Хлорка та Цукор

Хапаю себе на гарячому: хибна тривога. Я ж сам дзвонив Ніку; так, він продажна миша, але досі живий саме тому, що знає: я — остання людина, на якій варто продавати свою дупу. Клацаю в голові тумблер. Це не загроза, це моя улюблена стара параноя. Я просто не звик до комфорту. Не звик розслаблятися. Не звик, що контроль можна, а інколи й треба, відпускати.

Даю знак Кетт усім корпусом: спокійно. Плечі вниз, долоня ребром: «все чисто».

— Розслабся, — шепочу, — я просто йобаний параноїк.

Вона підводиться занадто повільно, як після стрибка в холодну воду, але, чорт забирай, я знову дивуюся: тривожники неймовірно добре реагують на стрес-фактор. Саме тому я свідомо збирав команду з людей із різними тривожними розладами. У тихі години вони бісили, як неритмічний метроном; зате коли лунає «бойова», збираються, як натівські спецпідрозділи.

Кетт повертається до стійки, не дуже елегантно сідає на свій барний стілець, але влучно, і першим рухом підкручує гучність на поділку, щоб закатати шви тиші назад під музику. Правильно.

Я тягнуся до телефону. Вібрація. Зак. Мій головний айтішник, від якого пахне термопастою навіть через екран.

Zak:

Севе, не дуже гарні новини.

Цей мудень, екс твоєї «фрау» (так, я кличку явно підчепив у Фауста), засвітився на Товстому Пітті. Оплата пішла через посередника. Пінги прикріплю завтра.

Я зводжу брову. Випаровування льоду в склянці шипить рівно один такт. На мить хочеться відшпетити Заку пунктуацію, аби не думати сенсом. Замість цього ставлю обличчя в режим «нічого термінового» і гашу екран. Не зараз.

Я не хочу це казати Кетт. Не зараз. Її «екс» і так зробив достатньо: загнав її у борги, продав мені її фото. Я стискаю зуби. Механічно думаю «той…» і зупиняюся, без ярликів по крові. Просто Джек. Просто мудень. Цього досить, щоб ненавидіти.

— Все ок? — Кетт дивиться просто, без паніки. Вона чує, коли я брешу мовчанням.

— Все ок, — рівно. — Система вирішила нагадати, що я ще живий.

Вона хмикає. Музика рівно тримає нам ритм пульсу. Я повертаю собі контурне бра, лишаю тільки теплий низ по підлозі, як ми й любимо. В голові вже розкладаються ходи.

Нік отримає коротке «не бачити, не чути».

Зак збере ланцюжок платежів і логіни.

Фауст пояснить, чому в його словнику з’явилася «фрау».

Джек переходить у категорію «наближений ризик».

Пітт підтягує нитки ближче; це вже видно по «кавових зустрічах».

— Наступний трек твій, — кажу і клацаю AUX, щоб зняти з себе погляд оператора.

Вона киває. Я бачу, як повільно сходить адреналін з її плечей, як щоки повертаються до нормального кольору, як пальці перестають стискати край стійки. Добре.

Боже, моя дурна Кетт, маленька фанатка Type O Negative. Це ж так очевидно. Моя тривожна дівчинка, яка свідомо тягнеться у власну й зовнішню темряву. Вона тицькає в телефон — і на простір, як важкий зелений дим, лягає I Don’t Wanna Be Me. Трек сідає в її шкіру ідеально: бас качає ребра, гітара бере в заручники шию, і вона киває головою в такт, уже спокійна — наскільки це взагалі можливо для неї. Зараз вона смішна: імітує гітару, закочує очі, губи ледь вимовляють «I don’t wanna…», і я сміюся — тихо, справжньо. Пітер Стіл би оцінив.

Я не хочу говорити їй про Джека. Зараз їй весело. Джек — це забута історія з підвалу, а не феєрверк на танцполі. Завтра подзвоню Бафало Біллу — і ми заїдемо в гості до цього покидька. Без камер, без зайвих свідків, без довгих промов. Сьогодні — ні. Сьогодні вона сміється, і мої протоколи можуть почекати.

Може, й добре, що моя параноя клацнула й перервала гру. Я з самого початку розумів: гра — це лише привід витягти назовні щось сакральне. Кетт це зробила, і я не проти. Я не вмію «правильно» заспокоювати такими речами, як ті, що вона щойно озвучила; у мене на такі страхи не вмикається ніяковість — у мене вмикається бажання бути поруч і не брехати.

