Ржах-2025

Ткачук їхав сухою ґрунтовою дорогою, повільно крутячи педалі велосипеда. Монотонний краєвид не змінювався: ліворуч горбистий степ, праворуч ліс. Було спекотно й парко, велосипедист витирав спітніле чоло та поглядав на закріплений на кермі телефон. Здається, навігація збилася. Тут мало бути містечко, а насправді безлюдна місцина.

Спека ставала нестерпна, Ткачук спинився на краю лісу, дістав з рюкзака мінералку. Навіть два ковтки повернули сили. Молодий чоловік роззирнувся, сів у тіні. Дивно, але тут ловив інтернет і велосипедист не оминув нагоди зайти в Інстаграм. Ткачук весело гмикнув з короткого відео, погортав Телеграм. Тут, у групі про житло, було багато хороших відгуків.

«Усе є, транспорт доступний».

«Гарні краєвиди, вдома все є. Сидів би і не виходив )))».

«Оплата чисто символічна, всім рекомендую».

Коли сидіти стало геть незручно, бо він все сповзав донизу, Ткачук встав, трохи потрусив руками. За деревами височів будинок. Згідно з картою, ніяких будинків тут і близько не мало бути. Може, збудували досі?

Ткачук продерся крізь низько опущені гілки і будівля здивувала ще більше. Бо багатоповерхівка була одна, без жодних парковок поблизу, огорож чи доріг. Через це вона здавалася міражем, але мандрівник наполегливо наближався в надії, що це і є його мета.

Будинок і справді стояв на краю лісу без ніякої належної інфраструктури. Ткачук помітив рух у вікні. Хтось дивився на нього. То була пенсіонерка в смішному червоному береті й величезних круглих окулярах. Вона прискіпливо спостерігала за гостем, а невдовзі у декількох вікнах з'явилися ще п'ятеро чи більше бабусь і дідусів.

Молодий чоловік пройшовся паралельно до будинка. Кілька разів він відводив погляд, але пенсіонери спостерігали з віддалі, повільно повертали голови вслід за Ткачуком. Щось було неправильно з цим будинком, більш неправильно, ніж видно одразу. Ткачук відчув недобре і швидко рушив назад до велосипеда.

Будинок зашурхотів, ніби сипався щебінь. Земля здригнулася і будинок став підніматись. Мандрівник на кілька секунд закляк з роззявленим ротом. Будинок спинався на кілька бетонних лап, хитався. В його передній частині рухався розірваний надвоє залізний гараж, що нагадував пащу. З важким гупанням на землю впали товсті кабелі чи хоботи, якими це страховисько обмацувало землю. Та ні, воно не було сліпе, будинок зробив важкий крок. Ткачук дременув із місця, осідлав велосипед і шалено закрутив педалі. Тріск дерев змусив його озирнутись. Будинок тільки набирав швидкість, багатометровими кроками скорочував відстань до жертви. Велосипедист зрозумів – що б це не було, його порятунок серед дерев, де ця бетонна потворина хоч трохи сповільниться. Він заїхав між дерева, помчав стежкою. Велосипед наїхав на корч і завалився на бік. Ткачук перевернувся, погруз обличчям у сірий лісовий ґрунт. Тремтіння землі знов переконало його бігти. Він перестрибував зарослі рівчаки, колоди, поки не перечепився і гепнувся на подушку зелено-рудого моху.

Було тихо. Звичайні лісові звуки поступово наповнили довкілля: шурхіт крон дерев, спів птахів, поодинокі падіння листя. Ткачук підвівся на коліна, поглянув та телефон. Карта показувала, що він досі на дорозі. Реально ж – за бозна-скільки сотень метрів у лісі. Але головне – що за ним гналося? Будинок на ногах, оце дурниця! Та вже чупакабра чи єті звучить переконливіше.

Шукати велосипед було марно, бо власник не мав поняття де згубив його. Та якщо є ліс, – припустив він, – то буде й стежка. Тому пішов навпростець, найбільше шкодуючи, що не сфотографував ту дивовижу – ходячий будинок. Пару разів він зупинявся, шукаючи якісь орієнтири. І коли зібрався продовжити подорож, помітив когось у плащі з гостроверхим каптуром.

