазині специфічний — вінки з чорними стрічками, різнокаліберні труни, свічки, рушники, хрести і надгробки. Часом Олесю мурашить від того товару, серед якого вона коротає свої молоді літа.

За вікном періщить дощ, а всередині тихо і затишно. Пахне деревом і дешевою тканиною, бджолиним воском і фарбою для написів на стрічках. У приміщенні вогко, але теплий светр, хутряні капці і тиша дарують омріяний затишок. Ну і мінімальну зарплату, як-не-як.

— Офігіти, — Олеся підскакує від того, як гучно її голос лунає посеред гробової тиші, — Це для кого така двомісна труна?

Велика труна на двох стоїть посеред магазину як музейний експонат. Олеся відкриває кришку — жодного скрипу чи стороннього звуку. Петлі, ніби церковним маслом змазані, працюють м’яко і легко. Всередині червоний шовк і чорний оксамит з білим мереживом. Кожна половинка має окрему кришку з золотим ущільнювачем для м’якого закриття.

— Сто сімнадцять тисяч! — кричить в труну, щойно бачить цінник. Вочевидь ціна лякає її більше, ніж наявність такої дивовижі як двомісна труна.

«І навіть смерть не розлучить їх» — подумки зауважує Олеся, бо страшно вимовити вголос. Вона читала, що з фараонами ховали живцем і їхніх дружин. Аж пересмикує від того спогаду.

Разом з тим за вікном лунає грім і блискавка. Світло гасне, та за хвилину з’являється знову. Лампи в «Скорботі» потріскують і блимають в такт Олесиного серцебиття. Вона кладе руку на груди і робить дихальну техніку «квадрат», щоб вгамувати паніку.

Опанувавши дихання, сідає на стілець за касою, кладе лікті на стільницю, впирається лобом в складені руки і тихо стогне.

«Ця труна більша, ніж моє ліжко» — несеться в уяві, — «І навіщо мертвим такі зручності? Вони всеодно нічого не відчувають». А от Олеся відчуває — самотність, біль у попереку і заздрість мертвим, які лежатимуть вдвох у шикарній труні.

***

Занурившись у свої фантазії, Олеся провалюється в сон під стук дощу. Світле волосся звисає зі столу майже до підлоги.

Передзвін дзвіночків на вхідних дверях звучить як постріл біля вуха.

— Добрий вечір! — кучерява брюнетка змахує своїм довгим волоссям і складає парасольку, — Я Світлана, — впивається поглядом чорних очей в Олесю. Ніби це мало б щось прояснити.

— Можу чимось вам допомогти? — Олесі навіть не доводиться вдавати скорботу, бо біль від несправедливості буття зводить брови над переніссям.

— Чого ти така похмура? — дивується Світлана, — Це така фішка закладу чи що? Точно, ви ж називаєтесь «Скорбота».

— Ну так, — знизує плечима, проганяючи дрімоту, — Веселого в нашій роботі мало. А ви щось конкретне шукаєте?

— Поки хочу походити й подивитись що ви маєте, — Світлана розглядає магазин в напівтемряві, проводить пальцями по оксамитовій обшивці труни, торкається мережива, крутить головою навкруги, — А де у вас приладдя для ритуалів?

— Ритуалів? — Олеся завмирає, мороз прокочується по хребту. Горло не пропускає повітря ні на вдих, ні на видих. Вона, мов гіпсова статуя, не в змозі поворухнутися. Ліниво ворушаться тільки тривожні думки в голові, мов дощові черв’яки в банці рибалки.

— Ну так. Ви ж ритуальне бюро, — знизує плечима у відповідь Світлана, що аж кучері підстрибують, — Якийсь бідненький у вас вибір. Мені потрібно…

Вона дістає з кишені плаща аркуш, складений вдвоє, розгортає його й починає читати.

— Кажанячий послід, кігті сови, перо столітнього ворона, шкаралупа…

— Стривайте, — скорбота на обличчі Олесі змінюється на жах. Зіниці розширюються майже на всю зелену райдужку. Руки і ноги починають тремтіти, щойно ступор відпускає її тіло. — Такого у нас немає.