Опускаю погляд. Стою там, унизу, як солдат на варті. Танцювати з цим «реквізитом» — сумнівне задоволення, тримався ще з танцполу. Два короткі вдихи, третій — довший. Не допомагає. Вона в неоні імітує гітару, закочує очі — і мозок сам дає відбій самоконтролю.

Я став одержимим. Не романтично — по-робочому: усе, що виходить за межі протоколу, мене заводить і лякає водночас. Я переживаю за неї так, як не переживав ні за кого; і так само хочу її, як не хотів нічого, що не можна взяти в руки й розібрати на вузли.

Я хочу трахатися — не як «розрядку», а як спосіб привласнити: щоб її тіло звикло до мене, до мого запаху, ритму, тиску; щоб без мене їй було незручно дихати, як без правильно налаштованої вентиляції. Я знаю, як це звучить. Знаю, блядь. Але всередині все одно гуде одне й те саме: будь моєю.

Я хочу ці маленькі, тендітні руки з погризеними нігтями на собі — щоб вони читали мене, як рельєф, ковзали по ключицях, зникали в моєму роті, стискали мій член; хочу, щоб у неї в пальцях було моє ім’я, навіть коли вона мовчить. Я б, чорт забирай, закрив її у своєму домі, посадив між книжковими стелажами і стерильними флаконами.

Усі ці сни, усі ці мрії про «звичайне життя» — скрізь вона. Моя маленька міс Сором-і-Провина, яка вміє ніяковіти навіть від того, як іде, і ніби хоче вибачитися перед світом за факт свого існування. Ще кілька місяців тому я ретельно конструював її занепад: повільний, методичний, з правильних точок тиску. Хотів опустити на всі види дна, почав із психологічного. У фіналі в дно впав я — і впав не на бетон, а на м’які простирадла її серця.

Я ще раз набираю повітря — рівно, як мене вчили, — і роблю вигляд, що слухаю, як вона сміється, розповідаючи про випускний і свій перший п’яний вечір. Насправді дивлюся на асиметричні родимки на шиї, які хочеться з’їсти.

У неоні її каштанові кучері стають бронзовими. Я тягнуся, беру цю бронзу в долоню: м’якість волосся контрастує з моєю сухою, жорсткою хваткою. Розгортаю її корпусом до себе різко, майже одним рухом і бачу на дві секунди повну дезорієнтацію в очах. Гарна. Правильна.

Поки мозок не встиг наздогнати, я вгризаюся в її нижню губу. Вона м’яка, як заборонений фрукт. Смак шкіри теплий, майже металевий від крові, що підступає. Я веду язиком по внутрішньому краю її рота, по піднебінню, чіпляюся за лінію зубів. Вона відповідає коротким, злодійкуватим видихом і притискається, без запитань і коментарів. Пальці на її талії відчувають реакцію першими: напруга провалюється в підлогу, плечі падають, а тіло піддається рівно настільки, як треба.

Мені подобається це зіткнення: моя різкість і її тремтлива покірність, яка не про слабкість — про довіру. Я поглиблюю поцілунок, зсуваю долоню зі спини до лопаток, збираю тканину сукні в кулак — тримати, не пускати. Вона відповідає дрібним дотиком по моєму потиличному шраму — коротко, як позначка «ще».

Я впиваюся пальцями в її м’які стегна — настільки м’які, що хочеться стогнати від самого факту їх існування під моїми руками. Мозок малює картинку Берніні, «Викрадення Прозерпіни»: пальці Аїда втискаються в мармур, а той піддається, ніби жива шкіра. Ось як це відчувається: сила, що не ламає, а створює простір для себе.

Піднімаю її на барну стійку, не відриваючись від брудного поцілунку. Вона сліпо ловить рівновагу колінами в моїх боках. Це «довірити вагу» заводить мене більше, ніж будь-яка оголеність. Смішно: я ж не досвідчений коханець; усе життя — протоколи й розклади, а зараз тіло саме знає, що робити, ніби тренувалося за мене. Її вінтажна сукня поводиться смішно й незграбно — чужа епоха на чужому танцполі. Я стягую її через голову одним різким рухом, плутаю кучері, і тільки коли тканина падає мені на руку, помічаю: пасмо зачепилося за гудзик. Смик — і я вириваю крихітну нитку волосся разом із терпким «ай» на її губах. Хто б рік тому сказав, що я піду на таке? Так ось воно — відчувати себе чоловіком: коли не тебе вчать, а веде інстинкт, і ти не ламаєш — ти береш відповідальність за її «ай».

