Ржах-2025

Правильного періоду посадження картоплі — немає. Це можна прочитати в інтернеті. А ось, що робити з трупом… Цього точно не загуглиш. Тому ми стояли як телепні та дивилися один на одного… Хтось говорить, що найкраще саджати в кінець квітня та середину травня, але найкраще зазирати не до інтернету, а до сусідського двору.

— Я краще знаю! Скільки цієї картоплі пересадила за життя! — сварилася Параскевія Несторівна. Бабуся поверталася з “обміну інформації” та сварилася, що її подруга Надя, розповіла, що Бобренки вже посадили два рядки картоплі! — Ось помру роки два-три… можливо п’ять! Тоді й пригадаєте ту стару божевільну, яка вас навчала!

Бабуся ще довго жалілася, але ніхто не слухав, бо мали власні справи та ніхто не збирався садити картоплю в березні. Але стара не полишила своєї ідеї, тому через годину вся родина одягнена з того, що знайшли на швидкоруч, хиталася в жовтому жигулі, якого не шкода побити на цих ямах. Дуже швидко стара сама пошкодувала, що вирішила саме сьогодні посадити ту картоплю, спираючись на велике свято. Відверто кажучи так подумали всі, бо сталося те, що я у свої чотирнадцять років, передати словами не можу. А ось Женя, наречена мого брата, цілком вірно описала ситуацію…

Отже, приїхали ми у похмурий, ось-ось і злива, день на свій город. У багатьох з нашого села городи були і вдома, і ген десь далеко. Наш настрій був як та погода, а вигляд ще гірший. Тато хотів відпочити у вихідний, так само як і мама. Денис та Женя після навчання, так само як і я. Тому працювалося з нехотя під крик бабусі. Через пів години терпець урвався. В першого тата, а далі ніби та реакція у хімії.

— Працюєш та працюєш, а віддачі ніякої! Робота мене до домовини доведе та теж ви! Так, саме ви! Ніякої підтримки та співчуття! — ледь не на все поле горланив. — Ніби на перегонки, їй-богу, хто швидше…

Таких слів було багато. Мама намагалася його заспокоїти, але все дарма. Близько підходити не хотіла. Тато надто захопився та не помітив, як до нього підійшов невідомий чоловік. Насправді він йшов до нас протягом десяти хвилин, але цього ніхто не помітив. Не пощастило бідоласі, бо тато, піддавшись емоціям, нервово розмахував лопатою. Родина стояла далеко, тому не постраждала, а ось чоловік… підійшовши занадто близько тато вдарив його лопатою. Випадково звичайно, але чоловік більше не вставав. Впав обличчям у перекопану землю. Ніби та картоплина.

Тиша... Здавалося, що навіть птахи не літають над нами. Всі боялися поворухнутися, як несподівано Женя обізвала ситуацію по новому. Ці слова я чула вперше. Ситуація була не найкращою, але я поки що до такого не попускалася.

— Ти… вбив… його? — ледь могла вимовити з себе мама. Її очі були наповнені жахом. Руки тремтіли, як і голос.

Родина переводила очі то на неї, то на тата. Який перелякався найбільше. В його очах був страх усього світу. Лопату міцно тримав. Здавалося, що зараз зламає, або свої пальці, або дерев’яну ручку. Мить до нього доходило те, що трапилося. Але в страху очі великі, тому судячи зі слів надумав собі багато.

— Заждіть! — вигукнув Денис. — Чому ви завжди поспішаєте? Можливо він ще живий?

Хлопець рвонув до чоловіка. Він завжди був таким. Спокійний та врівноважений. Не відомо від кого це передалося. Очікувалося, що саме він першим кинеться допомагати.

— Це ти почекай! — зупинила Женя. Вона схопила нареченого за руку. — А якщо дійсно мертвий? Будуть твої відбитки пальців й тебе посадять! Що тоді я дитині скажу?

Денис послухав та погоджуючись кивав головою. Через якусь мить до нього дійшли сказані слова, й потім роззявив рота, щоб запитати, але дівчина не збиралася продовжувати розмову. Принаймні зараз. Всі поглянули на пару. Ситуація була не те, що погана, а жахлива. Просто уявити, що родина, яка приїхала посадити картоплю з примхи старої баба та випадково вбила невідомого чоловіка… Ми ж навіть не знаємо, що він насправді хотів! Та взагалі хто він. Напевне не з нашого села навіть.