Одягнений у товстий одяг відтінків зеленого, крізь ліс ішов чоловік з великим рюкзаком, спираючись на товсту палицю. Його невелика біла борідка й кумедні окуляри з жовтими скельцями зовсім не пасували до одягу.

– Добрий день, вибачте! Тут далеко до дороги? – замахав здалеку руками Ткачук.

– Трохи є, – чоловік спинився, явно з пересторогою. – Але вам туди не треба.

– Ч-чому не треба?

– Ви звідки?

– Я… я з Володимира. На Волині.

– То ви новенький. Буває. Пішли, проведу вас до села.

– Мені треба…

– Забудьте, що вам треба. Все, що треба зараз, – це дійти до села.

Ткачук сміливіше підійшов до цього незнайомця, що очевидно знав місцевість. Той поглянув на приблуду з Волині.

– Маєте що нове? Айфон там який вже вийшов?

– Дванадцятий ніби. А що ви… Вибачте, як називається це місце?

– Це Горішнянський ліс, а взагалі тут Ізмаїльська область.

– Яка-яка?

– Ти про неї певно не чув, – незнайомець став більш панібратський. – Але така була, можеш погуглити, як дійдемо. Майже всі дані про неї вичистили, але шила в мішку не сховаєш. Області ніби нема, а хтось сюди та й заходить. Це все домовини, то їх робота.

Ткачук подумав, що йому почулось, і довго не перепитував. Навіть у лісі було напрочуд спекотно і парко. Здавалося кілька разів, що з самої землі піднімається прозора пара. Він вітер спітнілого лоба. Провідник, схоже, зовсім не відчував цього, чи звик до теплого південного клімату.

– Ви що, казали, тут? – обережно нагадав Ткачук..

– А, треба ввести тебе в курс справи. Я Провідник. Мене так усі називають. Йдемо ми лісом, бо…

Вони дійшли до просіки. Провідник раптом дав знак присісти. З-за дерев з'явилися кілька майже кубічних сірих будинків з пласкими дахами. Вони рухалися на ногах-трубах, перевалювалися з боку на бік, і ворушили тоншими трубами, схожими на вусики комах. Вдруге шокований, Ткачук дивився на них, не кліпаючи. Коли будинки зникли, Провідник жестом дозволив піднятись.

– Домовини, – пояснив він. – Від слова «дім».

Ткачук не промовив ані слова. Але хоча б упевнився, що вперше йому не примарилось.

– Ти мабуть знаєш, яке дороге зараз житло, – повільно промовив Провідник.

– Я… я власне приїхав дізнатись, – зізнався Ткачук.

– Он як, – з насмішкою сказав Провідник.

– Думав якось при нагоді переїхати кудись ближче до кордону, бо знаєте, така ситуація в країні… А зараз відпустка, то…

– І приїхали заодно розпитати про нерухомість, – зрозумів Провідник.

– Бо в інтернеті всяке пишуть. А тут відгуки гарні.

– Тоді я вас не порадую. Кілька років тому ціни на житло стали такі високі, що люди почали покидати міста. Ніякі додаткові послуги їх більше не тримали з такими-то сумами.

– Це як коли піднімають платню за телефон, – перебив Ткачук, – і обіцяють вдвічі більше мегабайтів.

– Десь так, – погодився Провідник. – Люди переїздили в села, а квартири свої покидали напризволяще. Решті доводилось платити за них і охочих все меншало. Та одного разу… – Провідник витримав паузу.

– Що? Що сталось?

– Одного разу будинки почали підніматися, рухались. Зате з комфортом. Їжа, тепло, аж виходити не хочеться. Це і є домовина.

– Я нічого не второпав, – спустошено видав Ткачук. – А що ж тоді тут поганого?

– Поживеш – зрозумієш.

– Яке «поживеш»? Як звідси вийти?

Провідник з жалем усміхнувся.

– Звідси просто так не виходять. Домовини ж повинні приховувати своє існування. Вони навчились передавати підроблені картинки. Телебачення, розмови по телефону – все, що звідси виходить – фальшиве. Вся країна думає, тут звичайне життя. Я, звичайно, не кажу, що вибратись неможливо. Та це буде важко. Без мене тобі точно каюк.

