Хлорка та Цукор

Розділ 30

КЕТТ

Я в такій позі, що він дивиться на мене зверху, і я можу роздивитися всю мапу його щетини. Блядь, у цей момент думаю: «Скільки він бачить моїх підборідь? Я з цього ракурсу не виглядаю, як риба-крапля?» Не час про це. Він стягує білизну — запах мила і чогось чоловічого б’є в ніздрі. Його голівка вже торкається шкіри моїх губ — м’яке, тепле, приємне відчуття. Я майже сміливо відкриваю рота. Він без жодних прелюдій рухається вперед. Вау, жорстко, не в його стилі «повільно і не забувай про стоп-слово», але це піздець як мені подобається; подобається, як він мене зараз використовує. Я відчуваю ротом його товщину й довжину. Слава Богу, його член середнього розміру, хоча доволі товстий: я не задихаюся, але губи натягнулися від діаметра — уже заздалегідь здогадуюся, що завтра потріскаються, і жодна гігієнічна помада не врятує.

У вухах дзвенить кров, я роблю глибший вдих, плечі опускаються, і світ різко звужується до двох кольорів: темний трикотаж його футболки і світла лінія шраму на кісточці пальця. Дрібниця, а саме в ній я заземляюся — не в пафосі, не в «історії кохання», а в конкретній подряпині на шкірі, що говорить: він реальний, я — теж, і все це — не кіно.

Я ловлю його погляд зверху — рівний, важкий, ніби він креслить по мені лінійкою. Мене знов тицяє в голову дурниця про «підборіддя» й «рибу-краплю», але хвиля тепла виносить це сміття з кадру. Я відкриваюся ширше, щелепа клацає — бля, цей сором’язливий «клац» мене чомусь і заземляє, і заводить. Він рухається рішучіше, ніж зазвичай, без довгих пояснень і лекцій про «повільно». Різкість заходить рівно в те місце, де мій страх перетікає в бажання, і мені подобається, наскільки безсоромно це «так» звучить у моєму тілі.

Я даю йому маленький знак — двічі торкаюся зап’ястка. Він читає миттєво: тиск стає чіткішим, більш грубий, але керований, саме тим, який я прошу без слів. Повітря розрізається короткими вдихами через ніс, очі зволожнюються, але я не відводжу погляду — мені треба бачити, як він тримає контроль і водночас його втрачає.

Я бачу його з найкращого ракурсу — як він врізається стегнами до мого рота. Блядь, його смак справді дивовижний: чиста шкіра, мило, той характерний «чоловічий» присмак, ніби тепла вода з металевого кухля — простий і правильний. Мені це так, бляха, подобається, що в голові на секунду гасне все зайве, навіть мій вічний цирк із самопоїданням. Хай крутиться без мене — зараз я про інше.

Він бере моє обличчя своїми руками — долоні гарячі, трохи шорсткі, як наждак, що встиг побувати в хлорці. Боже. Він червоніє. Ніхуя собі, блядь. Я бачу, як рум’янець заливає вилиці, як збивається подих — короткими ривками, ніби мотор, який працює на межі, і від цього йому так ніяково, наче в нього в одну мить зійшлися сором і кайф. Це та вразливість, яку він зазвичай тримає під замком: і раптом — тріщина, звідки виходить тепло.

Я торкаюся його зап’ястка — наш маленький «окей», майже непомітний, як кліп. Він зчитує — погляд стає темнішим, уважнішим, і я ловлю себе на тому, що просто дивлюся вгору й не відводжу очей. Мені подобається це «зараз», без ретуші: те, як сором на його обличчі змахує крилом і все ж лишається, змішуючись із насолодою, як кава з молоком. І мені теж ніяково, та, чорт забирай, приємно — настільки, що всередині щось клацає на позначку «ще».

Його пальці обрамляють мої вилиці, великі — на скронях, і я відчуваю, як дрібно тремтять подушечки — не страх, радше перенапруга, коли тіло не встигає за тим, як швидко вибухають відчуття. Боже, та він справді задихається; ці короткі «ах», «ах» лоскочуть мені шкіру більше за будь-які слова. І в цьому «ах» є все, що мені треба: довіра, бісова чесність і моє власне, безсоромне «так», яке звучить гучніше, ніж будь-який крик.

