Хлорка та Цукор

Я вдома. Сиджу на підлозі, спиною до ліжка, із свербінням між стегнами й тупою думкою в голові: я дурепа. Наче голодне цуценя кинулась на його випадкову ніжність — і вже будую в голові дешеву байку про «світлу тріщину». Ну авжеж. План у плані. Розкриття-регресія-підсадка. Стокгольм? Будь ласка. Я ж мазохістка за замовчуванням, а найгірше — усвідомлюю це кожною клітинкою.

Його куртка все ще на мені. Знімаю — дивлюсь уважно. Етикетку зрізано, ниточки рівні, підкладка — гладка, шви як по лінійці. Дорога річ. Таких у мене не буде, як і половини «дорослого життя». Притискаю до себе. Пахне знайомо і тривожно: хлорка, спирт, мило, легкий дезодорант… і піт. Ага. Виявляється, і такі істоти, як Северін, потіють. Чомусь від цієї думки всередині робиться гаряче. Всередині знову щось стискається і пульсує — імпульс б’є в самий центр, як дрібна судома.

Рука тягнеться сама. Я стискаю пальці в кулак — не допомагає. «Ти дурепа, Кетт», — кажу вголос і все одно ковзаю долонею нижче, поверх тканини, без подробиць, просто щоб вимкнути голову. Я починаю ледве терти свій клітор через тканину і отримую одномиттєве, але болісне полегшення. Уявляю не його, а тишу: теплу лампу, його «досить», пальці на моїх зап’ястках — не тиск, а ґрунт. Тілу стає легше, мозок скавчить і заспокоюється. Ще трошки. Ще пів подиху. Я зігнулась і розігнулась за хвилину в пружинку, легкий і швидкий оргазм накриває тіло Від сорому щипає очі — і одночасно від полегшення стає смішно. Ну от, молодець, собачко Павлова, натиснула дзвіночок.

Телефон лежить екраном донизу. Я не перевіряю. Нехай його «чекай інструкцій» висить у повітрі, як чужий плащ. Сьогодні я сама собі встановлю таймер на 25. Не 27. Поставила. Сіла. Дихаю. Між стегнами ще жевріє, як після легкої пробіжки, але вже не керує. Зі шкіри потроху сходить його запах — і раптом мені стає страшно, що зійде весь. Я підхоплюю куртку й знову притискаю до грудей. На хвилину. На дві. Добре. Досить.

Кладу її рівно, наче річ на вішаку в дорогому магазині, де мене ніколи не чекають. Вимикаю світло. У темряві слухаю, як серце повертає собі ритм. І повторюю шепотом, щоб не забути завтра: «без героїзму, без господаря — і без брехні самій собі». Якщо це й Стокгольм — тоді я принаймні назву його своїм ім’ям. А потім почну торг. З ним. І з собою.

Я не спала. Крутилась у ліжку з простирадлом, яке давно просить прання й амністії. «А якби він тоді лишив мене невинності? А якби я прошепотіла «забери мене звідси»? А якби я не зайшла тоді в неправильну кімнату в неправильний час?» — ці якби множаться, як кролики, і кожне гризе по шматку нервів. У якийсь момент мене просто нудить — не думками, тишею.

Я босоніж, майже гола, лечу до кухні. Холод лінолеуму в’їдається в ступні, світло холодильника б’є в очі, як поліцейський ліхтар. Першою жертвою стає банка оливок — солоні, слизькі, без форми; ковтаю, навіть не рахуючи. Потім — бекон, який я купила «на тиждень уперед»: жир блищить на пальцях, липне до губ, і мені соромно й солодко відразу. Третя — заморожена піца. Вона крутиться в мікрохвильовці, як колесо фортуни, а я разом із нею — з ноги на ногу, смішна, нетерпляча, зла. Це не голод. Це порожнеча, яка вимагає цементу.

