Ржах-2025

Так, Влад зник. Зник, розчинився, сука, випарувався, ніби його й не було. Влад, наш єдиний на все село Бухуни гот. Єдиний блідий промінчик чорного світла серед цього соняшниково-кукурудзяного царства. Ходив вічно в чорному, навіть у тридцятиградусну спеку, коли асфальт плавився і баби на лавках скидали хустки, оголюючи синюшні від старості голови. А він, блядь, у берцях і шкірянці. Я його поважала. Він був єдиним, хто розумів. Не те що б ми спілкувались, ні, він слухав якусь свою тужливу хуйню, а я — свою, але ми… ми відчували один одного. Ми знали, що це село — не просто село. Це, блядь, ферма.

Мій батько, місцевий агроном, головний жрець цього культу. Він ходить між рядами цукрових буряків, гладить їхні зелені, товсті листки й щось їм шепоче. Думає, я не бачу? Я все бачу!!! Я знаю, що буряки — це не рослини. Це, сука, колективний інопланетний розум, який пустив свої корені-щупальця в нашу чорноземну реальність. Вони контролюють свідомість місцевих через борщ. Вони висмоктують з них волю, залишаючи лише бажання дивитися серіали й сапати городи. А Влад… Влад був загрозою. Його чорний колір. Його сумна музика. Його екзистенційна криза порушувала гармонію бурякового поля. І вони його забрали. Викликали свого вартового. Свого… Бурякового Демона!!!

— Дарино, ти їбанулась? — Оленка, моя так звана подруга, жувала насіння і дивилась на мене, як на якусь муху в супі. — Якого в біса демона? Може, він просто до тітки в Полтаву поїхав.

— До тітки?! Оленко, в нього НЕМАЄ тітки в Полтаві! Його єдина тітка живе через три хати і торгує ліверами на ринку! Він не міг поїхати! Він був занадто… трагічним, щоб просто так сісти в автобус! Його викрали!!! А портал, сука, знаходиться там! — я ткнула пальцем у бік старого, напівзруйнованого цукрового заводу, що гнив на околиці села, ніби іржавий зуб в роті мерця.

Поряд стовбичив Андрій, син нашого дільничного. М'язистий, короткострижений, вічно правильний душнила, якому просто було нудно. Його батько шукав Влада мляво й без ентузіазму, щось бурмочучи про «наркоманів» і «перехідний вік». Ага, блядь, перехідний. В інший вимір, нахуй!

— Там просто старий підвал, Дарино, — зітхнув Андрій. — Ми там в дитинстві лазили. Там ніхуя немає, крім щурів і іржі.

— Це було ДО того, як буряки активізували портал!!! — заволала я, розмахуючи руками. — Вони відчули загрозу від його чорного лаку на нігтях! Це анти-бурякова магія!!! Ви не розумієте!!! Ми повинні його врятувати!

Оленка сплюнула лушпиння.

— І шо ти пропонуєш? Полізти в той сраний підвал, де сто років ніхто не був? В мене, між іншим, нові білі кросівки.

— Ми вдягнемо бахіли! — не здавалась я. — Андрію, в тебе є ліхтарик? В тебе має бути ліхтарик, ти ж син мента! Це генетичне!

— Є, — знову зітхнув він.

— Ну от! Ліхтарик є, план є, бахіли спиздимо в амбулаторії. Вперед! За Влада! За чорний легіон Бухунів!

***

Старий завод смердів. Смердів гнилими солодкими мріями, іржею і голубиним гівном. Ми пролізли через дірку в паркані, яка була тут, здається, ще до мого народження. Оленка весь час нила. Сука, як вона мене бісила. "Тут кліщі", "тут можна впасти", "тут пахне дохлятиною". Та блядь, ми йдемо в лігво міжвимірного монстра, звісно, тут пахне не фіалками!

Андрій мовчки світив своїм потужним ментовським ліхтарем, а я — своїм, купленим на розпродажі, який блимав, як епілептик на дискотеці, і світив хіба що мені в очі. Вхід у підвал був схожий на роззявлену пащеку. Темрява звідти тягнула холодом і чимось таким… липким.

— Я не піду, — скиглила Оленка.

Я схопила її за руку.

