Хлорка та Цукор

Я зараз сиджу в машині під його будинком. Кетт щось пише про вечерю — боже, мила, вибач, мені зараз не до цього. Треба закрити останній гештальт, стерти останній запис — той, що вбив у мені «чоловіка», «людину». Я ще пів години стою в машині на холостих. Зак мене попередив: Стів Реддел, 53. Чомусь не виходить на вулицю. А я не можу знайти сили закінчити це діло.

Екран миготить:

Кетт: «Піцу чи локшину? Я можу забрати по дорозі». (Я думаю, мені ні того, ні іншого не можна, цукор підскочить, але вона ще не звикла, норм)

Я друкую: «Щось тепле. Я затримаюсь. Більше клітковини.» Видаляю «Не чекай» і відправляю без пояснень.

Будинок Реддела — як картонна декорація передмістя: фальшиві віконниці, кущі під лінійку (зарослі, але роблять вигляд), порожній ганок. На килимку біля дверей — «Bless this home». Усміхаюся без зубів: благословляю. За шторами — синя пляма телевізора, що блимає десь глибоко. Ліве вухо шумить — стара тривога перед неправильними рішеннями. Я глушу поворотник, виймаю інструменти й заходжу без дзвінка.

Я заходжу, не гупаючи, як тінь, що пам’ятає геометрію кожного замка. Холод із сірих сходів тягнеться в коридор, де повітря вже інше: сперте, солодкаво-фармацевтичне. Не лікарня — її карикатура. Запахи накладаються шарами: заяложений піт, старий лінолеум, дешева хвоя з аерозолю, кисневий пластик, присипаний пилом. У передпокої — дві куртки на одному гачку, обидві великі, обидві чужі тому тілу, що є вдома зараз; під ними — кросівки з розтоптаними п’ятами, в яких давно ніхто не виходив «просто прогулятися». На тумбі — таблетниці на дні тижня, половина комірок порожня, половина — розсипана. Склянка з мутною водою покрита шкірою пилу, ніби в неї хтось дихав, але не пив.

Вітальня — як з брошури про передмістя, що здалася: бежевий диван, на ньому плед із кульками, підлокітники засмальцьовані до темноти; на столі — блістери з капсулами, пелюшки, розірвані інструкції, де жирним — «паліатив», «нудота», «профілактика пролежнів». Поруч — пластикове відро з поліетиленовим пакетом, у якому застигла рожево-сіра желеподібна маса — блювота, перемішана з крохмальною мінералкою. Тиша гуде, як старий холодильник. Телевізор мигає синім вугіллям — «mute» — без голосу, ніби й він уже зрозумів, що тут говорити зайве.

Спальня — за два кроки, і там — центр ураження. Кисневий концентратор дихає рівно, але навмання, ледь чутно посвистуючи. Ліжко накрите одноразовими пелюшками, що липнуть до простирадла краями клейких смуг. На пелюшках — темні, майже чорні, розпливи, де сироватка вийшла швидше за кров. На тумбі — креми від пролежнів, вазелін, електронний термометр із розтрісканим дисплеєм, два стаканчики з трубочками. Руки — дрібні, як у ляльки, з прозорою шкірою, списаною синіми річками вен. Нігті пожовклі, недорізані. На животі — картата ковдра, що вже не гріє.

Стів Реддел лежить напівбоком, упираючись виступом ключиці в подушку. Шкіра лимонна — не тому, що мало сонця; тому, що багато жовчі в крові. Обличчя схудло до чужої географії: кістка-скроня, кістка-вилиця, кістка-щелепа; рот розтулений на ширину кисню; губи потріскані; у кутику — біла кірка висохлої піни. Зап’ялля тремтить від кожного дрібного вдиху; грудна клітка працює уривками, наче старий міх, що тягнуть не в такт. На стегні — буро-фіолетова пляма, у якої вже є колір і запах; шкіра під нею тонша за папір. На підлозі — ходунці, їхні гумові наконечники потерті вщент; поруч — пакети зі стомними запахами, туго зав’язані, але хімія видирається назовні і щипає слизову.

Я відчуваю, як у мені щось клацає — не запобіжник, гірше: сенс. Я прийшов сюди з ідеєю «закрити рахунок». А рахунок уже списали на безнадію. Це не помста і не справедливість. Це банальна ентропія, яка робить свою роботу краще за будь-якого «чистильника». Я думав, що побачу своє минуле, якому можна вломити по зубах. Побачив майбутнє кожного тіла, якщо пощастить дожити. Ніякої величі в смерті. Лише брудна фізика.

Я стою і вчуся не романтизувати. Немає монологів, немає театру. Є ментолова мазь, що перебиває сморід; є волога біля носа, що вже не обернеться в слово; є тиша, в якій працює техніка. На тумбі — фото: він двадцятирічної давнини, червоне обличчя, чужа рука на чужому плечі, пластиковий стакан із пивом. У цій кімнаті такого сміху більше не буде. І я раптом відчуваю полегшення з найгидкішим присмаком — і від сорому за цю полегкість мені хочеться блювати. Я, який мріяв про «справедливу» картинку, стою посеред чужого кінця і нарешті розумію, наскільки смішно й ницо хотіти фінальних поз.