Він виривається; останні двадцять поштовхів — рвані, нерівні, він близько. Я бачу, як закочуються його очі, він гарчить. Зараз, зараз… бляха, як він стогне — це не звір, це щось вище; це найпрекрасніший чоловічий стогін, який я коли-небудь чула, наче церковний хор поєднали з агонією вмираючого звіра. Як це до біса сексуально. Він у паніці, хоче витягнути, але я боляче щипаю його нігтями за зап’ясток, і мої очі наче говорять: «Блядь, не смій». Гаряча субстанція ллється, як парне молоко, мені в рот; я ковтаю — на язиці відчуваю змішані смаки: солоне, гірке, солодке. Це він, мій чистильнику. Боже, я ледь не поперхнулася; його очі округлилися від паніки — він, наче сором’язливий підліток, червоний як клятий томат, і тихо, майже пискляво каже: «Ти не повинна була ковтати, це бруд».

Я сміюся очима, повільно дихаю носом, і це «бруд» на смак тепліший за будь-яку правду, що я чувала в житті. На піднебінні — післясмак металу, ніби я щойно вилизала край старого ключа, і щось карамельне, липке, як дитяча жуйка зі школою сорому. Пульс б’є в скронях метрономом, що зійшов з рейок, а він усе ще червоніє — так щиро, що мене накриває хвилею ніжності впереміш із голодом. Його долоні тремтять, як струни, і я відчуваю ці мікроколивання шкірою — бля, от де він справжній: не в холоді, не в лекціях про «повільно», а в цій оголеній секунді, де сором і кайф стоять впритул, як дві ікони на одній полиці.

Я ковтаю вдруге — навмисно — й проводжу язиком по губах, ніби стираю підпис із документу, але почерк все одно лишається. «Не бруд, — думаю, — а ти». Запах мила й чистоти висить у повітрі, як пара над чайником, змішується з гіркотою адреналіну — «хлорка і цукор», моя улюблена, клята комбінація.

— Ти не повинна була ковтати, це бруд, — він каже тихо, рівно, але голос зривається на шерех. Плечі напружені, пальці ще тремтять, наче струни.

— Не бруд. Це ти. І, блядь, це було добре, — я не відвожу погляду; мені смішно й тепло водночас.

— Мені ніяково, — ковтає повітря, відводить очі. — Я… такого не дозволяю. Нікому. Узагалі. У мене правила: чистота, контроль, дистанція. Я гидливий до біса.

— Серйозно? — я торкаюся його зап’ястка двічі, наш «окей». — Ну, вітаю в реальному світі. Тут брудно й прекрасно одночасно.

— Я не жартував, Кетт, — криво усміхається, але очі чесні. — Я п’ять років будував із себе механізм. У механізмів немає тих… рідин. Є тільки протокол. Ти щойно його зламала.

— Зламала — значить, працює, — хмикаю. — Я жива. Ти — живий. Ура біології.

— Я не хочу, щоб ти носила мій сором замість мене, — зупиняється, на мить стискає кулаки, потім розтискає — дисципліна повертається в пальці. — Просто… я вчуся. На ходу. З тобою.

— Добре. — усміхаюсь кутиком губ. — А я вчуся не вибивати з себе «мені смачно» тільки тому, що комусь у голові «брудно».

— Вибач за паніку щойно, — видихає. — Звучав як підліток.

— Ти звучав як живий, — я торкаюся його щоки; він ледь заплющує очі, дихання вирівнюється.

Він не відступає одразу: нахиляється чолом до мого чола — короткий дотик-дужка, наче ставить позначку «я тут». Теплий видих торкається шкіри, плечі, які досі трималися під лінійку, опускаються на півподиху. Пальці на моїй руці дрібно тремтять, як струни після останнього акорду.

— Просто ніколи раніше не залишався «тут» настільки близько. Це мій радіус. Я ділюсь ним рідко.

У погляді — звичка контролю: він машинально відмічає двері, світло, кут килима; потім свідомо повертає очі на мене — вибір, не рефлекс.

— Ділись частіше. Я витримаю, — шепочу, великі пальці м’яко притискають його пульс. — І коли соромно, і коли добре. Особливо коли добре.

Кутики його вуст підтягуються ледь-ледь — не усмішка, а натяк. Він ковтає повітря, збирає себе в один рівний рядок.

— Обіцяю: коли ти кажеш «так», я не тікатиму — навіть якщо в голові «брудно», — говорить уже своїм рівним, контрольованим голосом, але з новим теплом. — Повільно. І чесно.