Неподалік стояв його синій автомобіль. Більше людей на щастя не було. Навколо засіяні поля та чорні городи. Тихо, навіть вітру та пташок немає. Ніхто не говорив та нічого не робив, бо не знали. Тим паче в такий момент мозок повністю відмовляється тверезо мислити. Тато відійшов від чоловіка, але не далеко. Ноги зовсім не слухалися. Він мав вигляд смерті, яка лише перший день на роботі. Блідий, сповнений жаху, а лопату тримав так, ніби це продовження його руки. Інші мали не кращий вигляд.

— Боже, яке виявляється все ж грішне сьогодні свято, — у тиші бабусині слова пролунали ледь не на все поле.

На диво ці слова змусили повернутися до реальності. Тато сполошився, але через мить почав повертатися до ясного розуму та думати, як можна покращити ситуацію. Виправити її вже ніяк не можливо. Чоловік був мертвим і всі ми це розуміли. Якщо не від лопати, то від того що надихався землі. Відверто кажучи я не знаю чи таке насправді можливо, але все може бути. Друге, що ми розуміли — варто щось з цим робити і якнайшвидше. Найкраще було б викликати поліцію, але одночасно цей найгірший варіант, бо посадили б нас усіх, як цю картоплю. Навіть, якщо не посадять за ґрати, то однозначно зацікавляться тим, навіщо ми вбили незнайомого нам чоловіка? Який нічого не зробив… повністю невинний… чому я думаю про це в чотирнадцять років?

— Його варто сховати, — ледь видавила з себе мама, — або ж хоча б поховати. Називайте це як хочете.

Я не повірила власним вухам. Невже це щойно сказала моя мама? Людина, яка навчала мене чесності, поваги та любові?

— Велика яма буде. Багато копати, — промовила бабуся.

Я скосила на неї погляд. Напевне це і є доросле життя. Мить тому вони переймалися що вбили людину, а тепер шукали вихід з ситуації. Вражає.

— Там, за дубками, є покинуте кладовище, — пригадав Денис. — Ми там перевіряли сміливість, коли були малими.

— Знущаєшся? Ми всі тут вже на кілька років отримали. Співучасники вбивства — так це називається! — Женя виступила вперед, перекривши Денисові шлях. — А як дізнаються, уявляєш, що нам всім буде? Не вплутуйся в це ще дужче.

Дівчина була налаштована рішуче. Мамі довелося пояснювати, що їй це тако ж не подобається. До того ж вона переймалася не лише за свого чоловіка, а й за сина. Виграла в цій суперечці, звичайно, що Параскевія Несторівна, яка ніби-то переймалася за всіх нас. Я здивувалася, що вони й справді збиралися сперечатися на цю тему. Неначе більшої біди не було.

— Годі! Ми одна родина. Не можна полишати когось у біді. Навіть у такій, — вигукнув Денис та кивнув головою в сторону батька. — Всі влипли. На разі у нас лише два варіанти: або всі відповідають згідно з чинним законодавством, або ніхто не дізнається, але для цього нам потрібно шось швидко вигадати.

Женя нервово видихнула. Схрестила руки на грудях та доволі стримано запитала:

— То що ти пропонуєш?

Денис скликав родину до нього, щоб не горланити на весь город. План був простим — сховати на кладовищі. На його думку, там навряд хтось шукатиме. Судячи з наших облич ця ідея нікому не сподобалася. Не те щоб наша родина була якась віруюча чи побожна, не знаю як правильно, але гнівати потойбіччя не хотілося. Особливо бабусі, яка відчувала своє наближення до іншого світу регулярно кожного понеділка. Скривилися та важко здихали, але не сперечалися, бо ніхто кращих ідей не мав.

— Треба було хоча б причіп взяти, — дорікнула бабуся позираючи на чоловіка, — він же важчезний! А це до речі ви винні!

— Перепрошую?! — гнівно запитала Женя.

— Це ж ви не хотіли всю за раз картоплю садити. Взяли лише кілька відер. Сором…

— Цього разу перепрошую я, — озвався тато, — але зараз не до картоплі. Хоча питання гарне: як ми його до того кладовища дотягнемо?

