Хлорка та Цукор

Щоденники Северіна — той самий день. 3 роки тому

Сьогодні «передачку» не пропустили. Звісно. «Жодної їжі й ліків з волі, містере Молл». Блядь. У пакеті було солодке «на всяк випадок» і запас інсуліну.

Смішно. Якби не смішно.

Ранковий прийом у медчастині «з’їхав»: через бійку закрили блок, медсестру не допустили. Сніданок видали пізно, без «діабетичної» позначки: білий тост, маргарин, кава з присмаком іржі. Прошу цукор — «додаткового не видають». Учора ще мав два пакетики з вечері, але під час обшуку забрали: «зберігати їжу в камері заборонено». Наче я тут на клятій кетодієті.

До обіду почало штормити. Руки дрібно тремтять, під ребрами холод, піт липкий, мов клей. Пальці не слухаються — цифри на глюкометрі плавають, як риба в старому акваріумі. Бачу 2,5 ммоль/л і думаю: приїхали. Голова — вата, зір звужується в слухавку, звук — ніби крізь воду.

Стукаю в двері. Раз. Другий. Третій. Черговий, не дивлячись: «Прийом у медчастині — ввечері». «Ввечері» — це десь за годину, якщо пощастить.

Я в камері сам. «VIP», ага: просто самотність і голий бетон. Діабет з 13 років. Знаю правило: немає цукру — тіло треба змусити викинути свою дозу. Кортизол, адреналін — піднімуть рівень. Найдешевший спосіб — холод.

Відкручую кран у душі до упору в синє. Стаю під лід. Дихання рве горло, шкіру коле соляною голкою, тремор переходить у дрижання по всьому тілу.

Опираюся руками об плитку. Плитка перед очима потріскана тонкими лініями — ніби павутина, на яку в лабораторії капнули спирт: тріщини розбігаються, але центр тримається. Дивлюся вниз на свої вже худі ноги: тут «харчування нормальне», але воно не збалансоване, вітамінів не дають, я сильно схуд і ослаб за останні два роки. Коліна білуваті, «молочні», як порцеляна — тільки на порцелянових статуетках немає татуювань і жорстких темних волосків, що вперто не лягають. Вода б’є по потилиці голками; кожна голка — метрономує страх.

У вухах шумить, наче хтось увімкнув радіо між хвилями — і тут звук: відчиняються двері камери. Може, хтось із медичного блоку? Може, охорона передала, що мені зле?

Надія на бодай краплину людяності вмерла в ту мить, коли я відчув теплі чоловічі руки на талії. Це падло стало ззаду, притиснуло мене до стіни. Я ледь розплющував очі. Чув тільки вологе чвякання, запах дешевих цигарок з ментолом, нігті з червоними півмісяцями — погризені, з чорними патьоками бруду під краями. Стіна слизька — на швах виступає вапно, під долонею кришиться, лишаючи порошок на подушечках пальців. Подих у мене короткий, ламаний — як у холодному басейні, коли ковтаєш хлоровану воду.

Запах металу під язиком — чи то кров, чи стара іржа з труб — тягнеться ниткою нудоти.

У голові рівний, тупий рахунок: до п’яти — вдих, до п’яти — видих. Лічба тримає скелет, коли м’язи зраджують.

Вперше в житті мені по-справжньому страшно — не просто стрес, а страх. У мене не вистачає ні сили волі, ні духу, ні, блядь, фізичних сил обернутися й щось сказати. Плитка слизька, пальці з’їжджають; вода б’є нерівним струменем, ніби хтось зриває різьбу. Я чую лише огидний чоловічий голос, наче в мерзенного педофіла:

— Я за тобою вже давно дивлюся. Ти ж не такий, як усі тут, га? Окрема камера, прекрасні манери, навіть твою камеру не прибирають — все блищить.

Він говорить, а сам ледве тримається від збудження; я вже відчуваю огидний жорсткий тиск, що впирається мені в стегна. Металева пряжка холодом торкається спини; під ребрами стискає так, ніби хтось закручує клапан.

Далі він каже:

— Ти ж «хороший хлопчик», га? Не боляче буде — приємно буде.

Я підмічаю його південний акцент, намагаюся не панікувати, а просто запам’ятовувати деталі, навіть попри те, що через страх не можу побачити обличчя. Лампа мерехтить частотою серця; ключі глухо дзенькають об карабін; у повітрі густо стоїть хлорка, ментол і солодка жуйка. Нотую, щоб не зійти з глузду: голос — як у педофіла; південний акцент; увійшов через двері для охорони; запах ментолу; запах «баблґаму». Лічу ритм крапель із крана: один, два, три; тримаюся за шорсткий шов між плитками — орієнтир, що я ще тут.

Мій мозок у цей момент вимкнувся. Я не думав про те, що мене прямо зараз ґвалтують; не думав про те, що «я вже не чоловік». Я думав лише про те, ЯК, блядь, БОЛЯЧЕ… боляче… боляче, будь ласка, зупиніть це, я благаю. Я ненавиджу себе за цю слабкість, ненавиджу свій діабет, низький рівень цукру, за те, що я тут, за те, що погодився знову працювати з Товстим Піттом, ненавиджу ту дівку Кетт, що увійшла в номер невчасно. Люмінесцентне світло б’є в очі, роблячи все плоским і мертвим; вода шипить, як поганий сміх.

Коли все закінчується, я чую найогидніший звук у своєму житті — його стогін. Він іде, а я падаю на мокру плитку. Мені смішно від усвідомлення факту: він не вимикав душ, щоб просто приглушити мої крики. Далі чую звук — він щось кидає на підлогу, застібає блискавку й ремінь. Двері підло клацають, і тиша розпластується, як поліетилен.

Лише через хвилин десять та примусову дихальну гімнастику я повертаю голову вбік і бачу на підлозі шоколадний батончик. Ця сука залишила його мені, і я, блядь, жую його крізь сльози та сором, бо хочу ще жити. Шоколад липне до піднебіння, цукор заходить у кров, а тремор усе ще не відпускає — тіло повертається швидше, ніж голова. У мене тепер є мета.

Помста.

Ненавиджу цукор.