Хлорка та Цукор

Я виїхав і вже на третьому з’їзді зрозумів, що це пастка. Надто чиста адреса, надто «вчасно», надто ласий шмат для дурня, який щойно посварився з жінкою, яку любить, і шукає, куди злити ненависть. Привіт, дурень, це я. Мене повели, як теля на мотузці. «Нове місцезнаходження Пітта» — хрін вам, а не місцезнаходження. Я купився, бо хотів вичавити зі світу просту формулу: зробив боляче, піди й зроби комусь болючіше.

І щойно це збагнув, у мені щось клацнуло й звалилося. Не гучно. Як гвинт, що й так ледь тримався. Я відмотую останню годину й бачу себе збоку. В домі Кетт стою над нею; пахне пилом, пральним порошком, спермою і кров’ю; лампочка дзижчить, як поганий зуб; я міряю «правильні» кути прищіпок і переконую себе, що контролюю ситуацію. Контролював? Та куди там. Я просто зірвався і прикрився її травмованими бажаннями, бо не витримав ні себе, ні тиші, ні правди. Я покинув її. Я, блядь, покинув її тоді, коли потрібно було сидіти поруч і мовчати, тримати за руку, носити воду, а не торгуватися з власним болтом у голові.

Тепер маємо те, що маємо: ніч, траса і я, що жену свій чорний седан, мовби зможу наздогнати власну тупість. Крутний момент б’є в спину, двигун виє рівно, крізь кузов іде низький бас, коробка відпрацьовує, як метроном. Я перестрибую через обмеження, наче вони намальовані крейдою. Сімдесят? Іди ти. Дев’яносто, сто, сто десять. Руки липкі на кермі, долоні пахнуть спиртом і металом. «In silentem libertatem» тягне шкіру на шиї, ніби татуювання може хоч щось тримати вкупі.

Дзвоню. У порожнечу. Раз. Два. Шість. Голосова на третій, потім навіть вона не прокидається. Пишу коротко: «Візьми слухавку». Зелене «доставлено» не стає синім; ми для світу дві точки, що не торкаються. Плюю на свої правила й пінгую маяк у сережці. «Офлайн». Останній слід — парковка лікарні кілька хвилин тому. Піт у мене холодний, щелепа дерев’яніє. Я додаю газу так, що мотор хрипить, і шепочу в темряву, в лобове, в ці кляті ялини, що біжать строєм: «Візьми слухавку. Цукре. Візьми, благаю».

Радіо вимкнене, телефон на панелі, як глазур на бомбі. Фари жують чорну дорогу, сіль на асфальті виблискує, наче сміється. Я ріжу повороти, як хірург по чужому тілу, і кожен кілометр пахне мені хлоркою й провиною. П’ять годин від неї. Я поставив себе саме сюди, далеко, коли я, блядь, потрібен близько. Мені потрібно було плювати на Пітта, на його людей, на «псевдоадресу» і сидіти під її дверима, як пес. Дочекатися ранку. Дочекатися, поки її руки перестануть тремтіти, поки вода в душі не стане холодною, поки вона сама не скаже «йди». Замість цього я загріб кермо і з’їбався у власну війну.

Ще раз дзвоню. Нічого. Згадав усі короткі молитви, які знаю, і жодної з них не люблю. Я не молюся. Я рахую. «Від тебе до неї — 4:47 на цій швидкості; якщо не зупинять копи, якщо не зламається коробка, якщо вона…» Стоп. Я більше не ставлю «якщо вона». Я не маю права на умовний спосіб щодо неї. Я зобов’язаний приїхати живий і корисний.

Мете по голові: «Ти її розклеїв і пішов. Ти проєбав свою єдину роботу, бути поруч. Хотів жорсткості? Вітаю. Отримав жорстку правду: якщо з нею щось трапиться — це на тобі». Я пробую сперечатися з голосом. «Вона доросла, вона обрала, вона погодилась». І тут же давлю це в горлі. Не сьогодні. Сьогодні ми без виправдань.

Газ. Обгін. Зустрічна порожня, як холодильник у неділю. Смуги миготять, мов кардіограма. Я тримаю сто двадцять і думаю, що не маю права розбитися. Надто простою була б кара, майже милосердя. Я маю в’їхати в її двір живий, мерзотний, винний, але живий, і зібрати все, що розсипав. Я маю влазити у вікна, якщо двері заблоковані; маю виносити її на руках, якщо прийшли по неї. У моїй голові розкладається план, простий, як молоток: під’їзд, світло, камера, вхід, ближня кімната, вікно на кухні, такт за тактом. Я повертаю собі професію, бо інакше мене знесе тим, що я відчуваю.

Смак заліза не зникає. Я клянусь собі, що сьогодні не помщуся нікому. Жодних «подарунків» Пітту, якщо він там. Лише витягти її. Лише живу. Усе інше завтра. Завтра я можу знову бути тим, хто стирає чужі сліди кислотою. Сьогодні я той, хто нарешті визнає: я злякався її тепла більше, ніж бруду. Екран блимає. Повідомлення не приходять. Я минаю черговий знак «зниження швидкості» і сміюся коротко, беззвучно: якби совість була дорожнім знаком, я б її теж пролетів. Десь у кишені є глюкоза, на випадок, якщо цукор вгатить у підлогу. Я ковтаю дві таблетки, не зводячи очей із дороги. Цукор — не виправдання, це паливо. Їхати. Дихати. Жити.

«Рим, Лис, Сів» — пусто. Вони далеко. Я сам. Добре. Без героїзму: під’їзд, світло, тінь. Якщо сигналізація на «Stay», увійду через кухню. Якщо на «Off», це інший сценарій. Якщо двері зсередини, я їх виб’ю. Якщо там він, перше — дистанція, друге — очі, третє — горло. Без вистав. Тільки робота.

Я говорю в темряву, і вона мене слухає:

«Цукор, не помирай через мене. Будь ласка. Я вже лечу. Я візьму тебе за шию так, як ти любиш, не щоб душити, а щоб повернути дихання. Я скажу все, що провтикнув: що ти не сміття, що в мені більше любові, ніж ненависті, просто я не вмів її показувати. Я з’їм свою гордість і свої протоколи. Я навчуся мовчати поруч, а не командувати. Тільки, бляха, відкрий мені двері».

Асфальт іде під мене, як стрічка м’ясорубки. П’ять годин, я з’їм їх за три з половиною, якщо пощастить і я не зустріну чийогось бога з мигалками. Я тримаю кермо так, що кісточки біліють, і мені здається, ніби машина вже знає дорогу без мапи: туди, де вона.