Денис хвилинку подумав. Оцінив відстань від авто до городу та промовив:

— Найкраще довести машиною, до того ж не так помітно. До кладовища й справді не мала відстань, не виключено, що хтось теж вирішить провідати город або померлого родича. Тим паче, що нас замало. Швидко втомимось, хіба що розчленувати. Дівчата можуть понести ноги або руки…

— Звідки ти це все знаєш? — запитала Женя та нервово поглянула на коханого.

Відверто кажучи ми навіть не подумали про це. Мені здавалося, що це знають всі. Тобто лише коли потрапляєш в таку ситуацію і намагаєшся знайти вихід. Видно, що батьки насторожилися. Нервово перезиралися між собою, а Параскевія Несторівна… а ця жінка багато що та кого пережила, тому хоч і дивно, але була спокійна. Напевне, це через те, що з нас усіх її термін перебування у в’язниці буде найкоротший.

— Тю! Таке питаєш! Це ж ти коли приходиш сердита з навчання та сідаєш обідати вмикаєш документальні фільми про маніяків та серійних вбивць. Ніби в житті тобі розчленувань замало. Не знаю як можна дивитися на кров та відрубані кінцівки і паралельно обідати пюре з котлетою.

Женя скривилась. Більше питань через це не мала.

— Більше не дивлюся. Мене теж вже від них нудить…

— Хм… — намагалася натякнути бабуся, що вони говорять не про те що потрібно.

Отже, ніби все вирішили: тато разом з Денисом переносять чоловіка до авто й “запаковують” до багажника, ми просто не заважаємо та слідкуємо, щоб нас ніхто не помітив. Геніально та просто.

Чоловіки так поважно та впевнено підійшли до… трупа? Стояли над ним та боялися торкнутися. Бідолашний так і лежав обличчям в землю. Відверто кажучи мені було його неймовірно шкода, але ж що зробиш. Тато важко видихнув та перевернув чоловіка. Мокра земля поприлипала до обличчя. Одяг брудний. Очі розплющені та закочені вгору. Чоловіки стояли над ним та про щось думали. Напевне про сенс життя, про те, яке воно швидкоплинне та непередбачуване…

— Це ж з мого села!

Вигукнув дівчачий голос у них за спинами. Вони підскочили та схопилися за серця важко дихаючи. Женя не звертала на них увагу. Вийшла не перед та присіла біля чоловіка. Струсила з обличчя землю.

— Так, це наш лісник. Але не схоже, що ви вдарили його лопатою. Ніде ні крові, ні подряпини, — Женя вдивлялася в мертве обличчя, а потім зблідла, схопилася за живіт, прикрила рот рукою та повільно відійшла подалі.

Мама підійшла їй допомогти. Будь-кого знудило б, тому ми не надали цьому значення. Дівчина підробляє у м’ясному магазині, тому багато що там надивилася. Коли у селі кололи свиню чи різали різну птицю, то кликали Женю допомагати, бо ж не боялася нічого. Цим і заробляла на життя.

Чоловіки вирішили не гаяти даремно час. Зціпили зуби та взяли за руки за ноги… ледве підняли. Чоловік був важким, тому спиною він волочився по землі. Тато з братом інколи змінювалися місцями. Ми, дівчата, стояли й дивилися на них. Мама гладила Женю, якій ще було погано, по спині. Бабуся стояла руки в боки та скривила на них своє старе обличчя. А я… а що я? Я вже нічого не розумію. Це правильно чи неправильно? Те що ми робимо. Якщо це і є доросле життя, то я не хочу там бути…

Загалом я відчувала себе глядачем, який переглядає нудний серіал та не в змозі його вимкнути, хоча... Хоча це перемкнути не можна, а вимкнути доволі легко. Думки про самогубство переслідували мене вже досить довгий час, але робити з собою я нічого не збиралася. Відкидати той факт, що ці думки заважали мені жити — просто не можливо.

Тепер я сиділа в жовтому жигулі, як завжди стиснувшись між Денисом та бабусею. Страшно уявити, що буде коли виросту. Автомобіль не був розрахований на поповнення у родині, тому Женя завжди сиділа у Дениса на руках. Мама на передньому сидінні, поряд з татом. Та попри все поповнення все ж сталося. Не приємно, але все ж. Багажник був замалий, довелося залишити частину картоплі на городі, але без нагляду страшно, тому по невеликому дерев’яному ящичку ми взяли на руки. Тобто лише я та мама.