— Покаюсь, — ричу низько, цілуючи те місце, де щойно шарпнув. Вина у мене завжди практична: відпрацьовую губами, язиком, долонями по шкірі, поки шкіра сама не відповість теплом.

Пальці знову обіймають стегна — уже впевненіше, глибше, ближче до болю, який ми обидва любимо.

Вона в білизні (з різних комплектів, звісно, вона точно не готувалася) і чорних колготках. Її молочна шкіра ловить золотий неон і тепліє. Родинки — як маркери на мапі, нагадують, що це не грецька, матір його, статуя, а жива. І слава богу: мені камінь не потрібен.

Я стягую з себе сорочку через голову — не мій стиль, але зараз байдуже. Пальці ковзають під край колготок різко, у дві рухи. Тканина з’їжджає, разом із нею — білизна. Колись сміявся з «поганих» еротичних сцен у кіно, а тепер відверто бракує повітря. Моя недосвідченість раптом чесна, як правдиве світло.

Вона сміється і одразу соромиться, як завжди, коли лишається без свого «панцира». У неї дрібно тремтять плечі, і я знаю цю вібрацію: не холод, а сумнів.

У мене руки сверблять закричати їй у вухо: «Століття тому за такі вигини чоловіки війни влаштовували». Замість крику я роблю те, що вмію: називаю красу фактом. Цілую те, що вона ненавидить: живіт, який, на її думку, «зайвий», внутрішній бік стегна, де шкіра тонша й тепліша, маленьку родимку біля ребра, що ніби просить окремий рядок. Дихаю рівно, ритмічно, як метроном, і відчуваю, як її тремтіння спадає.

Клацаю застібку між лопатками — щиглик, і лямки сповзають. Ліф падає в долоню, як знята маска. Я не відводжу погляду, не граю в «ой, випадково». Навпаки, дивлюся прямо, щоб вона бачила: я тут не щоб оцінювати, а щоб запам’ятовувати.

Я підхоплюю її під стегна, там, де м’якість робить мене майже релігійним, і знову притягую ближче.

— Подивись на мене, — прошу без наказу. — Я все бачу. І все це мені подобається.

Слина миттєво зібралася в кутиках рота. Я сам не помітив, як притиснувся губами спершу до правого, потім до лівого соска. Шкіра тепла, майже гаряча; язик ковзає колом, легеньке втягування — і «горошинка» під пальцями стає щільнішою. На смак водночас солоне від поту й солодке від неї самої. Вона пахне жінкою: справжньою, чесною, неідеальною, зі своїм ритмом і диханням. Це вже не тонке маленьке дівчисько, що не вміє носити красу і форми. Хоча… у двадцять чотири вона ще вчиться. Нічого, я навчу її.

Я підклав долоню під груди, відчув вагу — приємну, повну — і провів великим пальцем по дузі під ареолою, наче намічав траєкторію. Іншою рукою ковзнув уздовж ключиці до шиї, на секунду зупинився там, де б’ється пульс, і знову повернувся до рота. Торкнувся зубами — для приємного болю, щоб нерв зловив іскру. Вона вигнулася, затисла пальці в моєму волоссі, видихнула коротко й рвано. Мені вистачило цього звуку, щоб продовжити.

Я чергував темп: повільні круги язиком, м’який тиск губами, коротше й точніше втягування, і знову повільно, щоб хвиля не ламалась. Неон відбивався в її шкірі, кожна мурашка на грудях ставала окремою нотою. Повернувся до правого соска, залишаючи на лівому вологий, теплий слід. Її груди лежали в моїх долонях як щось, що мені довірили не пошкодити, а розкрити. Колись я думав, що зі мною щось не так; сьогодні розумію: зі мною все гаразд — просто мені потрібна була саме вона.