Світлана не зважає на заперечення, продовжує далі.

— Кров незайманої дівчини. Ви незаймана? — схиляє голову набік і вдивляється в лице Олесі, ніби на лобі має бути написано. Та полотніє.

Світлана ступає крок за кроком і задоволено посміхається, перелякана Олеся задкує до дверей.

— Я вас не боюся, не боюся… — шепоче одними губами.

— Тю, чого мене боятися? — не розуміє Світлана, — Мені просто потрібні оці дрібнички, трохи свічок і велика труна. Ось така, з шовком всередині.

— З шовком… — повторює Олеся.

Лампа знову потріскує, як електропастка для мух. Телефон втретє пілікає вхідним повідомленням.

— Це щоб волосся блищало, — Світлана проводить рукою по кучерях на підтвердження своїх слів.

— То ви — відьма? — Олеся прикладає руку до грудей і примружується, — Прошу, не чіпайте мене…

— Чого б я тебе чіпала? Мені не ти треба, а кажанячий послід, кров незайманої — знову починає перелічувати потрібні інгредієнти.

Олеся в цей момент щиро радіє, що її незайманість втрачена давно і безповоротно.

— Так важко знайти незайману, — зітхає Світлана, — Я готова як за оцю труну заплатити, аби тільки знайти прямо зараз.

«Офігіти, сто сімнадцять тисяч!» — вихором несеться в думках.

— Я незаймана, — вигукує Олеся. Вже три роки її ніхто не займав, тож частково це правда, — А багато крові треба?

— Сто грамів, — звіряється зі списком Світлана і широко усміхається.

«Це небагато» — вмовляє себе Олеся. Серце калатає і прискорено ганяє кров, ніби передчуває, що скоро її стане трохи менше.

— А як… тойво… звідки… — Олеся починає заїкатися, поки намагається скласти бентежні думки в слова.

— Як брати кров? — допомагає їй Світлана, — Так ось, у мене все є. Зараз швидко ритуал проведемо і грошики у тебе в кишені. Треба тільки решту інгредієнтів знайти.

— Але, у нас і справді немає такого, — лепече Олеся.

— Мені обіцяв пан Віктор, що все буде, — наполягає жінка, змахуючи віями.

Олеся на мить завмирає, розмірковує «Хто ж такий, той пан Віктор… Вітька?» — немало секунд витрачає, щоб допетрати. А якщо він в курсі, то міг навмисне викликати її на роботу, щоб віддати на поталу цій… відьмі? Упириці? Хто вона, ця жінка?

Олеся хапає телефон, щоб подзвонити йому і спитати, що тут, в біса, коїться. Поруч з відомим страхом у Олесі з’являється новий — страх втратити шанс задорого продати свою «незайману» кров.

***

Грім, блискавка і передзвін дзвіночків сповіщають про нового відвідувача. На порозі стоїть чоловік у чорному плащі з каптуром, з якого вода капає на підлогу. Через погане освітлення роздивитись обличчя не виходить.

— Ти чого на телефон не відповідаєш? — з-під каптура лунає знайомий голос.

— Вітя? — перепитує Олеся, хоча голос впізнає одразу.

— А ти когось іншого чекаєш? — Вітя знімає каптур і єхидно посміхається.

— Мої шанування, Світлано, — присмоктується до її руки Вітя, — Зараз все вам організую, секунду.

Улесливо усміхається і дістає ключа з кишені. Підходить до дальньої труни, відсовує її вбік і встромляє ключа в замок потаємних дверей.

Олеся завмирає, вона пів року тут працює і навіть гадки не має про існування таємної комори. Вітя викочує невеличку скриню на колесах, стилізовану під маленьку труну.

«Труна на колесках. Як дотепно» — хоче сказати Олеся, але мовчить.

Тим само ключем Вітя відмикає замок і піднімає кришку.

— Оце, я розумію, сервіс, — Світлана розглядає вміст скрині, а Вітя замикає двері і чіпляє табличку «Зачинено».