Я нічого не чіпаю, не чіпаю його, від того бика залишилось усього на вигляд 50 кілограмів кісточок та шкіри, він навіть не помічає моєї присутності. І все одно щось рівняю: ставлю рівніше стакан, підсуваю пульт, поправляю ковдру на три сантиметри — звичка прибирати, коли немає слів. Його груди ще змахує. Мій «вирок» йому не потрібен. Життя вже винесло свій. Я виходжу назад коридором і ловлю себе на тому, що ставлю п’яти «тихо», наче боюся розбудити те, що вже не спить. Я приймаю рішення просто нічого не робити і висковзую так само тихо з будинку.

На вулиці холодно. Повітря облизує щоки, наче хоче змити те, що пристало всередині. Я сідаю в машину, ставлю лоба на кермо — і мене ламає. Гарячі сльози течуть по щоках, в роті — сіль, по піднебінню дряпає повітря, яке захлинається між схлипами. Плачу як дитина, що зірвалась у істерику: без контролю, з тим дурним звуком у горлі, коли вже соромно, а зупинитися не можеш. У дзеркалі заднього виду — опухле, червоне рило, нитки слини й соплів чіпляються за щетину, смішно й огидно водночас. На дотик нишпорю кишені, ловлю зім’ятий паперовий носовик, витираюся як можу — щокою, підборіддям, крию матом тремтячі пальці, що не слухаються. Я не вбив його. Не тому, що не зміг. Я не хотів: життя вже зробило брудну роботу за мене. І від цього, чорт забирай, болить сильніше — бо вся моя довга, ретельно вилизана помста виявилась порожньою банкою без етикетки. Я — чистильник, який шукав катарсис у бруді; анекдот без смішного фіналу. Стискаю кермо, поки кісточки біліють, вчуся знову дихати: чотири в — чотири утримать — чотири видихнуть. На третьому колі пульс спадає з сирени до гудка. Я шепочу собі, що їду додому, що там теплий чай і її руки, і що це — єдине, що має сенс. А Бог… якщо він є — хай знайде мене не в підвалах, а в тому, як я сьогодні не натиснув гачок. По суті, весь мій план помсти — пройобаний, і в ньому вже немає жодного сенсу. Товстого Пітта завалила Кетт — моя маленька Рембо. (Нотатка самому собі: що, чорт забирай, ще ховає її батько в домі, окрім пістолета? З цим священником — обережніше.) Стів уже практично мертвий, питання лише часу. А Кетт? Тепер — моя дружина. У життя, здається, збочене почуття гумору: я роками збирав пазл помсти, а фінальну картинку мені перемалювали без мене — і, смішно, на краще.

І тут мене накриває іншим — простим, смішним, соромним: завтра Різдво, а я досі не замовив для неї подарунок. Я можу скласти схему евакуації з трьох машин і двох квартир-прокладок, можу вигризти доступи до серверів мафіозного бухобліку, можу навчити людину зникати з камер у три кроки. А от зробити так, щоб конкретна жінка розгорнула маленьку коробочку й відчула себе в безпеці — відкладаю, як дурень, «на потім». Нема більше «потім».

Що їй справді треба — не блиск. Тепло, простір, чесність і знак, що я не звалю після першої бурі. Я уже маю план — по-моєму:

— Тепло. Великий важкий плед із вагою, той, що тисне при тривозі й робить тіло важчим за думки. Зігріти там, де я не завжди зможу фізично бути поруч. Плед — не пістолет, але теж зброя.

— Простір. Ключ від мого дому на шкіряному брелоку, на якому будуть вибиті координати мотелю, де ми «переписали» власну історію. Без написів «кохання навіки», без соплів. Просто: твій ключ, твій дім, твій вхід без стуку.

— Час. Конверт із уже оплаченими десятьма сесіями терапії та десятьма зустрічами з дієтологом. Без моралізаторства, без «тобі потрібно». Лише записка: «якщо захочеш». Поруч — графік із вільними слотами, під які я підлаштую роботу. Я вмію робити графіки — хай хоч раз це служить не насильству, а життю. Наші проблеми нікуди не ділись. Ми вже ходимо до фахівчині: мені важче, бо я роками зашивав усе протоколами. Вона ще прикриває свої «акти самоочищення», я — випалюю злість бігом і роботою руками, щоб нічого не ламати. Повільно, тупо, але працюємо.

— Дрібниця на кожен день. Керамічна чашка, проста, важка, з рельєфом, у який зручно впирати великий палець; і сорт чаю, який пахне не спогадами, а майбутнім. Без жасмину — жасмин пахне її мамою. Щось м’ятне, з лимонною травою. Хай теплий пар ранку не асоціюється з минулим.