Я відштовхнувся ногами від підлоги, щоб залізти до неї на барну стійку. Посунув її, пляшки, шейкери та стакани з нашими напоями покотилися сором’язливо на підлогу. Скло, звісно, розбилося, ми навіть не звернули уваги. Я відчув тілом через тканину холодну площину дерева. Холод ударяє в лопатки, як тверезий ляпас, і від цього все здається ще реальнішим. Тріск скла — ніби феєрверк для двох, наш неофіційний гімн безсоромності.

Вона різко придавила мій корпус своєю вагою, затисла мене ногами. Напевно, мої слова та дії дали їй упевненість. Упевненість росте на очах: її вага стає мовою, якою вона пише по мені «мій», і всередині мене щось радісно підкоряється, як собака, що нарешті почула своє ім’я.

Ще секунда і я не міг дихати, бо вона сіла мені прямісінько на обличчя, затисла рукою пасма мого короткого волосся. Повітря стискається до вузького коридору, світ звужується до запаху шкіри, тепла і солі, і в цій тісноті є дивний спокій, як у сховку, який сам обрав.

Добре, я не проти зараз вмерти від асфіксії, якщо вона сидить на моєму обличчі. Знайте, предки, я помер у бою під час того, як задовольняв улюблену жінку, яку так довго ненавидів, а тепер дозволяю робити з собою таке. Парадокс гріє: ненависть, що була ножем, перетворюється на ключ; «ворог» у моєму словнику раптом зрушує до «моє». Для «недосвідченого» я підозріло жадібний, і нехай — з мене досить ролі холодної машини, я, чорт забирай, живий.

Мої внутрішні протоколи чистоти та вередливості кричать «сигнал SOS», але я їх ігнорую. У мене на язику тіла сіль та цукор її нутра. Манія стерильності відступає, відпливає, натомість приходить первісна алгебра смаків, і я відчуваю, як мозок уперше за довгий час мовчить, бо нічому вже не треба давати назви.

Вона накреслює тазом кола — спершу маленькі, нервові, потім ширші, нахабніші. Я чіпляюся язиком між її малими губами, ловлю кожен рух, всмоктую все, що дає, поки солоне не стає солодким і навпаки. Повітря стискається до двох температур: її тепло й моя гарячка.

Руки самі рвуться до пряжки. Метал дзенькає, як маленький вирок. Ремінь вислизає, блискавка здається, тканина шурхотить об шкіру. Мені фізично боляче від цієї багатошаровості: штанина чіпляється за кісточку, я підбиваю її ногою і нарешті звільняюся, як із зайвого імені. Білизна сповзає нижче, і нарешті ніщо не заважає крові бити туди, де вона має бити.

Вона сідає нижче, стискає мою голову стегнами міцніше, так що світ звужується до доторку й смаку; пальці згори тримають мене за волосся, задають амплітуду. Я відповідаю грубіше: язик широкою площиною, потім вузько й прицільно; губи тиснуть, зуби діють рівно стільки, аби нерв підскочив. Її круги стають вісімками, і я вивчаю їхню геометрію до останнього градуса.

Коли вона рветься з темпу, я кладу ліву долоню їй на живіт, низько, під пупком, заземляю; правою обхоплюю себе, смикаю одну-дві рази, щоб не зірватися від простого факту її ваги на моєму обличчі. «Ще» — це не слово, це шорсткий звук, що народжується в її горлі, і я слухняно роблю «ще».

Вона з’їжджає на коліна, долонею тримає мене за щелепу, дивиться зверху вниз так, ніби в неї всі паролі від мого тіла. На моїй щоці — її блиск, на її стегнах — моє дихання.

Вона хапає пляшку віскі, що стояла біля моєї голови, яка ще торкалася барної стійки, і просто виливає мені на груди та живіт. Віскі тече золотистим, дубово-медовим струменем по ключицях і ребрах, забивається у врізи м’язів, капає з сосків. Я зніяковів так, що аж скрутило лопатки; мурахи прокочуються хвилями, ніби мене обдали холодом, хоча насправді — горить. Я навіть не встигаю пробурмотіти про «зайву розкіш» і «негігієнічно», бо відчуваю її гарячий язик на ребрах, швидкий і жадібний, потім колом по соску, далі на шию. Вона злизує з мене краплі алкоголю, наче я найдорожчий льодяник, просто живий.