— Підеш, сука! Якщо Демон і тебе забере, я скажу, що ти поїхала до тітки в Полтаву!

Сходи були слизькі. Зі стін звисало щось незрозуміле, схоже на зацукроване волосся велетня. Повітря стало густим і солодкуватим до нудоти. І кожен крок відлунював дивним звуком — не "цок-цок", а "хлюп... хлюп...". Ми ступили на підлогу підвалу. І мої ноги миттєво прилипли.

— Що за хуйня?.. — прошепотів Андрій, направляючи промінь світла вниз.

Під ногами було місиво. Затоплений по кісточки підвал, але не водою. Густим, темним, майже чорним... старим засохлим цукровим сиропом. Бляяяяяядь. Роками він тут збирався, гнив, перетворюючись на липке, огидне болото. Стіни, труби, все було вкрито шаром цього солодкого пекла, на якому застигли дохлі мухи, павуки й, здається, навіть невеликий щур.

— Я ж казала! — переможно прошепотіла я. — Це інший вимір! Тут інша фізика! Інша гравітація!

— Тут просто, блядь, дуже липко! — верескнула Оленка, намагаючись відірвати кросівок від підлоги.

Ми повільно, хлюпаючи й матюкаючись, рушили вглиб. Промінь ліхтаря вихоплював з темряви іржаві труби, схожі на кістки доісторичних чудовиськ, якісь незрозумілі апарати, покриті цукровою коростою. І раптом ми почули стогін. Тихий, жалібний.

— Влад! — крикнула я.

Стогін повторився, десь попереду. Ми прискорили крок, чи радше, хлюпання.

І тоді ми його побачили. Силует. Величезний, мішкуватий, безформний. Він стояв до нас спиною, схилившись над чимось. Він щось бурмотів. Я схопила Андрія за плече, серце калатало, як скажене.

— Демон... — видихнула я.

Силует повільно обернувся. Блядь. Блядь. БЛЯДЬ!!! Це була постать, одягнена в щось, що нагадувало костюм з мішковини, обмотаний іржавим дротом. Замість обличчя — просто темний проріз. Воно підняло руку, в якій тримало велетенський шматок труби.

— Стійте, нахуй! — прохрипіло воно. Голос був низьким, пропитим і булькаючим.

Андрій направив на нього ліхтар. І за ним, прив'язаним до труби, ми побачили Влада. Він сидів, замотаний мотузкою, з кляпом у роті й розмазаною тушшю по щоках. Виглядав він не як жертва демонічного ритуалу, а як людина, яка дуже, ДУЖЕ шкодує про всі свої рішення в житті.

— Відпусти його, потвора з бурякового світу! — крикнула я, виставляючи перед собою банку з маринованими огірками, яку я прихопила для екзорцизму. — Сила кропу з тобою не зрівняється!

"Демон" хитнувся.

— Який, блядь, кріп? — просичав він, і по підвалу рознісся потужний перегар. — Цей підар малий в мене самогон спиздив! Половину фляги! Думав, я не помічу?

Він зробив крок до нас, і його нога гучно хлюпнула в сиропі.

— Ану віддали саму!.. ік... самогонку, бо я йому зараз друге вухо проколю! Цією трубою!

До мене почало доходити. Це не Буряковий Демон. Це, сука, дядько Петро, місцевий сторож-алкаш, якого звідси не вигнали тільки тому, що ніхто інший не хотів тут працювати. А костюм з мішковини... Мабуть, просто спав у ній.

— Дядьку Петре? — невпевнено пискнув Андрій.

— Який я тобі, нахуй, дядько?! Я страж врат! — ревів п'яний сторож, розмахуючи трубою. — Віддайте самогон! Цей волохатий мені все розповів! Казав, що дружки принесуть викуп!

І тут промінь ліхтарика ковзнув трохи вбік, і ми побачили Беліала. Він сидів прив’язаний до труби, обмотаний іржавим ланцюгом. Його чорна мантія була вся в сиропі, макіяж розтікся по обличчю, і він виглядав не як князь темряви, а як клоун, що впав у чан з варенням.

– Рятуйте, покидьки! – прошипів він. – Цей смердючий елемент мене катує!