Я їм стоячи біля раковини, гарячі краї обпікають піднебіння, соус капає на зап’ястя, і мені байдуже. Сіль, жир, крохмаль — як тимчасова заглушка для дір у голові. П’ю з пляшки — рука сама тягнеться до газованої, і я майже відкручую, але бачу в голові його рядок: «пий воду без газу». Пальці зупиняються. Я злюся на себе за цю слухняність і тягну негазовану. Вона слизька й пласка, як брехня. П’ю все одно.

Сідаю просто на підлогу, спиною до кухонної шафи. Всередині на мить тихо — як після грози. Потім підступає вина — тупа, без сенсу, як телевізор у беззвучному режимі. Рука машинально торкається горла — старий рефлекс, від якого мене нудить ще дужче. «Ні», — кажу вголос. Не зараз. Не віддам йому і цей ритуал.

Я плачу, бо ноги автоматично підносять мене у вбиральню. Вмикаю воду навіть не дивлячись на те, що живу одна, просто я сама не хочу чути звуки мого самоочищення. Схиляюсь над своїм давнім білим порцеляновим другом. Це ніколи не закінчиться…будь ласка, як мені врятуватися? Якщо я сама цього не прагну.

Дзвінок прорізає шум. Рефлекторно змиваю, мию руки — пальці ковзають, як чужі. «Меггі». Опівночі? Не її стиль.

— Алло?

Відповідає схлип — мокрий, дитячий, із затинанням на вдиху.

— Кетт, вибач, я… Я не знаю, що робити. Дерек пішов. І притулок… я в боргах по саме «не можу». Корм у мінусі, оренда зависла, ветеринар сказав, що… — голос ламається. — Я тягну, як можу, але я, здається, тону.

Я стискаю телефон плечем і краєм рушника витираю рот, щоб не пахло блювотою. Усередині клацає інший тумблер: холодна логістика поверх гарячого сорому.

— Скільки? — питаю сухо.

— Я рахувала… Якщо прямо зараз — дві, дві з половиною тисячі, щоб погасити найкритичніше. А далі я зроблю збір, тільки… Мені соромно просити.

— Не соромся, — кажу автоматично, а в голові вже біжить табличка: «кредитка — 3 000 доступно». Від цього нудить по-новому: я знову «дурепа-рятівниця». Знову вистрибую голими грудьми на чужі кулі, поки власний дім тримається на скотчі й добрих намірах. Але пальці вже відкривають застосунок банку.

— Я закину зараз. А завтра в офісі поговорю з менеджеркою про збір. Потрібен офіційний дозвіл, лист від вас, реквізити, прозора відомість витрат. Зрозуміла?

— Кетт… — у слухавці подяка, що ламає зуби. — Ти свята.

— Я не свята, — огризаюся м’якше, ніж хотілося б. — Я організована.

Під «організована» ховається те саме кляте: ненависть до себе за слабкість. Я вже бачу, як завтра знов піду по колу: «доброго дня, ми збираємо для притулку, ось QR, будь ласка». Як повернусь додому з порожнім гаманцем і додатковою провиною. І все одно натискаю «переказати».

Сума боляче клацає цифрами. Піт у животі згортається в тугий вузол, але разом із цим приходить тиха ясність: зроблено. Переказ летить, як паперовий літачок у темряву.

— Є. Перевір, — кажу, а сама впираюся лопатками в холодну плитку, щоб зібратись.

Пауза — короткий, сиплий подих у трубці, наче вода знайшла рівень.

— Прийшло… Кетт, я…

— Не дякуй зараз. Дихай. Погодуй собак, закрий притулок і йди додому. Я буду за пів години-сорок хвилин під твоєю квартирою.

Я ловлю в дзеркалі свій блідо-зелений погляд — очі великі, як у кішки, що пережила пожежу. Помада розмазана, щоки плямисті від солі. «Ти рятуєш собак, — каже відбиток, — бо сама хочеш, щоб хтось врятував тебе». Я криво всміхаюся. Нехай. Сьогодні врятую когось, а завтра розберемося з собою.