Віскі затікає в заглиблення літер на шиї. In silentem libertatem блищить, ніби чорнило розчинили в спирті; краплі збираються на «м», стікають до ключиці. На зап’ястках «цвяхи» виглядають наче справді мокрі, чорний пігмент темнішає під бурштиновою плівкою, і мені на мить смішно від власної театральності. Вона сповзає нижче, і коли пальці чіпляють мене за стегно, алкоголь лягає поверх рядка Осами Додзая: «Я тепер не буваю ані щасливим, ані нещасним. Усе просто минає повз».

Пішов нахуй, Додзаю, думаю з абсолютно світською ніжністю. Зараз я точно не «нещасний».

Її очі — як дві великі чорні крапки, напівприкриті від збудження. Погляд уже без церемоній: «моє». Вона працює язиком методично по моїй мапі: сосок — прикус — видих; ямка під горлом — коло — всмоктування; ребро — пряма лінія до паху. Там, де віскі змішується з потом, запах стає тваринним, і мені соромно лише на одну мілісекунду, рівно до того, як її рот обводить межу гумки білизни.

— Зупинись, — хриплю автоматично і сам же рукою кладу її долоню нижче, куди треба. — Жартую. Не зупиняйся.

Вона сміється беззвучно, тільки плечима, і виливає останню цівку прямо на мій живіт; віскі стікає туди, де в мене вже боляче від пульсу. Вона слідом іде язиком, збирає краплі, ніби вимітає мене зсередини. Пальці другої руки ковзають по моїй стегновій кістці, чіпляють м’яз і стискають з такою впевненістю, ніби тримають повідець.

— Подивись на мене, — шепоче вона.

Я дивлюсь. В очах — чорний лиск, зіниці — як проломи. Її губи спускаються нижче, і мені вистачає рівно двох доторків, щоб мозок перейшов на аварійне живлення. Білизни на мені вже немає. Вона бере мене в рот не як сцену для кіно, а як задачу з фізики: кут, тиск, темп. Коли я відриваюся від столу, на дереві лишається волога пляма у формі моєї спини.

— Поклади руки мені на шию.

Вона ковзає губами з мого члена, і мені аж солодко-боляче від цього, неначе я щось загубив. Її долоні лягають на In silentem libertatem, теплом обводять літери, а наші пульси зчіплюються й б’ють в один такт.

— Тримай мене. Не відпускай.

Даю їй команду: «Сядь на мене… будь ласка, осідлай мене, використай мене». Вона сідає в позі наїзниці й занадто легко ковтає своїм тілом мій член. Її вульва рожева, маленька. Я відкинув голову назад, коли відчув голівкою, як б’юся в її матку, бо Кетт присіла на мене прямо до «клацання». Я тримаю її за стегна, даю свободу волі, але спрямовую, щоб вона не зламала мій член. Яка ж вона туга та гаряча.

Я дивлюся на неї знизу: на її привідкритий рот, на те, як груди підстрибують, як краплі поту течуть по шкірі та чіпляються за її родимки. Пальці на моїй шиї стискаються дужче, кінчики торкаються чорнила, і мені чомусь легше дихати. Я задаю кут долонями на її стегнах, а вона тримає мій подих кільцем своїх рук — рамка, що не дає мені розсипатися.

***

Я трохи напідпитку, рівно настільки, щоб не сідати за кермо. Тому за нами приїжджає Мерлін і сідає в моєму седані за водія. Кетт на задньому сидінні спить п’яно і смішно клацає губами, ніби дослухає приспів у сні.

Голова на плечі, одна колготка з’їхала — дрібниця, яка б’є по серцю точніше, ніж будь-який постріл.

Чому саме Мерлін? Бо з усіх моїх він найменш говорючий і найменш пиздить. Якщо попросити Фауста, це було б катастрофою масштабу «включив дальнє, бо темно вночі». Великий ніс неймовірно корисний у роботі, але мене вже дістали його: «ну що там, маленька фрау?», «а коли в нашій справі заведуться маленькі прибиральники?» — бля, клоун. На похороні жартанути з тактом, на допиті — з пафосом, і всюди сунути свій нюх. Ні, сьогодні — тиша.

Мерлін веде без різких рухів, як метроном на 90 bpm. Руки на кермі, погляд у далечінь, щелепа розслаблена. На світлофорах не повертається до мене, не питає зайвого. Лише один раз:

— Додому до неї?

— Так. І без зупинок, — відповідаю.