Я ставлю двигун. Їду повільніше, ніж зазвичай, вперше за багато років не намагаючись виграти в нічного міста гонку «хто швидше». Помста відпускає мене не красивим жестом, а простим фактом: там більше нічого немає, окрім тіла, що повільно гасне. А тут — жінка, до якої треба встигнути з теплом і ключем. Це і є моя робота на сьогодні. І на всі, курва, завтрашні, що в нас ще будуть.

Пишу Кетт: «Їду». Додаю ще символ, стираю. Відпускаю гальмо.

Я завожу двигун і їду повільніше, ніж зазвичай. Помста відпустила не красивим жестом, а простим фактом: там — порожньо. Тут — вона. На сьогодні в мене ще одна справа.

Кільця. Ми взяли шлюб швидко, і від наших «обручок» лишилися відбитки моїх зубів на її пальці, а її на моїх. Ось і придумав що подарувати нам двом на різдво. Тепер — нормально. Собі обираю просте біле золото: плоский профіль, щоб не чіплявся за рукавички. Їй — тонке кільце з маленьким смарагдом. Ні, її очі не «дешеве зелене скло з сидру», як я колись записав у нотатках. Вони дорожчі за будь-який камінь, але хоч якась матеріальна відповідь рукам, які я щоночі прошу лишатися поруч.

Пакую коробочку й їду додому. Дім уже пахне не лікарнею. Теплом. Лимонною травою з її чаю і корицею. У моїй бібліотеці — її манґа стирчить із моїх полиць під неправильним кутом, порушуючи мій алфавітний порядок. На туалетному столику — косметика роз’їхалась, як машини на ожеледиці. Білизна — одним мішком, сортування як вид спорту вона зневажає. Вітаміни забуває пити через день. І ніщо з цього не проблема. Головне — вона дихає тут, і дім пахне життям.

— Кетт? — кличу з коридору. Чую «я тут», голосом через сльози, але який вона наполегливо хотіла видати за спокійний і впевнений

Тиша відповідає нервовим подихом знизу. Ванна. Думаю: знову блює. Стукати не стукаю — двері не зачинені.

Штовхаю ледь-ледь. Вона сидить на краєчку ванни, босі ступні на холодній плитці, коліна підтягнуті, плечі круглі, ніби хоче сховати в собі і тепло, і сором. Очі червоні, від носа до підборіддя — мокрі доріжки. На раковині — біла пластмасова палиця, з якої на мене дивиться друга смужка. Маленька, вперта, абсолютно реальна.

Всередині щось гупає так, що вуха закладає. Кров робить глух. Знаю цей стан — коли будь-який звук здається пострілом. Просто тисяча і одна думка в голові. Схоже на те, що… я став батьком? Почекайте… но. Блядь. Боже… І все одно чую її перше: «Ні, бля Севе, це моє, навіть не дума—»

Я не даю їй договорити не тому, що хочу перекричати. Тому що слова зараз зайві. Я вже на колінах. Обіймаю її за стегна, ставлю лоб їй у живіт. Тепло. Звичайне людське тепло. Вдихаю його, як кисень. Руки тремтять — не від страху, від усвідомлення: ми станемо батьками. Цілую тканину домашніх шортів там, де під моєю долонею легенько підстрибує пульс.

Чесно кажучи, потайки я вже кілька разів уявляв її вагітною — напевно, в мені якийсь фетиш. Я вважаю, що жінка найбільш сексуальна й жіночна, коли носить у собі життя. Але я ніколи не піднімав тему дітей, бо колись вона сказала, що боїться цього. Бо ще не розібралася, як любити себе та власне тіло, а тут ще потрібна величезна порція любові для крихітної людини, за яку ми відповідаємо.

Сказати, що я потайки не хотів цього? — піздьож. Сказати, що мені не страшно? — зараз піздець як страшно. Руки й коліна тремтять; добре, що я стою на колінах і ховаю обличчя в її животі, бо інакше б просто впав. Це реально смішно: я ж, по суті, злочинець, я не «гарна людина», дитина не вписується в жоден мій протокол. Але я зараз не думаю про проблеми. Я думаю, як заспокоїти Кетт; як колись маленька рука триматиме мій шершавий палець; як вберегти це життя від мого брудного світу.

— Я тут, — вирівнюю голос вузлом. — І нікуди не йду.

Вона схлипує, пальці несміливо лягають мені на потилицю, чіпляються за вологе волосся. Я торкаюся щокою її живота ще раз і підводжуся повільно — коліна хрустять так голосно, ніби це теж частина обряду. Дивлюся на неї. Великі зелені очі, що темнішають, коли страшно. Нижня губа покусана. На безіменному — моя «обручка» зі шрамів, ледь вицвіла, але впізнавана. Сука, як же це красиво — навіть коли я ледве дихаю.