Ржах-2025

Василь Миколайович сидів за столом перед екраном у тьмяно освітленому офісі, де лампи гуділи, наче рій ос перед бурею. На вигляд Василь був типовим офісним клерком — охайна зачіска з коротко підстриженим чорним волоссям, біла сорочка з вигладженими комірцями, класичні штани та трохи потерті чорні черевики. На екрані його старенького ноутбука блимав проєкт — звіт про “Оптимізацію процесів постачання паперу для принтерів”, чий дедлайн закінчився ще вчора.

Коротке стажування після університету в цьому офісі перетворилося для нього на постійне місце роботи. І тепер Василь не розумів що він більше ненавидить — цей проєкт чи себе за те, що залишився працювати у цій конторі.

Однак ще більше він ненавидів дзвінки від боса, Степана Івановича, який, здається, мав шосте чуття, щоб дзвонити саме тоді, коли Василь намагався хоч на мить відволіктися.

Того вечора офіс був порожнім. Усі колеги давно розбіглися додому, залишивши Василя самого з його таблицями Excel і запахом дешевої кави.

Двері офісу були відчинені настільки широко, що крізь отвір було добре видно довгий тьмяний коридор. Василь сподівався, що невдовзі він крокуватиме цим коридором до омріяної свободи, звісно після того як завершить довбаний звіт.

Раптом світло в коридорі блимнуло, і світло майже зникло. Коридор перетворився на чорний тунель. Звідти долинув дивний звук — наче хтось волочив щось важке по підлозі. Василь завмер. “Може, прибиральниця Марта Петрівна тягне відро? Старенька вже,” — заспокоював себе Василь не відриваючи погляду від коридору.

Раптом задзвонив телефон, на екрані світилося: “Степан Іванович”.

— Слухаю, — прийняв виклик Василь.

— Василю, звіт готовий? — гаркнув голос у слухавці. — Бо я чомусь досі не бачу фінальної версії у своїй пошті!

— Е-е, Степане Івановичу, тут трохи… — Василь затнувся, бо звук у коридорі став гучнішим. Тепер це було схоже на хрускіт кісток. — Уже доробляю.

— Давай швидше! — фиркнув бос. — Чи ти знову у тому-свому TikTokу залипаєш?

— Та ні, ні, — виправдовувався Василь почервонівши.

— Закінчуй звіт, бо завтра будеш пояснювати на килимі!

Василь поклав слухавку, та поглянув ще раз на коридор. На стіні коридору було видно тінь. Висока, худа, із неприродно довгими руками, які звисали майже до підлоги.

“Не схоже на Марту Петрівну. Швидше на якогось Слендермена” — злякано подумав Василь відчуваючи, як його серце пришвидшило ритм, мабуть, удвічі.

Телефон знову завібрував і Василь встиг прийняти виклик, ще до того як продзвенів рингтон.

— Василю! — репетував Степан Іванович. — Я там ще скинув тобі правки до звіту! Там треба терміново додати графік по витратах тонера!

— Степане Івановичу, — прошепотів Василь, намагаючись не дихати, — у нас тут… щось у коридорі.

— Щось у коридорі? — здивувався бос. — То прибери! Я тобі за що гроші плачу.

— Та ні. Щось страшне, — боязко мовив Василь перевівши погляд на коридор від якого тепер наче несло холодом та якоюсь гниллю.

— Якщо проєкт не буде виконано вчасно, то щось страшне станеться з тобою. Надішли правки якомога швидше.

Василь завершив дзвінок та не зводив погляду з тіні, що наче наближалися до нього. З'явився якийсь темний силует що рухався до кабінету. Кожен його крок супроводжувався моторошним скреготом, наче кігті дряпали паркет. Василь відчув, як холодний піт стікає по спині. Він схопив степлер зі столу — єдина “зброя”, яка була під рукою.

Знову дзвінок, Василь швидко прийняв виклик.

— Ти що вибив телефон? Ти вибив телефон коли я з тобою розмовляю?

— Степане Івановичу, воно йде сюди.

— Слухай, Василю, — продовжував бос, не звертаючи уваги на паніку в голосі підлеглого, — якщо звіт не буде готовий, то Я прийду туди. Зрозумів?

Нарешті щось з'явилося в проємі дверей. Тепер Василь бачив це чітко: це була не людина. Великі червоні очі, шкіра як стара пожовкла газета, а з рота стирчали гострі зуби, які клацали, наче друкарська машинка. Істота дивилася прямо на нього.

Василь швидко сховався під стіл. Він дістав телефон і там ще тривала розмова з його шефом.

— Степане Івановичу! — прошепотів Василь. — В нас в офісі якась потвора!

— Яка ще потвора? — бос фиркнув так, що Василь уявив, як той закочує очі. — Марта Петрівна?

— Та ні, щось страшне.

— Слухай, Василю. Якщо не зробиш вчасно звіт, то щось страшне станеться з твоєю дупою.

Василь знову вибив телефон та обережно виглянув з-під столу. Істота повільно прямувала до нього.

— Це що таке! — почулися крики Марти Петрівни з коридору. — Це хто тут наслідив по помитому. Ох, я зараз йому влаштую!

Раптом істота відсунула стілець біля Василя та присіла поруч з ним під столом. В її червоних очах читався страх.

— Василю, це ти зробив? — кричала Марта Петрівна з коридору. — Ти де?

Істота благально дивилася на перелякане лице Василя.

— Ну добре, — промовив стиха Василь до істоти, — але ти допоможеш мені дописати звіт!

Істота швидко закивала головою в знак згоди і Василь почав вилазити з-під столу.

— Так це я, Марто Петрівно. — винувато мовив Василь нарешті вставши у весь зріст.

— Ти що там робив? — здивувалася на мить Марта.

— Та от, — зніяковів Василь, — степлер шукав, — та переможно показав його.

— Ти чого по помитому ходиш?

— Вибачте, я щось не помітив, що вже прибрано.

— Не помітив? Та ти подивись які плями наслідив? Багнюка всюди, ну ти й паршивець! — кричала Марта Петрівно грізно махаючи шваброю. — Я другий раз мити не буду. Сам помиєш! Зрозумів?

— Так, Марто Петрівно, — понуро схилив голову Василь, таким чином повністю показуючи свою покору.

Марта Петрівно грізно глянула на нього, але змовчала — схоже, зрозуміла, що перемогла.

— І відчиниш вікно, а то пахне якоюсь гниллю, — додала вона з огидою, поставила відро та швабру та почимчикувала до виходу.

— Добре, Марто Петрівно. До побачення, — кинув їй на прощання Василь, але вона тільки щось пробурмотіла та гримнула дверима, вийшовши з офісу.

Василь скривився дивлячись на двері, а потім заглянув під стіл, де ще сиділа перелякана істота.

— То що? Хто робить звіт, а хто миє підлогу?