Ржах-2025

Великий Завойовник Нітуп йшов по підземному коридору, освітленому краще, ніж степові простори в сонячний день. По всіх стінах тут були вбудовані дзеркала, які збільшували постать Великого в півтора раза. В цей коридор не було доступу нікому. Тільки Нітуп міг любуватися собою. Жоден з його підлеглих не наважився б зайти сюди. Не дай Господи хтось насмілився б пройтися тут, його відображення відразу з’являлося на моніторі Головного Охоронця. А це означало, що автоматично приводився в дію вибуховий пристрій, який розпорошував тіло на дрібні атоми. Бо тільки власник підземного бункера міг любуватися своїм відображенням, яке дуже відрізнялося від реального його вигляду. Адже існувало таке диво, як фільтри.

Нітуп ішов повільно, накульгуючи, час від часу зупинявся і дивився на себе. Він бачив мужнє, молоде, загартоване, вольове обличчя.

Великий Завойовник вкотре зупинився і, задоволено посміхаючись, поглянув на себе. « Я – найвеличніша істота на Землі. Мені сам Володар Темряви дав карт-бланш на винищення людства. Я заодно із самим Демоном. Хіба я міг навіть уявити масштаби мого злету на початку правління. А зараз я володію однією з найбільших країн світу і захоплю весь світ.»

Раптом по полотну дзеркала пішла хвиля, яка спотворила його образ. «Мабуть, якісь неполадки в системі. Головний Охоронець отримає по заслугах» – злісно подумав Нітуп і пришвидшив крок. Боковим зором він відмітив чорну тінь, яка рухалася до нього. По спині Нітупа пробігли мурашки. Такого в цьому тунелі ніколи не було. Хотів піти ще швидше, але різкий біль в нозі не дав йому цього зробити. Він вже пройшов половину відстані коридору, залишалась приблизно така ж відстань до дверей у його кабінет. Бажання любуватися собою у Великого Завойовника пропало. У нього почали дрібно труситися руки й ноги, на нього напала слабкість його тіло заполонила паніка, бо він розумів, що навряд чи хтось захоче зайти сюди, щоб надати йому допомогу.

Нітуп відчув якийсь рух з лівого боку, повернув голову і закам’янів. З одного із дзеркал вилізли спочатку два роги, а за ними козлина голова з палаючими очима і нарешті з’явився величезний у два рази більший за власника бункера Володар Темряви.

– Це ти, Володарю? – полегшено зітхнувши промовив Нітуп – Ти мене налякав.

– Я прийшов попередити тебе – із задоволеною посмішкою хрипким гучним голосом прогримів Володар Темряви – Скоро прийдуть великі зміни – Демон розсміявся.

Від цього хрипкого і зловісного сміху у Нітупа обличчя стало сірим, зморщеним і нагадувало брудну ганчірку.

– Ти ж не збираєшся порушити угоду? – голос Нітупа тремтів і зривався на фальцет

– Навіть якби я захотів її порушити, я б не зміг. – різко зупинивши сміх злісно промовив Володар Темряви і…щез, як наче й не було його, залишивши ледь чутний запах сірки.

– Хух! – тримаючись рукою за лівий бік, де несамовито гупало серце, вслух вимовив Нітуп.

Не встиг він оговтатися від страху, як де не взявся біля його вуха задзижчав комар.

– Звідки тут комар? – вголос зляканим тоном проказав Нітуп

Він не розумів чому це дзижчання викликало у нього тремор у всьому тілі. Воно здалося йому передвісником чогось страшного. І тут він побачив щось маленьке розміром з велику муху, але не муха, а якась малесенька істота, схожа на дитину з чорним довгим волоссям, що звисало нижче пальців її ніг. Ця істота літала навкруг голови Нітупа, іноді торкаючись волосинками то до щік, то до лоба і дзижчала, як комар. Від неї йшов льодяний холод. Нітуп спробував схопити істоту, але не спіймав, а вона пропала так само раптово, як і з’явилася.

Постоявши хвилини дві і знову дивлячись на себе в дзеркало, де його обличчя виражало рішучість, сміливість і красу, він повернувсь направо і… його погляд вперся у дві постаті біля дверей, що вели в кабінет. Нітуп поглянув у дзеркало, але в ньому нічого не відображалося крім самого Великого Завойовника. Він знову подивився на постаті. Спантеличений таким дивом, Нітуп завмер на хвилинку, роздивляючись тих двох і намагаючись зрозуміти це реальність чи галюцинації. «Можливо цей довбаний Демон наводить на мене ману?» – подумав він. «Мені боятися нічого. Я під захистом угоди, яка скріплена моєю кров’ю і клятвою нечистого» – заспокоював себе Нітуп.

Одна з істот вишкіривши величезні ікла дивилася на Завойовника червоними очима, які випромінювали безмежну злобу і ненависть, грізно гарчала і потихеньку рухалася до Нітупа. Інша істота з головою вовка і тілом людини проказала низьким голосом:

– Не вбий його, бо ще зробиш з нього упиря, то ви з ним матимете клопіт. Та й обіцяли ж Володарю…

Нітуп впізнав їх, хоча й не бачив ніколи. Це були Упир та Вовкулака

Він швидко вихопив з кобури на поясі автоматичний пістолет і почав стріляти в жахливих істот поки не закінчився заряд.