Провідник знав свою справу. Іноді зупинявся, коли бачив якісь помітні йому одному сліди, вдивлявся у далечінь. Вода в пляшці скінчилась, горе-мандрівник плентався за Провідником, поки той не спинився на краю пагорба. Звідси відкривався краєвид на болотисту рівнину, в якій погрузли будинки: менші дачні, більші хрущівки та зовсім нові.

– Домовини важкі та великі. – пояснив Провідник. – Ходімо, там далі село.

В горлі пересохло, але Ткачук далі слухав розповіді. За минулі пів години він дізнався, що є домопендра – така сколопендра чи то ходячий поїзд із низки будинків. А декілька домопендр вміють збиратися в домозірку – морську зірку з будинків.

– А далі? Більше бувають? – допитувався він втомлено.

– Доморежа. Коли з’єднуються кілька домозірок. Але це буває зовсім рідко і довго доморежа не існує. Коли виїсть усе, розпадається і частини повзуть в різні боки. А ось і село. Просто підніми руки, покажи, що без зброї. Тебе приймуть, не переживай, в них є місце.

– А ти?

– Я мушу ходити між селами. Головне ти – не піддавайся!

– Дякую. Візьми це, – Ткачук простягнув свій смарт-годинник.

Провідник гмикнув і забрав свою платню. Ткачук наблизився до галявини, в якій бовваніли декілька халабуд із шиферу.

– Хто ви? – гукнув здалеку вартовий.

– Я… новенький. Той провідник, він казав, можна до вас.

Мандрівник присів на всипану глицею землю. Якась жінка простягнула йому кухлик води. Ткачук жадібно почав її пити, але потім став розтягувати задоволення. Спрага не зникла, але це хоч трохи поповнило запаси організму.

– Дякую, – кинув Ткачук. – Я…

– Ви втомились, – помітив юнак, закутаний у кілька одежин, але з навушниками на шиї, – всі так.

– А чому ви не тікаєте? – новоприбулий не міг вгамуватись. – Що це за місце? Я не лишусь тут!

– Тут інтернет дешевий, – знизав він плечима.

– Що-що? Звідки?

Ткачук знесилено притулився спиною до товстої сосни та заплющив очі. Треба було «переварити» все, що сталось за сьогодні.

Голосний тріск розбудив його. Він перекотився на бік, встав. Декілька малих будиночків на незграбних бетонних опорах швидко бігали галявиною, ловлячи людей кривими іржавими клешнями. Більшість уже втекли, чувся вереск, крики.

Ткачук не мав сил і поповз на чотирьох. Він сам не думав, що в такому положенні можна так швидко рухатись, але майже наосліп продерся крізь кущі, мілкий яр і вивалився на краю лісу.

У степу ворушились білі скелі домопендр. Вони марширували на ніжках, як істоти з картин Далі, лише коротких, і чіплялися одна за іншу. Деякі перелазили над тими, що розкинулись на рівнині, припадаючи до, напевне, джерел води і якихось мінералів. Вони… пасуться, – подумав Ткачук і сфотографував видовище.

Лежачи, зайшов у Інстаграм і виклав фото. Якісь фальшиві акаунти одразу залайкали його. Domovyna1111555 точно не була людиною. Якщо вірити Провідникові, фото не дійде нікуди, – усвідомив Ткачук. Але зв'язок справді був напрочуд хороший. Ткачук набрав номер своєї подруги.

«Абонент не може прийняти ваш дзвінок», – сказав машинний голос.

Ну звичайно. Зате приблуда хоча б міг гортати новини. Це так захопило його, що Ткачук не помітив як земля ритмічно здригається. Він перевернувся на спину й побачив над собою бетонну клешню, з якої стирчала коротка арматура. Байдуже чоловік склав руки на грудях, притискаючи телефон. Клешня стиснула його та підняла.

Ткачук лежав на чомусь сухому й теплому. Підвівся – це була квартира з голими цегляними стінами та бетонною підлогою. Але тут стояли дивні потворні меблі, за вікнами погойдувався пейзаж. Чи це будинок гойдався, йдучи.

Долаючи хитавицю, Ткачук пройшов у сіни. Вхідні двері були наглухо зачинені, наче підперті чимось з іншого боку. В стінах щось гуділо, ніби рій бджіл чи ос. Балансуючи руками, чоловік дістався на кухню. Тоді зрозумів, чому меблі здалися йому потворними. Їх утримували на місці рожеві щупальця чи корені, що повільно пульсували. Вони ж не давали дверцятам відчинитись, заповнювали духовку. Ткачук зазирнув у носик водопровідного крана, – органічна маса була і всередині труб.