Він видихає сміх — короткий, плечима, тінь іронії повертає йому «його» обличчя.

— Ти ненормальна.

— Та й ти нормальністю не відрізняєшся, — огризаюся м’яко.

Він схиляє голову, торкається чола знову, на секунду. В очах — подяка й полегкість, і крапля того самого сорому, який більше не ріже, а просто живе поруч, як запах мила після води.

— До ванної — і назад, — каже майже урочисто. — Не зникай із мого радіуса.

***

Він кличе мене коротким жестом із-за дверей — ніби «просто посиди поруч». Я ловлю себе на смішній думці: якщо він кличе в цю територію, значить я вже вжилася йому під шкіру. Не показую, як від цього теплішає в грудях.

Ванна кімната простора, тиха, у ній лунаються навіть дрібні звуки — як у музеї, де експонати мають право на відстань. Посередині стоїть сама ванна — овальна, на ніжках, з латунними кранами, ніби з фільму, де все дороге, але не кричить про це. Стіни — теплий камінь, матові плитки без блиску; на підвіконні вузька пляма міського світла. Полиця біля раковини виставлена, як вітрина лабораторії: бурштинові флакони, прозорі пляшечки з білими етикетками; підписано все ідеально рівно: pH, склад, призначення. Запах — чистий, нішість без «модної» солодкості: трохи цитрусів, трохи терпких трав, щось аптечне. «Професійне використання», — усміхаюсь усередині. Його дім і справді дорогий, але старий цей дорогий: латунь, дерево, вага речей, які не соромляться свого віку.

Він сидить у ванні з водою — рівень десь до ребер. Не хитрий рух рукою: «йди сюди». Лягає на край погляду його «радіус», але сьогодні він дихає ширше. Я присідаю на табурет зі світлого дерева. Вода ледь тремтить на його шкірі — від мого кроку.

— Сядь поруч, — каже спокійно. — Просто будь.

Наче хтось увімкнув у мені режим «акуратність». Я беру складену поруч ганчірку, вмочую в теплу воду, знаходжу очима пляшку з підписом «enzymatic / gentle», не кпиню — вчусь. Виливаю не поспішаючи, намилюю тканину, і піна виходить точнісінько такою, як треба — дрібна, щільна. Підводжуся і проводжу ганчіркою йому по спині — від шиї вниз, довгою доріжкою між лопатками. Він не сіпається, навпаки — ледь глибше видихає. Мені зручно мовчати, поки руки роблять щось просте й корисне. У голові — якесь дурнувате «оце так близькість: мильна, тепла, без брязкоту героїзму».

На шії бачу тонкий напис, що тягнеться вздовж сухожилля: In silentem libertatem. Чорнило стримане, майже аскетичне.

— Що це значить? — торкаюся подушечкою пальця.

— «У мовчазну свободу».

— Поетично. І як ти це для себе перекладаєш?

— Не втеча і не змова, — каже, не відводячи очей.

— Тиша як простір, де я знову збираю контроль. Коли мовчу — я вільний вибирати, що сказати потім.

Киваю. Веду ганчіркою нижче — між лопатками. На спині — Давид і Голіаф. Не комікс, а графічна траєкторія каменя, чиста як формула. Стиль: біблейська ілюстрація.

— Тут ясно, правда? Розум перемагає силу.

— І точність перемагає розмах, — додає він. — З першого разу, якщо можеш.

На зап’ястках — цвяхи. Не реалістика; знаки, що чіпляються за кісточки, як пам’ять. Поруч світлі хімічні плями — ніби підпис під дослідом: «повторювати не рекомендується». Я обережно торкаюся — він не сіпається.

Вода зрадницьки сповзає зі стегна, і я читаю рядок простим шрифтом:

«Я тепер не буваю ані щасливим, ані нещасним. Усе просто минає повз».

— Звідки це? — питаю тихо.

— З повісті «Про недосконалу людину», Осама Дадзай — відповідає без паузи. — Влучно сказано для того періоду мого життя.

— І зараз усе так само «повз»?

— Ні, — він ледь усміхається кутиком. — Тепер дещо зупиняється поруч.

Я мажу спину колами, там, де шкіра прохолодніша. У голові ледь миготить іронія: «оце так близькість — мильна, тиха». Але вголос не кпиню.

