Ржах-2025

Доброго дня, клуб любителів лячних історій. Хочу розповісти вам одну, після якої в мене досі тремтять коліна. Можливо, це може здатися смішним, хоч я досі плачу, коли згадую…

Почалося все з того, що у мене був вихідний. Готувати було ліньки, тож, обшукавши всі полиці, знайшла чипси. З’їла їх та запила газованим напоєм. У шлунку було тяжко, в душі — сумно. Мені чогось не вистачало... Дістала з морозилки полуничне морозиво та наминаючи його ложками продивилась передачу про здорове харчування.

Потім подивилася на обгортки з під чипсів і порожні бляшанки. В мене промайнула думка, що виглядаю як героїня дієтичної драми. Миттєво вирішила харчуватися правильно. Все! Більше жодної піци, чипсів, шоколадок, газованих напоїв... Лише фрукти!

Після того, як вирішила бути надзвичайно здоровою людиною, поглянула на годинника та зрозуміла: до зачинення крамниці залишилося десять хвилин. Десять! Як була в піжамі, так і побігла на вулицю. Добре, що встигла взутися... хоча навіть не знаю, було це найкращим вибором чи ні, бо туфлі виявилися на підборах.

Що однозначно добре, так те, що я накинула на плечі сумку з гаманцем. Я не провісниця, однак у голові промайнула наступна думка: “Візьми гроші, без них крамниця не підтримає твоє рішення про здорове харчування!”.

Бігти намагалася швидко, бо за мною гналася моя колишня лінь із чипсами. А моя тінь кульгала, як сарана з підбитим крилом. Однак нічого не зупинить моє бажання почати здорове життя. Навіть крамниця, двері якої вже майже зімкнулись... Я прослизнула останньої миті, з гордістю ніндзі… і відразу наштовхнулася на охоронця:

— Дівчино, крамницю зачинено! Залиште приміщення!

— Вибачте… Я швидко, мені потрібні тільки фрукти… для здоров’я…

— Здоров’я? — він оглянув мене з голови до ніг.

А вигляд, як ви розумієте, був кепський. Вирішивши, що з божевільними краще не сперечатися, охоронець махнув головою, пропускаючи мене. Я божевільно зраділа та кинулася до фруктового відділу. Однак на мене очікував неприємний сюрприз. З фруктів були тільки три самотні зморщені яблука. Схоже, сьогодні всі інші теж обрали здорове життя.

Майже у відчаї я платила за них на касі. Коштували вони, нібито їх тільки зібрали та літаком або навіть гвинтокрилом доставили сюди. Мені з полички дрібничок посміхався шоколадний батончик. Я мужньо відвернулася від нього та з коханням подивилася на зморщені яблука. В передачі про здорове харчування, це якось інакше виглядало. Скоріш за все, це адаптивний період, далі буде краще.

Виходжу з крамниці як тут мене зупиняє бабка, маленька така.

— Яблучка взяла? — питає вона моторошно скрипучим голосом.

— Так… для здоров’я… — прошепотіла я у відповідь.

— Ой, не принесе тобі це здоров’я... Не принесе! — буркнула вона й перехрестившись покульгала з ціпком у темряву.

— Це що? Попередження? А можете розповісти більш докладно? — перепитала я. Та вона пішла, не сказавши більше ні слова. А через хвилину зовсім розчинилась у темряві.

Я відчула, як над моїм пакетом згущується повітря. Можливе якесь… фруктове прокляття чи заборона на здорове життя? Брр! Дурниці якісь, скоріш за все, гази в голову вдарили. Продовжила йти додому. Темно, ліхтарі мерехтять, всюди мені здається, як очі чогось жахливого видивляються на мене. Я була вже готова сміятись із власних страхів, як раптом…

З нестриженого газону вилізла рука, яка схопили мене за ногу. Я відкрила рота, однак із нього нічого не вилетіло, страх застряг десь у горлі. Мені було дуже лячно.

— Допоможіть мені, — сказала рука голосом місцевого алкаша. — Схоже я добряче напідпитку. У вас є ковбаса чи сало?

— В мене є яблука, — відповіла я замогильним басом, поборовши німоту та тремтіння в голосі, — давайте я допоможу Вам підвестися.