«Це кінець, — робить висновок Олеся, — Зараз вони заберуть всю кров. І навіщо тоді мені ті сто тисяч, якщо я лежатиму у труні?». Вона хапає Вітю за рукав, коли він проходить повз і з мольбою заглядає в очі.

— Не сци, мала. Все буде добре, — шепоче на вухо і підходить до Світлани.

— Ну що, тут все за списком. Окрім крові…

— Я вже домовилась про кров, — Світлана киває в бік Олесі, — Прямо зараз все і зробимо. Я хочу на весіллі бути оновленою. Ігор каже, що я нетерпляча. Але якби на нього чекала, то й до смерті не дочекалася б. Це у нього вічність у запасі, а у мене.... Ех, все сама, все сама.

Вітя схиляється до Олесі і шепоче:

— Не знав, що ти незаймана, — підморгує.

Світлана дістає приладдя з червоної лакованої сумочки. Олеся не може вимовити і слова. Бажання розривають її зсередини. Частина її хоче чимдуж драпати звідси, а інша — сподівається, що крові візьмуть не більше ста грамів.

— Пані Світлано, — прокашлюється Вітя, привертає увагу, — Спочатку треба підписати договір і оплатити.

Він дістає з шухляди стосик подрукованого паперу і термінал.

— Підпись здесь і підпись здесь, — довольний Вітя показує пані, де ставити автограф. Підсовує термінал, Світлана прикладає картку і короткий писк сповіщає про вдалу транзакцію. — Все, тепер можна починати.

Світлана квапиться, її кучеряве волосся блищить у світлі свічок. В маленькій ступці вона нервово розминає інгредієнти.

Коли все майже готове і залишається тільки взяти кров, Олеся вже ледь жива. Спітніла й сполотніла вона спирається плечем на двомісну труну, Вітя підтримує її, щоб не впала від слабкості.

— Не сци, — заспокоює, — Але ти даєш – двадцять п’ять і незаймана.

Світлана дістає залізний шприц з сумки, на ньому поділки — 100 мл. Олесі трохи відлягає. Навіть якби вони і хотіли забрати всю її кров, то одного шприца не вистачить. Надія залишитись живою і трохи багатшою ще лишається.

Шприц поволі наповнюється кров’ю, Олеся блідне і тримається на ногах тільки завдяки труні і Віті. Світлана додає кров і закінчує мішати зілля. Діло за малим — намастити те все на обличчя і закритися в труні з медитацією.

***

Розкот грому, блискавка, гасне світло. Полум’я свічок рвучко здіймається вгору, двері злітають з петель разом з дзвіночками і табличкою «Зачинено». На вході з’являється висока постать, підсвічена блискавкою.

— Ну як так! — вигукує Світлана і капризно тупає ногою.

В темряві неможливо розпізнати гостя, але Світлана насуплює брови, і стискає губи в тонку лінію.

— Свєта, — гарчить чоловік і робить крок всередину.

Як він умудрився прогарчати «Свєта» не понятно. Але зараз, коли він ступив у приміщення, освітлене свічками, на його обличчі видно вишкірені ікла і червоні очі. Кучеряве волосся майорить чорними пасмами разом з плащем. Жабо білої сорочки прикрашене блискучою брошкою-мухоловкою, а плащ має червону підкладку. Поруч з труною в таких самих кольорах, здається, що він у себе вдома.

Свідомість Олесі згасає, ноги більше не тримають. Вітя теж. Вона падає, зачіпає Світлану. Ступка з зіллям висковзує з її рук і, пролетівши два метри, падає Віті на голову. Кап-кап, липка густа рідина розтікається його обличчям. Він зачерпує пальцем зілля, яке встигає дотекти до носа, роздивляється його на пальці, і відправляє до рота.

— Гидота, — кривиться.

Під ногами чвиркає калюжа зілля, він не втримується — хитається, зачіпляється за труну за і падає на Олесю. Двомісна труна накриває їх з грюкотом.

Свічки гаснуть. Чи догорають, хтозна. Але приміщення потопає в темряві.

Коли працівники «Скорботи» приходять до тями, Вітя лежить зверху на Олесі. Яка іронія — у його фантазіях зверху була вона. Але в житті йому не світив жоден з варіантів.

