Хлорка та Цукор

Щоденник Северіна. Наш час

Я показав їй те, чого не показував нікому. Повів у «офіс». Дві цілі: аби вона дала свідчення «Менеджеру»; аби побачила виворіт моєї роботи й не плутала нас із казкою.

Вона має розуміти: мій дім у історичному центрі Бостона, мій одяг, моя машина, ідеально випрана постіль — усе це куплено на брудні гроші. На чужій крові та шматках шкіри — буквально.

Після того довго думав і з огидою впізнав у собі мазохіста. «План із Кетт» провалився не тому, що вона сильніша, а тому, що я м’якший, ніж уявляв. Образа на неї виявилась не правдою, а захисним механізмом: якщо не перекласти провину, довелося б з’їхати з глузду від власного про́йобу. Я не зміг тоді ненавидіти себе — навчивсь ненавидіти її. Легше. Функціонально. Брехня.

Я не вірю в щасливі фінали. Але попри сором і лють — хочу спробувати простити її. Не словами — діями, повільно, як загоюють поганий шов. Щось зробити з нами, поки це «ми» ще існує.

Я ще не готовий до душевної розмови. Я розповів їй про душ — про те, що зі мною зробили, — але не сказав головного: я вже пробую відпускати. Мозок чіпляється за картинку, де вона стоїть у тих клятих туфлях у залі суду — тих, що подарував я. Пам’ять тримає мене за горло: «не прощай».

Мені потрібні час, самодисципліна і холодна воля — підготувати власну голову до цієї розмови без театру. Власні демони дряпають зсередини, але показувати їх Кетт я не маю права: від мене вона вже натерпілась.

Поки що — триматиму протокол, поводитимусь «правильним хлопцем», не заради маски, а щоб не різати її ще раз.