Ржах-2025

Світ смердить свіжовикопаною землею. Це труп, де я блукаю в нутрощах вже два роки.

Крокую вулицею — тихо. Асфальт потріскався, крізь нього пробиваються бур’яни, а жовте листя мертво злипається у калюжах. Місто маленьке, але моторошне — порожні шибки замість очей дивляться на мене з кожного будинку.

— Пізня осінь. Повітря чисте, свіже. Все ж таки люди добряче його псували. А от матінка Земля таки знайшла вихід як позбавитися цих шкідників під назвою люди. Але… Як завжди один шкідник таки вижив. І цим шкідником тепер є я. Чи страшно бути зомбаком? Думаю, страшніше ним не стати, якщо навколо тільки вони. Усе як поганий сон, тільки я от, прокинутися не можу. Правда ж, Петре?

Мовчить. Раз мовчить, значить я ще при здоровому глузді. Сонце вже майже зайшло за обрій, тому можна бути спокійнішим. Вітер поніс пластиковий пакет. Йду повз аптеку, двері якої давно вибито. Скільки крику, паніки, крові всмокталося в це місто! Вітрини магазинів чорніють від кіптяви, на асфальті вицвіли плями, які я вже навіть не хочу розглядати.

Я обережно пробираюся через гори сміття та переступивши через брудний та роздертий дитячий візочок потрапляю у занедбану крамницю “Продукти”. Полиці порожні, хаос, але я пам'ятаю ще з минулого тижня, що в дальньому в кутку ще є кілька банок тушонки й пляшка олії.

“Зомбі дурні. От як їм можна бути такими тупими і не розуміти, що жадана їжа просто в упаковці? Може вони все сприймають на запах?“

Складаю все в рюкзак. За спиною чую шурхіт. Обертаюся — худий, як скелет, зомбі стоїть у дверях. Шкіра облуплена, як стара фарба. Кидається на мене!

— На, падло! — удар битою і череп розлітається, як глиняний горщик.

— Бляха, заляпав мене своїми мізками, — витираю цю мозкоподібну “вівсянку” зі своєї шкіряної куртки, — От погань! І сам же й винен, першим почав. Правда ж, Петре?

“Кара небес” — так я назвав свою блакитну биту. Засохлі плями крові, та куски мізків псують такий приємний очам небесний колір. Подобається звук, коли черепи та кістки тріскають від удару. Моя улюблена зброя.

— Зомбі як звірі, але я тепер головний хижак. Удень вони ще намагаються мене загризти, але вночі застигають, як дерева. Дерева… Слухай, а рослини ж теж живляться від сонця! Точніше від ультрафіолету. Цікаво вийшло, Правда ж, Петре?

Мовчить, але я знаю, що моє порівняння класне. Йду додому по пустій автостраді. Місто залишаю позаду.

— Ех, шкода, що так і не навчився керувати машиною. Тоді б не треба було ходити. Їздив би. Трошки пізніше б почався цей вірус і я б встиг. В п'ятнадцять ще не вчать керувати авто. Тепер без поняття, як ті люди їздили на тих машинах. От як? Я ж навіть знайшов підходящий варіант з ключами. Як завести? І рулем крутив, і навіть на ті три педалі тиснув. А вона не їде. Магія якась, Правда ж, Петре?

Постукую биткою по потрісканому асфальті. Йду додому. Вдома тепло. Там мене чекає моя дівчина Леся. Я не можу брати з собою Лесю в похід в місто. Все ж таки дівчатам не гоже ризикувати життям.

— Знаєш кого мені нагадують ці зомбаки? Мумій. Не гниють, а висихають. Зовсім не такі як у фільмах, які я бачив коли був малий. Худі як якісь моделі з подіуму — шкіра та кістки, очі запалі, і вигляд, ніби вони щойно повернулися з тижня моди в Мілані. А-ха-ха. Класно я придумав. Правда ж, Петре?

Киває. Завжди киває, коли ходить зі мною.

— Ультрафіолет дає їм енергію, але навіть із ним, не рівня мені. Сухоребрі, слабкі і кістки ламаються від одного удару. Щоб бути як я, їм потрібен жир. Так, жир! Олія, консерви, маргарин. Цікаво, чому? Мабуть, зомбі-вірус це якийсь косметичний експеримент, що пішов не туди. Правда ж, Петре?

Мовчить. Але знає, що я кажу істину. Наді мною безхмарне небо як сіра пелена, наче хтось вичавив із нього життя.

— Знаєте, Ви там можете вважати, що я ненормальний чи божевільний. Спостерігаєте з неба, чи не так? Адже хтось мусить спостерігати за одиноким юнаком серед навал зомбі. Не може бути, щоб я був єдиним розумним створінням на цьому світі. Але чи були ви б нормальними за таких умов? Отож. Не судіть і судимі не будете.

“Цікаво, якщо я говорю з тими кого не існує, то це вже повне божевілля чи варіант норми?”

— Думаю, що це норма. Правда ж, Петре?

Рюкзак важкий, плечі трохи болять. Банки тушонки й пляшка олії калатають позаду з кожним моїм кроком. На поясі теліпається мій друг Петро.

— Друзі потрібні, щоб не збожеволіти. Правда ж, Петре?

Пікачу мовчить, але його дурнуватий погляд ніби каже: «Ти в порядку, бро». Ми ж таки друзі нерозлийвода.

Коли я повернувся додому, Леся вже чекала. Вона завжди чекає.

Ми познайомилися у таборі тих, хто пережив перший рік. Другий рік на жаль пережили тільки ми двоє. Імунітет тільки у мене. Вона мене дуже любить, а я її ще більше. Дивиться на мене, і я бачу, як вона мене хоче. Ми граємо в рольові ігри, якщо ви розумієте про що я. Однак не люблю коли мене кусають. Одного разу я так їй і сказав: “Якщо хоч раз вкусиш, то виб'ю тобі всі зуби!” А що? Жорстокий світ, жорстокі умови.

Саме тому вона мене ніколи не кусає. Навіть в пориві пристрасті. Включаю ультрафіолетові лампи і вона стає живіша. У світлі ультрафіолету на її обличчі з'являються прекрасні веснянки.

— Петре, а Леся красива, так? Якщо колись не повернуся, то забереш її ти. Ти ж теж її хочеш, правда ж, Петре?

Мовчить. Мовчання знак згоди.

Наливаю олію в миску, і вона тягнеться до неї, як до святині. Рот в якому видніються потрощені рештки зубів посміхається і це наймиліша усмішка на світі.

— Ех, Леся-Леся, ти в мене красуня, — кажу я і трохи послабляю мотузки, але не повністю, бо так безпечніше. — Давай без фокусів сьогодні, гаразд? Вона щось пробурмотіла, але я знаю, що вона сказала "добре".

Розповідаю їй про місто, про зомбака, про те, як Петро знову мене підбадьорював. Леся слухала. Вона завжди слухає.

— Лесю, ти ж любиш подарунки. Хто ж їх не любить? Ми чоловіки повинні робити жінкам приємне. І тоді нас будуть любити. Усі прагнуть любові. Адже якщо її немає, то навіщо жити?

Ось вже й поїла. За кілька днів буде соковита. А потім буде кохання. Кохання в ультрафіолеті. Правда ж, Петре?