Ржах-2025

Ввечері Олена повернулася з роботи додому, в свою квартиру на четвертому поверсі панельної багатоповерхівки в спальному районі міста.

Звичним рухом з усієї дурі хряснула вхідними дверима, щоб чоловік відірвав гузно від дивана й вийшов її зустріти.

Але він не виходив.

У квартирі було глухо, як у танку – тільки старенький холодильник похрипував на кухні, наче конав у муках.

Світло з вулиці ліниво пробивалося крізь зашторені вікна. Жінка таки вагалася: чи то їй тепер треба вже ставати злою, як чортяка, чи спочатку варто довідатися, куди ж запропастився благовірний. Тож вона покинула сумку з продуктами біля порогу, кинула пальто на вішака абияк — то ж таки обов'язок чоловіка, відколи він залишився без роботи, – пхнула ногою черевики, встромила ноги в капці й пішла до кімнати.

Чоловікове місце на дивані виявилося порожнім.

«Та хай ти сказишся!» — вилаялася.

Ще й його телефон лежав на придиванному столику, а без нього він і посрати не ходив. Якось чоловік загубив дитину на вулиці, якось – торбу з продуктами забув у супермаркеті. Якби у нього голова відкручувалася, то він і її б десь залишив. Та от телефона він із рук не випускав — ніколи. Олені в голову стрельнула химерна думка: «А що, як він випарувався?»

Думка була настільки абсурдною, що жінка тут-таки відігнала її, як муху. Тоді з'явилася інша: «А бува, не прибульці його викрали? Щось останнім часом забагато про них у фейсбуку пишуть…»

Тож, поки вони не повернули чоловіка назад, вона кинулася до телефона.

І саме в цей момент почула писк із-за дверей зачиненої кімнати.

Але жінка не могла втратити такої нагоди – її вже було не спинити. Вона ринулася до чоловікового телефона.

Писк не стишувався, а ставав усе пронизливішим і жалібнішим. Тепер це вже було щось середнє між писком і виском.

Олена, трохи повагавшись, таки вхопила телефона. Набрала пароль – дату їхнього з чоловіком одруження – і...

— От гад!

Він змінив пароль...

Тепер вона вже була точно люта, як чортяка. В такому настрої й пішла перевірити, що там за писк у дитячий.

Дитяті їхньому було вже «14+», але за звичкою кімнату вони так і продовжували називати дитячою.

Писк із-за дверей лунав якийсь такий, що Олена подумала: якщо то й прибулець, то він кастрований. Друга думка – що син припхав пса. Або чоловік....

Думку про пса вона одразу відкинула, бо син уже кілька днів був у поході, в лісовому таборі.

«Чоловік!..»

Вона стрімко, з ноги, штовхнула двері — очікуючи побачити на ліжку кролячу оргію. Але ліжко виявилося порожнім, а писк лунав з-під нього, і тепер вона розібрала слова тієї морзянки:

— Лєно, Лєно, я тут! — голос чоловіка.

А тоді з темного кутка на неї накинулося щось маленьке. Від несподіванки жінка вискнула, як недорізана свиня. Те мале, люто клацнувши зубами, кинулося на її капця.

Чоловік заверещав:

— Обережно, Лєно!

Наступної секунди вона, сама не розуміючи як, одним стрибком опинилася біля ліжка, склалася в гармошку й запхнулася під нього. Щось мале й люте, покинувши рожевого капця, кинулося за нею навздогін. Олена заволала антилопою гну.

— Тихо, Лєно, тихо, воно сюди не полізе, — заспокоював чоловік, —Я вже пів дня тут сиджу – воно не лізе сюди, тільки біля ліжка стереже.

— Що це? — ледь видушила з себе Олена.

— Щелепи покійного діда, — великі й настрахані очі чоловіка блищали в темряві.

— Що ти мелеш?! — вона хотіла винагородити його презирливим поглядом, але тоді подумала, що однаково під ліжком міміки видно не буде, тож вирішила поберегти енергію на потім.

— А чим це тут так воняє? – вона пхекнула. — Ти що, всрався?!

— Я?! Нє, чесно!

Вона винюхала кожну щілинку під ліжком, поки намацала:

— Ось! — наче щось дохле теліпалося в її руці.

— Це монстр заховав, — голос чоловіка тремтів.