Місто за вікном пливе ламаними неонами. Коли ми переїжджаємо міст, я обертаюся на заднє сидіння: Кетт піджалася, ліктем тримає сумочку, чубчик впав на очі. Я поправляю їй волосся двома пальцями, ледь торкаючись, щоб не будити, і кладу на сидіння поруч паперовий стакан води. Хай коли прокинеться, не шукає ротом повітря.

Телефон у кишені робить одне коротке «тримай у полі зору» — це Зак підкинув попередження про Джека в «гарячі». Я не відкриваю, не тут, не над її сном.

— Завтра тримаєш мені коридор по тому ідіоту, — кажу рівно.

— Уже ставлю маяки, — відповідає Мерлін і замовкає.

Ми паркуємось у дворах біля її під’їзду. Ніч тут густіша, ніж на танцполі. Я виходжу першим, обхожу салон, відчиняю задні двері.

— Кетт, — шепочу напівголосом. — Вдома.

Вона прокидається наполовину, облизує губи так само смішно, як у сні, і хитається до мене. Я підставляю лікоть, не несу, не театралю, просто тримаю траєкторію.

— Мерлін, — кидаю через плече, — п’ять хвилин стій на дальньому. Якщо хтось…

— Зрозумів, — відбиває він коротко. Без моралей, без «бережись». Саме тому він — Мерлін. Борода́тий мовчун, який інколи робить справжні дива і може видати мудру хрінь навіть без підпивки. Сказав — зробив.

Відкриваю її двері ключами. Квартира зустрічає чесною бідністю, акуратно прикритою IKEA зі знижки: етажерка, що ледь тримається, плакат у «галерейній» рамці, плед «сканди мінімал». Пахне ванільною свічкою (мені хочеться блювати) і старим baseboard heater — теплий пил, трохи металу.

Зовні — порядок. Шнури скручені, чашки в ряд, плінтус витертий. Усередині — склад. Відчиняю шафку: у боксах намішано все — шкарпетки з блокнотами, косметичка на ланцюжках, під ними пакет із чеками «на потім». Її метод контролю простий: закрив дверцята — значить, порядок є.

Книжкова полиця — коротка автобіографія. Поруч стоять Макіавеллі, Камю, есей про травму і яой-манга з підліткових років, затерта, з загнутими краями. Між томами — маленька церковна картка, ніби колись ховала її від батька.

У холодильнику порожньо, якщо не рахувати швидких рішень: рамен, яйця, йогурт «zero sugar», салат-мікс, що доживає останні години. На дверцятах — соуси, половину краще не тестувати. На полиці біля мийки — органайзер для пігулок по днях: вітамін D, магній, омега, залізо. Галочки у нотатнику чітко за розкладом. Вона їсть абияк, але добавки не пропускає.

У ванній — недорогі баночки, розставлені по висоті; дві маски «на чорний день» так і не відкриті. На пральній кошик із «на прання», яке чекає настрій. Прасування — тільки репутації, не сорочок.

Біля дивана — килимок із дрібним ворсом (ідеальний, щоб загубити сережку), над вікном — гірлянда, з двадцяти лампочок світять три. На підвіконні — два кактуси: один живий і з характером, другий пластиковий. Вгадуй, хто пережив зиму.

Саджу її на пуф. Вона хилиться, але тримається. Видаю склянку води. На цій території все про неї: ввічливий фасад, буря в ящиках і дисципліна рівно там, де написано «прийняти о 9:00».

Вона вже валиться, голова не тримається — чиста ілюстрація «підліток переборщив із дешевим віскі на випускному».

— Боже, Кетт, — бурчу рівно. — Ти ж доросла дівчинка. Мала б уже навчитись пити, а не домальовувати собі катарсис четвертим Том-Коллінзом плюс пляшка сухого «француза». Я ж казав: мішати градус — хрінова ідея.

Вона сміється й тицяє мене п’ятою в груди. Легка, тепла, із цією ідіотською довірою, від якої в мене завжди коротить. І саме тут мене накриває. Не романтикою — фізикою. Тепло від її ступні проходить крізь сорочку в груди, далі вниз — удар у нерв. Тіло реагує швидше за думку: гостре напруження під ременем, тканина штанів натягується, як струна, блискавка підступно цокає. Ще трохи — і здається, розійдеться клята нитка.

