Хлорка та Цукор

Щоденник. Наш час.

Я вийшов. Пережив це лайно. Не зламався — ніби.

Дім зустрів тишею і пилом. Холодний метал ручки, запах застояної води в сифонах, підлога, що скрипить, ніби знущається: «ти думав, тебе тут чекали?». Ніхто не чекав. Добре. Так чистіше.

Душ. Гарячий до опіків. Миюся цілий день — кожен вигин, кожен шрам, кожну, бляха, пору. Пальці біліють, шкіра червоніє, потім сіріє від подразнення. Тер піною, милом, спиртом, перекисом, навіть тупою кухонною сіллю. Руки його з мене не змились.

У вухах і далі стоїть чужий стогін — як петля, затягнута на барабанних перетинках.

У голові — обличчя маленької прибиральниці з в’язниці: її погляд світить, як ліхтар у шахті, і це світло не вимикається. Боляче від добра — ненавиджу це почуття.

Записав пальцем по запітнілому дзеркалу: In silentem libertatem.

Провів долонею — стер. Тиша є. Свободи — поки що ні хріна.

Кухня.

Стіл.

Аркуш.

Чорний маркер.

Пишу імена, аби злості зник блиск і лишилась форма задачі:

Товстий Пітт.

Кетт Міллер.

Той виродок, хто мене зґвалтував. Встановити. Дізнатися. Дістати.

Я прийду по ваші душі. Не відразу. Не з барабанами і петардами, не пафосно, як у «Вбити Білла». Я не фанат катан і жовтих комбінезонів.

Це не буде бійня. Це буде інструкція.

Кет… ти перша, бо це найболючіше…

Мотель. Той смішний номер із лампою, що дзижчала, як комар. Я тоді справді думав її забрати. Не «використати» — забрати. Була іскра, клята, недоречна: як вона тримає чашку двома руками; як піднімає на мене очі, ніби питає дозвіл просто жити; як дихає, коротко, ніби боїться зайвого повітря. На мить я уявив: кидаю її в машину, вивожу з цього міста, купую їй не тільки ті туфельки від Dior, а й все що ця дитина захоче, навчу спати без страху.

Мить закінчилась. Я повернувся собі.

Тепер — план. Холодний. Послідовний.

Вона з давніх-давен почувається винною за факт власного існування — я зроблю це нестерпним. Соціально — обрубати опори; морально — розхитати дзеркала; психологічно — підсікти ті місця, де в неї найтонше. Щоби кожна ніч у її голові шепотіла: «мотузка і мило — практичний вихід».

Так, звучу як виродок. Запишу собі на лобі: виродок із методичкою.

Алгоритм:

— Підсунути «випадкові» зустрічі з її страхами; змусити сумніватися в тілі, у пам’яті, в праві на бажання.

— Зірвати їй «норму» на роботі; підмочити репутацію так, щоб оберталася на кожен шурхіт.

— Поставити її між мною і всім світом так, щоб світ здавався фальшивим, а я — єдиним фіксованим предметом у кімнаті, що крутиться.