– Хі-хі-хі – захіхікав Упир – Лоскотно та ще й дірок наробив

– Пора – проказав Вовкулака, попри декілька куль, які прошили його тіло

– Стійте, не починайте без мене – Нітуп впізнав громовий голос Володаря Темряви і подивився вліво

– Як добре, що ти прийшов – тремтячи, як бездомний пес у зимову ніч, звернувся Нітуп до Демона – Знищи їх. Ти ж повинен мене захищати!

– Так, за угодою я захищав тебе від людей, але це ж не люди. Тут я безсилий! – лукава посмішка з’явилася на козлиній морді.

– Але я ж постачав тобі душі, мільйони душ. – не переставав благати Нітуп – І буду робити це й надалі!

– Так, душ було багато. Але в пеклі вже скоро місця не буде. Потрібна зупинка. Що занадто, то не є добре. Та найголовніше те, що… Рай забитий по самі вінця дитячими душами через тебе. Для нас це дуже погано! Ці діти, ставши дорослими, могли б бути нашими клієнтами – слова про Рай Демон гарикнув так, що Нітуп від несподіванки обмочився.

– Починайте – звернувся Володар Темряви до Упиря і Вовкулаки при цьому вмостившись на стільці, який матеріалізувався нізвідки.

Демон сів спиною до діючих осіб і став дивитися в дзеркало.

– Це щоб не бачити вас, а тільки свого підопічного. Буде, як цікавий художній фільм – пояснив він, звертаючись до нелюдів.

Нітуп зрозумівши, що треба рятуватися самому, побіг до дверей так, як ще ніколи не бігав, навіть в молодості. Та це була невдала спроба, бо Упир схопив його за ногу підняв, як якийсь лантух і гепнув об мармурову підлогу. Нітуп заволав від болю. Тоді Упир нахилився і схопив його за горло кігтями, підняв і впився в горлянку своїми гострими іклами. Він пив кров Нітупа, а той звивався в його пазурах, як змія і видавав хрипи і булькання. Нарешті Упир закінчив цю трапезу і кинув ще живого Великого Завойовника Вовкулаці. При цьому морда Упиря виглядала так, неначе він з’їв таргана. Вовкулака схопив зубами руку Нітупа й почувся характерний хруст

– Допоможи – прохарчав Нітуп, тягнучи іншу руку до Володаря

– Чому ти не сказав, що воно бридке й смердюче? – звернувся до Упиря Вовкулака – Але нічого не поробиш. Завдання є завдання. – продовжив він

Вовкулака підтягнув до себе Нітупа за поломану руку. І той закричав від болю. Далі Вовкулака почав гризти голову, поки звідти не показався мозок. Тоді монстр вирішив перепочити. Його змінив Упир, який кігтем, як пилкою вирізав коло в районі серця і відкрив грудну клітку. Нітуп харчав, завивав, але вже не пручався, хоча і залишався у свідомості.

– Твоя черга – сказав Упир Вовкулаці

Тут Володар Темряви піднявся зі стільця який відразу зник. Демон підійшов до Нітупа все з тією ж самою посмішкою і гарикнув:

– Віддай те, що належить мені!

Вовкулака і Упир побачили в очах Нітупа такий жах, якого вони не бачили ніколи у своєму житті. А страху в очах людей вони бачили дуже багато.

Вовкулака простягнув руку до грудної клітки Нітупа і вирвав його серце.

Кров бризнула на Володаря Темряви, Вовкулаку і Упиря.

– От поганець і після смерті паскудить всім. – вилаявся Упир

Володар Темряви пальцем зітер з обличчя кров і облизав палець. Вираз його козлиної морди залишався таким же усміхненим і спокійним.

Він помахом руки наказав Упирю і Вовкулаці відійти. І вчасно, бо з дірки у грудях Нітупа почала вилазити якась чорна блискуча субстанція чимось схожа на нафту. Вона смерділа так, що Упир і Вовкулака затулили носи руками. Тільки Володар Темряви незворушно і спокійно тримав руку над тією субстанцією. Коли вона потяглася вверх, він вправно схопив її і стиснув. Чорнота вихилялася, обвивала лапу Володаря, пищала, намагалася вирватися. Та Демон міцно тримаючи її, гучно проказав:

– Сьогодні в пеклі свято! — і зник.

– То наша місія виконана? – весело запитав Вовкулака

– А ти сумнівався? – сердито відповів Упир

– Було таке, коли на мене направив автомат охоронець і я відчув запах срібла, але добре, що ти зайшов ззаду і гепнув його стільцем.

– Я б ніколи не став тобі допомагати, але нас поєднала одна місія. – зневажливо проговорив Упир

– Як думаєш наші зможуть подолати це зборисько людського непотребу? – Вовкулака дивився на Упиря запитально

– Чому ж непотребу. Багато хто з них доволі смачні. Але його кров ніяк не заспокоїться в моєму шлунку. Хоча б не виблювати. Звемо Нітку, нехай летить сповіщає, що місія виконана. Тепер діло за армією нелюдей. Головне, щоб не перейшли кордони цієї країни. Бо я стикався з нелюдями сусідів. У них укладено угоду з людьми. Вони там заодно, то краще їх не чіпати. Нам всім і тут вистачить місця. Займемося людинництвом. Будемо їх ростити, жерти і пити кров. – Упир сидів на підлозі і замріяно озвучував план нелюдей.

– Невже він у пеклі? – почув Упир тонесенький голосок Нітки – Яке свято! Я так чекала на це, з того моменту, як була ще живою, як його військо глумилося над моєю мамою і мною! Цей Нітуп задовбав навіть Демона! Зло перемогло зло. Це так радісно!

– Досить шмарклів! – гримнув Вовкулака – лети, сповіщай, щоб починали штурм!