Я стискаю зуби. Рахую десять секунд, як на протоколі розмінування. Раз: виведи дихання. Два: не зараз. Три: вона п’яна. Чотири: ти — не звір. П’ять: руки при собі. Шість: потилиця — тільки потилиця. Сім: відступи рівно на півдиху. Вісім: вона ж довіряє, дурепа. Дев’ять: контроль — твоє ім’я. Десять.

Демон усередині — цей новий, похабний, якого народила в мені вона — дряпається під ребрами, сміється й шепче: «візьми, сжери, забери, вона ж сама зараз так і просить». Я клацаю йому по носі зсередини. Не сьогодні, вже вистачить, у мене болить член. Не в такому стані.

Вона знов тицяє — ступнею вище, під грудину, тепло й нахабно. Чорт. Я беру її щиколотку в долоню, рівно настільки, щоб зупинити рух. Кісточка маленька, тепла.

— Стоп, мала. Ще раз? — ні. Я не трахкаю тих, хто сміється, як першокурсниця коледжу після першого серйозного бухича.

Піднімаю її та саджу на ліжко. Однією рукою ловлю її плече, другою — відкидаю волосся з обличчя. Облизує губи, довірливо. Мені гірко смішно.

— Лягай на бік, — бурчу. — Якщо вирішиш влаштувати фонтан, мене зараз тут не буде, ясно?

Вона бурмоче щось ласкаве і тупе. Мені від цього чомусь тепло.

Піжама не злетіла. П’ять хвилин цирку — як зранку в садок: «не хочу», «холодно», «почекай» — і я здався. Лишив її спати в білизні, накрив пледом до підборіддя.

— Завтра ж у тебе робота, — шепочу в порожню кімнату. — Ага, зараз.

Добре. Влаштую «раптову перевірку пожежної безпеки» в їхньому офісі. Хай відсипається, дурепа. Папери принесуть, печатку поставлять, фігня-робота — це ми вміємо.

На кухні тиснуся пальцями до телефона. «Бaффало Білл» уже скинув адресу Джека Зельмана. Відкриваю переписку. Дві хвилини — і мене підкручує нудотою: цей клоун навіть не питав, навіщо вони кличуть Кетт. Просто «так, окей, коли і де?» Оплата через прокладку.

Знов продав. Колишню. За копійки і страх.

Чоловік без хребта завжди знайде, кому здати чужу шию.

Розсилаю короткі команди:

Мерлін: «Під’їзд і двір — під нагляд. Камери, сусіди. Тихо.»

Зак: «Ланцюжок платежів по прокладці: час, айпі, комісії. Чернетка до ранку.»

Нік: «Офіс Кетт. 09:00 — влаштовуємо інспецкцію. 40 хв. Формально, чемно.»

Білл: «Ввечері — до Зельмана. Я говорю, ти тримаєш двері.»

Завтра я виб’ю Джеку всі передні зуби — так, щоб навіть мацу не міг пережувати. Потім посидимо «по-людськи»: хто платив, як вийшов на Пітта, куди той жирний щур поповз тепер. Може, вирветься хоч крихта маршруту — де мій «названий таточко» зараз дихає.

Ховаю її п’ятку назад під ковдру. Рухаюсь тихо. Скидаю сорочку, ремінь, штани; складаю все акуратно на спинку стільця — мені так простіше дихати. Лягаю збоку, ковзаю плечем до її тепла. Втома накриває важко, алкоголь тягне до дна. Про трах не думаю — чесно, сил вже немає. Я ще пахну віскі. Але тіло мене не питає: встає саме, тупо й красиво, як рефлекс. Дозволяю собі рівно стільки, скільки не зрадить межі: провести тильною стороною пальців уздовж її стегна, торкнутися коліна, плеча, впіймати долонею тепло під ребрами — два, три короткі кола, наче підліток, що вчиться дихати поруч із живою шкірою. Пече внизу, але тихішає. Десять ударів пульсу — і відпускаю.

Вона сопе рівно, ледь посміхається у сні; мене штормить, і водночас вмикається тиша, якої я не бачив роками. За північ — отже, офіційно тридцять п’ять. Смішно: ця м’яка, тепла тваринка поруч зробила мене на ніч шістнадцятирічним. Нормальний, бляха, день народження. З тортом, за свічкою, танцями, моєю музикою, з периметром із пледа, запахом віскі та перегару, ледь вологим її диханням у подушку і моїм серцем, яке вперше за довго не вибиває двері зсередини.