— Ага, чотирнадцятирічний монстр, — пхекнула. — То брудні шкарпетки Макса, тут ціле звалище.

— Фух… — чоловік із полегкістю зітхнув, а тоді, згадавши про маленьке чудовисько біля ліжка, знову затремтів.

— Я, — він зам'явся, — приліг відпочити на ліжку...

— У Макса? Він вб'є тебе, якщо дізнається. — перервала Олена.

— Не кажи йому… хоча… — знову згадав про мале чудовисько.

— Я спав, а щелепи вчепилися в мене. Мені у вухо. Я ледве відкинув їх. Хотів тікати, та не встиг — вони перегородили мені відступ до дверей. І накинулися. Я злякався, що вони відкусять пальці. Й, ну, коротше, заховався під ліжко. Я так злякався, Лєно... Розумію, це було тупо ...

— Ой, хіба тільки це? — дружина вдавано співчутливо зітхнула.

— В той момент я не міг думати раціонально.

— Ага, тільки в той момент? — тихенько.

— Але воно за мною не полізло.

— Ти певен, що це щелепи? Може, це щур якийсь?

— Ти думаєш, я не відрізню щура від щелеп?

— Ну, для того, хто переплутав туалетний папір з телефоном…

— Я задумався тоді, Лєно! — ображено сказав він.

— Ага: "Сиджу я у сральні та й думку гадаю…"

— Послухай — це не смішно.

— Не смішно те, що ми ховаємося під ліжком від якихось щелеп! — вона вже зібралася вилазити, та чоловік її зупинив.

— Стій! Ось, дивися.

Він обережно витягнув з-під ліжка руку і ледь встиг прибрати її назад, як ззовні пролунало дзвінке:

Клац-клац-клац...

— Справді схоже на щелепи, — погодилася дружина.

— А що я тобі говорю! Дідові щелепи ожили і хочуть нас з'їсти.

— Не мели дурниць! Цьому має бути якесь логічне пояснення, — відмахнулася дружина.

— Ага, он воно — логічне пояснення! Ходить біля ліжка й зубами клацає.

— І що вони нам зроблять? Вони ж маленькі.

— З'їдять по шматочках і не вдавляться, от що зроблять. Я бачив у кіно, як отакі маленькі зарази нападали на людей і зжирали їх живцем. Тільки ті були мохнаті – “Зубастики” називається. Бачила?

— Я такої дурні не дивлюся, — вона хотіла додати ще щось в'їдливе, та цієї миті під ліжком пролунав жахаючий скрипучий звук, наче жабокрюк завів жасну пісню на болоті. Жінка посунулася ближче до краю ліжка, та там на неї чекало загрозливе:

клац....клац.... клац…

На думку спали старі дитячі страхачки про Бабая.

— Щось під ліжком, — шепнула вона тремтячим голосом.

— То я , — відповів чоловік.

— Що – ти?!

— Живіт бурчить. Їсти хочеться, я голодний, — відказав він жалісно.

— Тю!.. — спересердя їй захотілося аж стукнути його по балбешці.

— Може, якщо сидіти тихо, то воно піде? — припустила жінка.

— Я вже сидів – не йде.

— Так то ти з зачиненими дверима сидів, а зараз двері відчинені.

— Ну, давай.

Спробували сидіти тихо.

Під ліжком було незручно і холодно, та ще й смерділо шкарпетками і пилом. Час від часу чоловік жалісно постогнував, а жінка на нього шикала.

— Я вже не можу, Лєно, — заскімлив він. — Мені треба попісяти.

— Не вздумай! Терпи!

— Терплю, — зітхнув.

Щелепи з кімнати виходити й не збиралися — вони принишкли біля ліжка й, відчувши найменший порух, клацали страшними зубами.

— Це була твоя ідея – зняти в діда щелепи, — тихо гаркнула жінка. У неї вже боліла спина і вона ледь стримувалася, щоб не почати клацати зубами з холоду.

— Так я ж думав продати.

— То й продавав би! Чого ж за п'ять років не продав?

— Так я думав, ти продаси – на тому своєму, як його.. ОЛХ.

— І як ти собі це уявляв? Я викладу між старим дитячим одягом і антивіковою сироваткою дідові щелепи?

— А чьо?

— А то, — перекривила вона чоловіка, — Кінь в пальто.

— Що?

— Нічого, — злісно відмахнулася.

