Хлорка та Цукор

4 лютого. Перший тиждень ув’язнення

Боже, чому тут так брудно?

Я не можу терпіти цей бруд. Учора просив охоронця дати мені ганчірку і будь-який мийний засіб. Я сам усе приберу. Мені не потрібна допомога.

ПРОСТО ДАЙТЕ МЕНІ ЧОРТОВУ ГАНЧІРКУ — Я НЕ МОЖУ ЖИТИ В ЦЬОМУ БРУДІ.

Вони сміються. Кажуть: «Звикнеш». Я не звикну. Бруд — це не пил. Бруд — це відсутність меж. Це чужий жир на металі, чужа слина на поручні, тінь від плями на бетоні, яка не збігається з лампою. Я бачу все, що ніхто не бачить. Це не дар. Це покарання.

Стіна дряпає шкіру, коли притуляюся спиною. На ній — сліди нігтів, ніби хтось хотів видряпати собі двері. Під нарами — злиплий пил, волосина, яка не моя, і зламаний край пластикової ложки. Я рахую плитку на підлозі по вертикалі й по горизонталі, поки не збігаються цифри. Якщо збігаються — дихаю рівніше. Якщо ні — починаю спочатку.

Запах: аміак, іржа, піт, вчорашня каша, старе мило. Я відрізняю чотири різні джерела вологи в цій камері й жодне з них не називається «чистота». Воду носять відрами — тепла лише для тих, хто голосніше кричить. Я не кричу. Я прошу. Увечері витискаю рукав футболки в чайник і витираю кути, стираю чорні півмісяці з підвіконня, стискаю пальці так, щоб не тряслися. Кров під нігтем має колір іржі. Я не дивлюся. Я просто роблю.

«In silentem libertatem». Повторюю, поки щелепа не відпустить. У безмовності — свобода. У порядку — повітря.

Я роблю собі правила, бо без них провалюсь:

1. Спочатку кути.

2. Потім поручні.

3. Потім під нарами.

4. Руки — до скрипу.

5. Мовчати.

Ночами тут ніщо не належить тобі: ні сон, ні тіло, ні ім’я. Достатньо одного кроку не туди — і чужа тінь стає занадто близько. Я дивлюся просто в очі, не опускаючи погляд. Мовчання — зброя краща за лезо, якщо вмієш тримати. Тримаю.

Сьогодні один з молодих наглядачів кидає мені в камеру шмат брудної ганчірки — перевірка чи насмішка, не знаю. Я промиваю її під тонкою цівкою, поки вода не стане прозорою, і працюю, поки пальці не оніміли. Плитка починає відбивати світло лампи під правильним кутом. Спина більше не липне до стіни. Поручень холоднішає, бо чистий метал завжди холодніший. Я можу дихати.

Мати казала: «Чистота — поруч із Богом». Я з нею не згоден. Чистота — поруч зі мною. Бог мене сюди не водив і не виведе. Я сам. Я не вбивця. Я прибиральник. Навіть тут. Особливо тут.

Коли вимикають світло, я лежу на спині й намагаюся уявити, що в цьому прямокутнику повітря немає чужих частинок. Уявляю, що все, до чого торкнувся, більше не залишить на мені свого імені. Що завтра дадуть нормальну ганчірку. А якщо ні — я знайду інший спосіб.

Головне — стирати.

Головне — не залишати свого.

Головне — дочекатися дня, коли все знову стане під прямими кутами.