«Увага. Всім жителям почати прийом їжі», – пролунало з вентиляції.

Одна шафа відчинилася і звідти вивалилася рожева шкіряста гілка з декількома жовтими плодами. Гілка струснулась і пружні плоди впали на підлогу. Ткачук позадкував, але товще щупальце утримало його від падіння.

Він прокинувся на ліжку, пронизаному якоюсь грибницею, яку накривало тонке простирадло. Грибниця зігрівала вночі, та й загалом тут можна було ходити в одних трусах. Ткачук вийшов з ванни, обтерся рушником, край якого наростав зі стіни й нагадував сухий листок. Підставив рота під щетинисті відростки, що росли навколо дзеркала. Вони виділяли синю пасту з ментоловим смаком, до якого поселенець вже звик. Сховані у стінах залози видали порцію готового чаю у кружку.

«Увага. Всім жителям почати сеанс роботи».

Ткачук зітхнув, усівся на обплутаний теплим корінням стільчик. На екрані комп'ютера запустився Телеграм. Неохоче Ткачук став швидко клацати по зображенню хом'яка, щоб заробляти дурнуваті бали. Ай! Зараза! Щупальце з жалкими клітинами, як у медузи, обпекло його руку. Треба було швидше, швидше! Рука затерпла.

– Я вже не можу, – сказав Ткачук і пара щупалець помасажували його спину й руку. – Ай!

Він мусив продовжувати.

«Увага. Всім жителям почати підтримку фізичної форми».

Він біг по органічних сходинках, які, ніби на ескалаторі, рухалися згори донизу. Захеканий, Ткачук знав, що спинитись не можна. Бо тонкі прозорі щупальця почнуть електростимуляцію.

В кінці робочого дня він лежав на дивані, схожому на безформну тушу бегемота, і ліниво гортав короткі відео.

Ха-ха, прикол. Він лайкнув чергове відео. До сну лишалося кілька годин. Домовина захиталась, вона кудись мігрувала, на нове пасовище, щоби всотати ґрунт, перетравити траву і виробити нові пайки та рідини, що циркулювали в її жилах. Будинок рухався на ногах, вкритих бетонною оболонкою, а всередині, як рак-самітник, рухався скороченнями тіла. Тонкі капіляри доставляли поживні речовини в органічні компоненти, а в оболонку – рідкий цемент. З вікон, в більш-менш рівномірній щільності, періодично дивилися бабусі. Вони слугували очима будинків і щойно побачивши незнайомця, тиснули живі кнопки, поки молодші працювали на дистанційці.

Огидний симбіоз уже не здавався таким огидним. У ньому не було нічого зайвого і всьому було місце.

«Увага. Всім жителям почати запрошення».

Ткачук почухав щоку, став набирати в групі в Телеграмі хвалебний відгук. Будинок раптом нахилився. За склом піднімалося щось зелене. Мешканець замурованої квартир зіп'явся на ноги. Все хилилось на бік, домовина потрапила в болото і тонула. Крізь щілини в вікні вливалася каламутна вода, схожа на зелену гуаш. Від вічно теплої підлоги піднялася пара, осідаючи на всьому довкола рясними краплями. Дихати, нема чим дихати!

***

Ткачук прокинувся у себе в ліжку, вкритий потом. Було гаряче. Скинув ковдру, повернув голову ліворуч – на годиннику восьма двадцять. Поруч – чашка, пачка таблеток і градусник. Чого тільки не насниться з гарячки!

Але Ткачук почувався здоровим і різко сів на край ліжка. Тоді взяв телефон, відкрив Інстаграм, потім перевірив галерею – нічого незвичайного.

– Мені такий дурний сон снився, – казав він телефоном за пів години, – аж не хочу розказувати. Фууух, оце дурня.

Видужалий Ткачук майже вийшов з під'їзду, але перед дверима спинився. За стіною щось гуло, наче рій ос або шершнів. Або працювала витяжка в піцерії. Мабуть, так і було. І на щастя, за піцою можна було ходити особисто. Це таки велика розкіш, – сказав собі Ткачук і вискочив на ґанок.