Посиділи ще трохи.

— Так, ти як хочеш, а я буду вилазити, — твердо мовила Олена.

Та щойно вона просунулася з-під ліжка — “клац клац!” загнало її назад.

— Обережно, Лєно, бо воно зараз тобі лєнопластику зробить, — він гиденько захихотів.

— Ой, мовчав би вже, ван Гог недорізаний!

Чоловік потер вухо – на місці. З полегкістю зітхнув.

— От скажи – чого ти такий ідіот?! — не витерпіла дружина.

— Що ще? — буркнув.

— Ти ж міг мене попередити, щоб я не заходила до кімнати. Я б вигадала, як позбутися цієї...

Вона не могла підібрати підходяще слово

— ... цієї штуки.

— Знову я винен?

— Але ж справді. Подумай! Ти загнав мене під ліжко, і чим я тепер можу допомогти?

— Я нікуди тебе не заганяв. Це не я, це… монстр!

— Ти ж міг мене попередити?!

— Я намагався, але ж ти ніколи мене не слухаєш!

Їхній шепіт переріс у крик, і вони забули про лихі щелепи

— Ти!

— А ти!!!

«Клац... клац... клац!» повернуло їх до тями.

Занадто близько.... Холодок пройшов їм по спинах. Хотілося їсти, і Олена з сумом думала про сумку з продуктами, яку так і залишила в передпокої.

У кімнаті ставало все темніше. Довгі тіні падали на підлогу. В тиші тільки настінний годинник із страшною мордою соліста «Kiss» відсвічував зеленуватим фосфором і рахував секунди — кожна могла стати останньою.

— Якщо цей зубатий монстр додумається залізти під ліжко — він перемеле нас на котлету по-київськи, — прошамкотів у темряві чоловік.

Олена відсунулася трохи далі від краю.

Клац-клац-клац…

Звук у присмерковій кімнаті звучав по-особливому жаско. Вона, згадавши кінокомедії, де у головного героя від страху волосся стає дибки, провела долонею по голові, щоб пересвідчитися, чи її власне волосся не стоїть сторчака.

Тоді покумекала, що якщо той монстр заскочить під ліжко і вхопить чоловіка, то в неї буде час, щоб вискочити, а якщо від чоловіка залишиться палець, то можна буде розблокувати його телефон і ще й почитати переписку. Думка втішила. Але ненадовго: «А що, як монстр першою вхопить мене?» — відсунулася ще далі від краю.

Клац-клац-клац….

Чоловік хникав.

— Що з тобою?

— Я обмочився...

— О Господи! — їй вже навіть злитися на нього не хотілося – тільки прихлопнути, як таргана.

Їсти хотілося все сильніше. Вона подумала: що буде, якщо їм доведеться сидіти під ліжком кілька днів?.. А тижнів? Тоді вони почнуть жерти одне одного, а малий, коли повернеться, знайде їхні обгризені трупи.

— Малий! — ледь не скрикнула.

— Що?

— Ми повинні попередити Макса.

— Він не повернеться раніше наступного тижня.

— Ми не можемо дозволити, щоб це... Щоб воно з'їло нашого сина!

— А що ми можемо вдіяти? — відповів він приречено.

— Вигадай щось — ти ж чоловік!

— А ти жінка!

— Зроби щось! — згадка про сина вганяла її у паніку.

— Сама зроби!

Їй захотілося вчепитися йому в щоки нігтями, а тоді повторити трюк з бойовика й видавити йому око – завжди мріяла зробити таку штуку, ще з дитинства.

Вона глибоко вдихнула й порахувала до десяти. І тут згадала про свого капця – того єдиного, який залишився у неї на нозі.

— А знаєш що? Давай я кину капцем, щелепа кинеться за ним, а ти швидко вискочиш з-під ліжка і викличеш службу порятунку.

— Я боюся. Я не встигну! Воно вхопить мене за ноги й з'їсть, як «зубастики». Давай краще я кину, а ти побіжиш. Ти й бігаєш швидше.

— Ага, казала мені мама: тікай від того лінивця!..

— А моя мама казала...

— Та цить вже! — вона зняла з ноги капця. Суглоби нили, м'язи боліли. Вклала його чоловікові в руку.

— Кидай, мурло.

Він кинув, але той човгнув по підлозі підошвою не далі, як на пів метра.