Смішно, але хочеться назвати це «aftercare», тільки без пледів і серіалів — наш варіант: ганчірка, піна, каталог тату, і мої пальці, що вчаться не боятися його стерильності.

— Розкажеш? — обережно. — Не тому, що треба. Тому що я вже читаю твої підписи і хочу знати, де їх друкували.

Він не відповідає одразу. Чути тільки «кап» — десь зі змішувача. Я сиджу й чекаю, як у кабінеті в лікаря, де на табличці написано: «говоріть коротко і по суті». Він заговорює сам.

— Я б хотів прикрити реальність словами-замінниками, — каже зрештою, рівно, але плечі ледь підриває хвилею, — але правда проста: мене зґвалтували.

Пауза. Вода здається холоднішою, хоча я знаю — це нерви.

— Я був у душі, — продовжує, — з інсуліном та цукром у тюрмі було не дуже, навіть попри «пристойні» умови: окрема камера, окремий душ. У мене різко впав цукор. Я втрачав свідомість, прямо в душі. І хтось зайшов до мене і підійшов ззаду.

Я відчуваю, як моє тіло мимоволі напружується — ніби можна встигнути в минуле і вдарити когось в горло. Вдих — повільно. Я кладу ганчірку на край і просто тримаю його за плече. Моє «я тут» без сигналів.

— Я намагаюся говорити зараз базово, — каже він. — Інакше мене віднесе в деталі. Там чавкання. Величезні руки. Неприємний запах з рота — дешеві цигарки з ментолом, як врешті-решт приправлений смітник. І фрази, якими зазвичай «заспокоюють»: будь чемним. Ти ж розумний хлопчик. Нічого не відчуєш, все швидко.

Голос не ламається, але чути, як він переставляє кожне слово обережно, щоб не порізатися.

— Я тоді вирішив, — додає він, — що контроль — це коли ти робиш із себе механізм. Ніяких рідин. Ніяких «протікань». Ніяких чужих. Чистота як мова. Мова, якою я говорю «я живий» — і нікому не дозволяю перекладати.

Я хочу, щоб він не бачив мій вираз обличчя, бо там уже повний набір: злість, огида, ніжність, бажання зламати комусь щелепу. Повертаюся спиною на секунду, роблю вигляд, що шукаю рушник. Потім знову сідаю. Кладу долоню йому на грудну кістку — термометр: він теплий.

— Ти хочеш його знайти, — кажу, не питаючи.

— Хочу, — рівно. — І вбити. Без благородства, без героїзму. Просто — випадок, який мусить бути закритий не протоколом. Я пам’ятаю не обличчя — манеру загладжувати рукав по шву, величезні кисті, подих із ментолом і кислим. І звук.

В його очах немає істерики — тільки камінь, який хтось колись кинув не туди, і тепер він хоче кинути назад. Я киваю.

— Я перша, кому ти це сказав? — тихо.

— Так, — без паузи. — Бабусі не можу — вона не знає навіть, що я сидів. Команді — теж ні. Вони повинні бачити механізм, а не іржу. Цей гнів і сором росли в мені, як гній. Його не можна випускати куди попало.

— Точно не в мене, — думаю, — бо я не «куди попало». Вголос виходить: — Добре, що випускаєш сюди. Тут не розбризкається.

Я бачу, як мало не непомітно починає рухатися його грудна клітка — інакше. Не швидше, не повільніше — просто «моє». Він переводить погляд на мої пальці, все ще на його грудях.

— Ти смієшся? — питає, бо кутики моїх губ зрадницьки піднялися.

— Трохи, — кажу. — Бо ти сказав «гній», а я подумала про очищення рани. Всьому цьому лайні теж є місце в протоколі. І знаєш що? Мені аж… бляха… подобається думати, що я тут, коли ти знімаєш пов’язку.

Я обводжу пальцем контур Давида, там, де траєкторія каменя. Хочеться сказати щось розумне, але виходить простіше.

— Якщо коли-небудь ти його зустрінеш, і в тобі не лишиться жодного гальма — скажи мені першій. Я не про мораль. Я про те, щоб ти не був там сам.

— Добре, — каже він. — Не обіцяю, що послухаю, але обіцяю сказати.

— Вистачить, — стихаю. — На сьогодні вистачить.

Я беру рушник і промокаю йому спину. Рухи тихі, як сторінки, що перегортаються. Він відкидає голову на борт — не театрально, скоріше «нарешті». Вода в лініях його тату блищить, як чорнило, яке щойно висохне. Мені важливо запам’ятати цей кадр — не тому, що він «красивий», а тому що в ньому є життя без лапок.