– Який ще, нахуй, елемент?! – заревів Петро, розмахуючи шматком труби. – Цей підор малолітній у мене флягу спиздив! З цілющою настоянкою! А ну віддавай, сотоніст йобаний!

– Це був еліксир вічної скорботи! – гордо заявив Беліал. – Я мав провести з ним ритуал!

– Який, блядь, ритуал?! Там самогон на буряках, я його два місяці настоював!

Влад за його спиною замотав головою, витріщивши очі.

І тут почалось пекло. П'яний сторож в костюмі з мішковини послизнувся на сиропі й з диким криком полетів у наш бік. Андрій ледве встиг відскочити. Оленка заверещала так, що зі стелі посипалась цукрова пудра. Труба вилетіла з рук дядька Петра і з оглушливим дзвоном в'їбала по якомусь старому вентилю. З вентиля щось полилося. Густе. Липке. Нова порція сиропу, блядь! Прямо на сторожа!

Я, не довго думаючи, схопила найближчий предмет — застиглу, скам'янілу брилу злиплого цукру, розміром з голову дитини, — і щосили жбурнула її в бік монстра. Брила влучила йому прямо в мішок, де мало бути обличчя. Дядько Петро захрипів і почав хаотично махати руками, намагаючись нас схопити. Це була найтупіша й найлипкіша бійка в історії людства. Ми ковзали, падали, піднімались, обляпані цією гидотою з голови до ніг. Андрій намагався скрутити сторожа, Оленка просто вищала і бігала колами, як заведена.

Врешті-решт, спільними зусиллями — я била його цукровою брилою, а Андрій намагався зробити йому підніжку, — ми завалили п'яне тіло на підлогу. Воно впало з гучним хлюпанням і затихло. Перемога! Ми, обляпані й задихані, кинулися до Влада.

Поки ми намагалися розплутати липкі, як прокляття, мотузки, я почула дивний звук. Низький, вібруючий гул, який ішов з глибини підвалу, з найтемнішого його кутка. Він наростав.

— Що це? — прошепотіла Оленка, переставши нити.

Вода... тобто, сироп... біля дальньої стіни почав рухатися. Створювати вир.

— Я ж казала!!! — очі в мене горіли диким вогнем. — Це портал! Він прокинувся! Дядько Петро був лише вартовим! Зараз з'явиться справжній господар!

Гул посилювався. Іржавий люк у підлозі, якого ми раніше не помітили, затремтів і повільно почав підніматися. З-під нього полилося неяскраве, хворобливе фіолетове світло. Старий сироп навколо нього почав пузиритися. Це було водночас і страшно, і до абсурду прекрасно.

І саме в цей момент дядько Петро, який лежав непритомний у сиропній калюжі, почав повільно дрейфувати. Його мішковинне тіло, просочене липкою рідиною, несло течією прямо до того самого вируючого люка. Ми, четверо підлітків, стояли як вкопані, не в змозі вимовити ні слова, спостерігаючи за цим сюрреалістичним видовищем.

— Він… він… його засмоктує… — ледь вимовив щойно звільнений Влад.

Тіло сторожа допливло до виру. Мішковина на нозі зачепилася за край люка. Його почало повільно, сантиметр за сантиметром, затягувати в фіолетове сяйво. Було чути страшний звук — "ШШШШЛУУУУРП".

Ми стояли і дивилися. З широко розплющеними очима. Перелякані до всрачки. І, блядь, чомусь смішні. Смішно від жаху. Смішно від абсурду. Остання унція самогону випала з кишені мішковини й теж зникла в сяйві.

Коли тіло дядька Петра остаточно зникло в люці, який одразу ж за ним з гуркотом закрився, і в підвалі знову запанувала тиша, порушена лише нашим важким диханням і капанням сиропу зі стелі, я повільно обернулася до своєї команди. Обличчя в них були біліші, ніж у Влада до викрадення.

Я посміхнулася своєю найкращою, найбожевільнішою посмішкою.

— Ну ось. Бачите? Буряки не люблять свідків. Вони забрали свого слугу назад… Або… — я зробила драматичну паузу, відчуваючи, як по мені повзають мурахи розміром з таргана. — …це був лише аперитив.