— Ясочко, дитино, послухай, — перебила мама думки, — це все досить лячно. Я розумію, що тобі страшно та таке подібне, але обіцяю, що все вирішиться. Все буде добре.

Мама повернулася та криво посміхнулася. Вона сама в це не вірила, бо як можна їсти лимон та очікувати солодкого присмаку? Добре вже ніколи не буде, й це розуміли всі. Навіть Параскевія Несторівна закотила очі дивуючись з того, що хтось у вбивстві намагається розгледіти щось хороше.

Переповнений автомобіль ледь-ледь поїхав. Здавалося, що пішки можна легко обігнати. Загалом ми всі були якісь понурі. Ми не знали про що поговорити. Минув певний час й ми повністю переварили все що сталося. Був певний страх, невідомість та… зацікавленість. Ніхто вже не хвилювався так, хоча в мами руки ще досі тремтіли. Вона не могла всидіти у цілковитій тиші тому увімкнула радіо. Не з першого й другого та навіть не четвертого разу з динаміків долинули якісь звуки. Автомобіль був застарий, тому здавалося, що радіо ту пісню випльовує. Вдало саме зараз там грав етнохаос, який в перемішку зі старовинними музичними інструментами та народними мотивами наганяв ще похмурішу атмосферу.

— Варто було дівчат залишити, — промовив Денис, — нехай хоч трішки не будуть причетні до цього… ай!

— Що ти таке говориш? — Женя боляче вдарила нареченого у груди. Бідолашному аж дихати погано стало. — Це стаття! Ми всі тут вже на кілька років в’язниці тягнемо. Хочеш, щоб твоя дитина там тебе лише бачила?

Женя була доволі голосна та інколи груба, але без вагомої причини ніколи не кричала. Я її поважала, бо вона на відміну від мене могла сказати, що їй не подобалося.

Щойно вона тако ж сказала доволі гучно. Якби були вдома, то найімовірніше, що плітки вже розходилися б селом. Місцеві пліткарки зрозуміли б все швидше ніж Денис й частково тато. У мами від здивування розширилися очі та вона швидко повернулася до нас. Від хвилювання не могла й слова промовити. Ми всі дивилися на наречених та нічого ще не запитували. Сьогодні однозначно був день сюрпризів. То хороших, то… навряд це взагалі можна назвати сюрпризом.

— Зачекай, я не надто розумію про що ти, — видавив з себе Денис. Здається, що йому було боляче говорити.

— Телепень! — вигукнула мені над вухом Параскевія Несторівна. — Та татом ти скоро будеш!

Денис закляк. Не зрозуміло чи він хоч зрозумів сказане. Але однозначно почув, а якщо ні, то хай вибачає, але жертвувати своїми барабанами перетинками я ще раз не готова.

— Хто? Я? Та ні, стривайте! Ви напевне жартуєте. Який з мене тато у двадцять чотири роки? Ха! Який смішний жарт. — хлопець нервово посміявся, а коли побачив наші серйозні обличчя — припинив. — Ви серйозно? Чому говориш про це саме зараз?

— Так, уявляєш. Це все насправді, і я навіть молодша за тебе. Хотіла б сказати за святковим столом, як всі нормальні люди, але ж ти героя увімкнув. Наробиш зараз біди, а я потім сама залишусь, — спочатку Женя Дениса насварила, але з кожним наступним словом її голос починав тремтіти. Через мить дівчина взагалі ледь встигала витирати сльози.

Ми всі сиділи здивовані, бо вперше бачили, щоб Женя плакала. Та ще й через таке. Денис тако ж був здивований та не знав що робити. Запив, що трапилося. Женя відповіла, що він не радий що вони стануть батьками та скоро покине її. Обличчя брата треба було лише бачити. Він напружив усі мізки пригадуючи те, що сказав хвилину тому. Потім вирішив, що це не має сенсу та просто міцно пригорнув дівчину до себе. Такі солодкі та милі, що здавалося можна отримати карієс. Здавалося, що все тепер буде добре, якби не труп чоловіка у нашому багажнику.

Все ж, картоплю в березні садити не можна.