Вони лежать, притиснуті важкою двомісною труною. Губами він відчуває як повільно тріпоче жилка на Олесиній шиї, а зуби впиваються в плоть, наче він збирається її з’їсти.

Вітя різко висмикує ікла. Хоче помалу відсунути труну, що тисне, але легким порухом руки відкидає її вбік повністю. Дивиться на руку, потім на труну, що лежить в іншому кінці бюро.

— Очманіти, — белькоче, злизуючи кров зі своїх гострих зубів, — Звідки в мене ікла взялися?

Олеся розплющує очі і закашлюється. Хапається рукою за місце укусу, бо воно свербить. Кліпає очима, не розуміє де вона і що відбувається.

— Ти що… мене вкусив? — питає Олеся.

Вітя подає їй руку, але вона сама легко піднімається на ноги.

— Я випадково, — виправдовується Вітя, — Це все труна.

Світлана сидить, обпершись об касу, її брови складені хаткою, в очах вирує вселенська туга. Біля неї навприсядки сидить Ігор.

Олеся відчуває легкість і свободу, наче разом з труною скинула з себе весь тягар життя. В принципі так і є, бо вона більше не жива.

— Я що, тепер вампірка? — проводить язиком по гострих іклах.

— Схоже на те, — каже Вітя, — Чи як там правильно? Вампіриця? Вампіреса?

Олеся більше не відчуває ні холоду, ні страху — тільки голод і шалену любов до Віті.

— Свєта! Ну що ти за невгамовна жіночка! — дратується Ігор, — Не терпілося тобі до весілля, га? Диви, що накоїла!

— Ігорьоша, не сердься, — горнеться до нього Світлана, — Ти ж міг би сам все зробити і тоді не було б оцього всього. Як ти мене знайшов, до речі?

— Сповіщення з банку прийшло, — знизує плечима і тицяє їй під носа телефон, де білим по чорному написано «Оплата успішна. Ритуальне бюро «Скорбота».

— Що тепер буде? — питає Світлана і заглядає в його очі.

Ігор дивиться на двох вампірів, які ще кілька хвилин тому були людьми. Вітя і Олеся тримаються за руки і дивляться одне на одного, не кліпаючи.

— Тепер весілля доведеться відкласти, — зітхає Ігор, — Доки з цими двома не розберемось.

***

Гучні баси розривають повітря, стробоскопи прошивають зал, диско-шар крутиться, малюючи сріблом на стінах.

— Якби я була живою, у мене б вже епілептичний припадок почався від цього блимання, — скиглить Олеся, вмостившись на барний стілець.

За шинквасом стоїть Вітя і натирає склянки.

— Ти сама обрала бізнес, — усміхається, — Знову не догодив?

Геловінська вечірка у розпалі. Відьми танцюють з упирями, зомбі із чортами, русалки звиваються на пілонах. Модні коктейлі в гарбузових фужерах, Джеки зі свічками на столах, срібляста павутина по кутках прикрашають залу. Гості вдають з себе всяку нечисть, тільки Вітя з Олесею справжні — двоє закоханих вампірів.

— Приготуєш мені «Криваву Мері»? — питає Олеся.

Сьогодні на ньому біла сорочка і чорний фрак, волосся прилизане. Чорні брови нависають над чорними очами, губи нафарбовані червоним. Блідість шкіри підкреслена яскравим макіяжем. Білі ікла виблискують, коли він посміхається. І як Олеся раніше не бачила, який він красунчик? У житті вони б ніколи не були разом. Інша справа – після смерті.

— Що святкуємо? — питає Вітя і дістає з холодильника інгредієнти. Холодильники поставили, як у морзі — для атмосфери.

— Свєта дзвонила, — змовницьки підморгує Олеся, — Вони з Ігорем хочуть тут весілля святкувати. Буде фурор.

— Ги-ги, — регоче Вітя, — Весілля у «Скорботі».

«Нічний клуб «Скорбота». Для тих, хто живе вночі», — сповіщає неонова вивіска над залізними дверима.