Місцевий любитель алкоголю підводячись, скрикнув : “А-а-а небіжчики нас атакують”. З переляканими очами відбив мою руку, жваво підскочив і не втримавшись на ногах, впав. Однак знову підвівся та знову впав. Зрозумівши, що на двох ногах йому не втекти, зник у газоні на чотирьох кінцівках.

Мені теж заманулося, що зарано я обрала здорове життя, спочатку треба втримати життя взагалі. Стати вечерею небіжчиків не хотілося. Тож, швидко побігла на підборах додому, притиснувши засохлі яблука до грудей.

Коли до мого будинку лишалося три кроки переді мною пробігла зграя маленьких гризунів. Я пригальмувала пропускаючи їх. Та повз мене пролетів Кажан! Він просвистів просто над головою так низько, що я вже готувалася стати вампіркою. Встигла подумати: “Наступні століття мій раціон буде складатися з однієї крові... Цікаво... це буде вважатися здоровим способом життя?”.

Діставшись до під’їзду живою, не вкушеною та з яблуками, дала запит до Всесвіту: “Може, варто вручити мені медаль за хоробрість та волю до здорового життя?”. Та він... тобто всесвіт, вирішив інакше: приготував для мене ще випробування. По-перше, вимкнув світло у під’їзді. Користуватися ліфтом не вийшло. “Що ж, підійматися сходами корисно для здоров’я...”, — підбадьорувала я себе та сама собі не вірила.

Темрява в під’їзді була настільки щільною, що якби у мене була ложка, то її можна було набирати та їсти, а якщо ніж, то мастити на хліб. Ну, що за думки, який хліб? У мене ж тільки яблука.

Тут зі скрипом відчинилася сусідські двері. Любителька готики з нігтями та губами кольору смерті з’явилась дуже ефектно у довгій мерехтливій сукні з чорною свічкою на фоні лячних плакатів. Для сьогодні цього вже було занадто. Гірше вже не буде... Я так думала, поки вона не почала прикликати демона:

— Азазелю, йди до мене, м’ясо з кров’ю вже чекає, — голосно прокричала вона.

Я стояла в темряві, не розуміючи, як краще вчинити: привітатися та залишитися чекати на демона, чи мовчки продовжити підйом? Вирішила, що знайомство з демоном на сьогодні не входило до моїх планів і поновила спробу дістатися дому. Крок. Ще крок. І тут... М’який дотик до моєї ноги. Я мало не здійснила телепортацію до стелі.

— А-з-а-зель?! — вирвалось у мене голосом потойбіччя.

У відповідь отримала стусан і колючю травму. На мить здалося, що увімкнулося світло, та то були лише іскри в моїй голові. Подумки я попрощалася з рідними та просила вибачення перед яблуками, що не зможу їх з’їсти...

— Тобі холодно? — з несподіваною уважністю запитала сусідка.

— Я гадаю… демон дряпає мою ногу… — прохрипіла я.

Сусідка зі свічкою підійшла ближче до мене, а потім, зігнувшись, освітила кут за мною. Там блиснули вогники, а потім стало трохи видно чорного кота, який, зачепившись пазуром, тягав мої піжамні штани.

— А ось де ти, Азазелю, — ніжно сказала сусідка, від’єднуючи його лапу від моїх штанів і гладячи кота продовжила, — знову лякаєш людей? Не треба, краще пішли до дому, поки м’ясо ще тепле.

Вони сховалися за дверима. А я знову опинилась у темряві. Залишився всього один поверх. Я, ледве пересуваючи ноги, повзла в напрямі своєї квартири. Кожна сходинка здавалася мені іспитом у безжальному горорі про здорове життя.

Коли нарешті дісталася своїх дверей, мої ноги тряслись. І сталося диво: всюди ввімкнули світло. Відчинила замок. Намацала вмикач. І ледь не знепритомніла від жаху. У дзеркалі в коридорі на мене дивилося страховисько. Очі червоні, наче у вампірки, волосся стирчить у всі боки з кількома калтунами, рот і одежа в плямах крові, ноги в багнюці.

Я тихо пискнула. Страховище з дзеркала тихо пискнуло у відповідь. Я покрутила головою — і воно зробило те саме. О Боже… Це ж я.

Пакет із в’ялими яблуками жалюгідно плюхнувся на підлогу. А в голові промайнуло:

— Може, ну його — те здорове життя?..