— Стоп. У тебе є бабуся? — піднімаю брови, не приховую усмішки. — Я думала, такі сіро-моральні герої зазвичай існують без родичів — бо це іноді заважає сюжету. Скільки їй років? Де вона?

Він ледь хмикає, вода торкає борт.

— Сімдесят дев’ять. Приватний будинок для літніх, за містом. Догляд нормальний, сад, тиша. Вона дуже погано говорить англійською, ми з нею спілкуємося польською.

— То ти не повністю американець? — я не знущаюсь, мені справді цікаво.

— У цій країні ніхто не «повністю» американець, — каже спокійно. — Хіба що корінні народи. У всіх інших — мікси валіз і паспортів.

— Телефонуєш?

— Щонеділі о дев’ятій вечора.

— Вона знає про… хоч щось про те чим ти займаєшся…?

— Про тюрму — ні, — погляд рівний, але тепліший. — Для неї я «працював далеко і довго. І те що я маю «клінінгову компанію». Я їй не брехав — я просто не все сказав. Серце в неї не залізне. І вона не повинна носити мої тіні.

— Познайомиш мене з нею колись? — питаю легко, але дивлюся прямо, без хитрих посмішок.

Він завмирає рівно на той подих, що відрізняє ввічливу паузу від чесної. Кутик рота ледь смикається, очі ковзають на мій рушник у руках — ніби перевіряє, чи я не влаштую тут потоп. Потім випускає повітря, і на обличчі з’являється та сама кривувата усмішка-захист.

— Так, — каже. — Бо вона мене вже конкретно дістала своїм: «а дівчина є?» Чи я, мовляв, так і залишуся в «дівках».

Говорить спокійно, але в голосі чується тоненький дріт сарказму — той, яким він підперезує м’які місця, щоб не було боляче.

— Познайомлю. Коли буду певен, що це не зрушить у неї жодної кісточки в голові. Я попереджу її завчасно… і тебе теж.

У мене, бляха, серце реально підскочило — коротко, соромно й солодко, як коли під колінами раптом ліфт рушає вниз. Я не хочу виглядати маленьким дівчиськом із блискітками в очах, тому замість відповіді ляскаю його рушником по плечу — не сильно, але виразно. Вода з бортика зривається в кілька нових кілець, а він — вперше з початку цього вечора — сміється.

Не шкірить зуби, не робить шоу; сміється низько, плечима, з тим самим приглушеним відлунням, від якого стара плитка в цій ванній ніби стає теплішою. Сміх торкається мене, як тепла хвиля — і я відчуваю, як розслабляються власні плечі, про які давно забула.

— Ей, — робить він удавано ображене обличчя і дивиться на слід від рушника, — за псування високоточних поверхонь беру оплату натурою.

— Відрахуй із моїх «чайових» які ти перекинув мені в якості «компенсації» тижні тому, — огризаюся, тримаючи рушник на поготові. — Або занеси в бухгалтерію: «рухомий актив — моя присутність».

— Ага, актив, — бурмоче він, але очі вже світліші. — Непоганий предмет для інвестицій.

— То все-таки познайомиш? — перепитую вже без підколів.

Він проводить долонею по воді, ніби згладжує хвилю, і киває.

— Познайомлю. Коли цей піздець із помстою та прибиранням Товстого Пітта утихне. Не раніше.

— Окей.

— Поїдемо за місто в її пансіон, без цирку. Перед тим заїдемо в магазин: візьмемо її улюблені цигарки й цукерки — вона так спокійніше дихає й менше допитується.

Я працюю ганчіркою, як пензлем; він дозволяє себе мити, наче впускає когось у серверну без допуску. У якийсь момент його рука лягає на край ванни поруч із моєю; наші пальці не чіпляються, просто лежать поряд. І цього досить. Маленький, клятий достаток.

Місто за вікном щось гуде, старий будинок відгукується деревом у стінах. У моїй голові тихо. У його — теж, здається. Я думаю, що мені давно не було так… не «добре», не «щасливо», — просто не мимо. І це найкраще, що могла подарувати ця кімната з латунню, аптечними етикетками і ванною посередині, де вода нарешті не відмиває нас до відсутності, а залишає рівно стільки, скільки треба, щоб ми вмістили одне одного в радіус.