— Капе́ць! — заволала жінка.

Клац-клац-клац…

— Я не винен, у мене руки позатікали.

— Ти завжди не винен!

— Але ж правда — не винен.

— Треба спробувати ще раз, — рішуче сказала Олена.

— Як?

— Спробую дістати, — вона потяглася за капцем.

— А-а-а! — ледь встигла сховати руку: зуби черкнули по пальцях.

В кімнаті зробилося зовсім темно.

— Можливо, воно не бачить у темряві? Може, у нього такі очі, що вловлюють світло?

— У нього взагалі немає очей, якщо ти не помітив.

— Ага. Але перевірити варто. Лєно, вистроми руку.

— А сам чого не вистромиш?

— У мене руки затекли.

— Слухай, ти що задумав? — роздратування закипало. — Ти хочеш, щоб цей ... монстр, цей зубастик, зжер мене, а ти врятуєш свою шкуру?!

— Не говори дурниць, це все твої фантазії! Все це в твоїй голові, а я тут ні до чого!

— Що в моїй голові?

— Все!

Він вдав ображеного і замовк. Та через хвилин п'ять сказав улесливо:

— Лєночко, але ж усе одно комусь треба врятувати Максика…

— То нехай це будеш ти! — з цими словами Олена щосили пхнула чоловіка з-під ліжка. Він з вереском вчепився в її волосся. Вона щосили пхала його, а він щосили намагався втриматися...

Клац-клац-клац…

Цієї миті різкий спалах світла освітив кімнату. Вони проблималися й побачили, що до ліжка наближаються ноги.

— Макс! — крикнули в один голос.

Щелепи підстри́бали до хлопця, він пхнув їх ногою і вони відлетіли у куток. З них викотилася батарейка й щелепи завмерли на підлозі, в пухнастих клаптях пилу.

Тоді Макс зазирнув під ліжко:

— Мам, бать, якого ви робите в моїй кімнаті?!

— Ми…

— Ми прибираємо! — знайшлася з відповіддю Олена.

— Я ж говорив — ніколи не заходити до мене! — заволав Макс.

— Не будемо.

Вони вилізли з-під ліжка, обтрушуючись від пилу.

Олена стягнула з себе кофту й подала чоловікові, щоб той прикрив мокру пляму на джинсах.

— Що то? — батько показав у куток, де лежали пластикові щелепи.

— Капкан на вас. Я ж бачу, що хтось постійно шариться в моїх речах. Хотів трохи налякати.

— Ну, тобі вдалося, — батько відкашлявся.

— Трохи, — докинула Олена, поправляючи зачіску .

— Ага, трохи, — погодився чоловік.

— Але ж воно небезпечне! Воно вкусило батька!

— Та де! — хлопець загиготів. — Просто іграшка, реагує на рух.

Олена сердито зиркнула на чоловіка.

— Мабуть, здалося, — пискнув той, потираючи вухо.

Раптом Макс заволав:

— А хто це брав мої...

Батько благально поглянув на сина: мовляв, проси що хочеш – тільки мовчи. Пацан усе правильно зрозумів і перевів погляд на брудну шкарпетку біля ліжка.

— Хто брав мої шкарпетки?!

— Ну, треба ж їх колись випрати, — дурнувато хіхікнула мати.

Макс непомітно для матері кинув подушку на розкритий журнал «Найбільших цицьок», що лежав на ліжку.

Батько поглянув на сина з вдячністю, той відповів йому поглядом: «Тепер ти мій раб».

— А чого це ти сьогодні приїхав? — запитала Олена, вже виходячи з кімнати.

— Та ну нах той ліс! Там навіть вайфаю немає.

— Бідося, як ти вижив?... Ну, я йду готувати вечерю, бо така голодна, що й слона б з’їла.

— Мам, слони слонів не їдять.

Батько, як дурко, розреготався на синів жарт.

— Дуже смішно! — кинула їм Олена й пішла по сумку, на ходу вигадуючи, що б приготувати нашвидкоруч.

Вже з кухні крикнула:

— А який у тебе новий пароль на телефоні?

Чоловік хрюкнув і більше не сміявся.

Над їхнім спальним районом пролетіла літаюча тарілка.

А в шафі, на антресолях, серед різного мотлоху, дідові вставні щелепи тихенько заскреготіли зубами.