Стиснення

У Віти діагностовано депресію. Кожен підйом з ліжка перетворюється на страждання. Сльози течуть з очей, а в голові — пекло.

Психоневролог призначив лікування. Таблетки незнайомі, щоправда, про них жодного слова в інтернеті.

Він спершу вів її як психолог, а потім виписав рецепти. Хоча, якось надто довго топтався на темі внутрішнього болю. Хотів, щоб Віта проговорювала, як їй погано. Плач, мовляв, допомагає не накопичувати у собі негатив. Треба ділитися. Такою є частина терапії.

Від нових таблеток Віта все більше спить та менше думає. Антидепресанти ж мали б діяти навпаки, хіба ні?..

Щоночі їй холодно. Як би Віта не зачиняла вікно, як би не вкривалася — холод пробирався до квартири на шостому поверсі.

Наче хтось приходив та відкривав те вікно на зло. Визначити було важко — думки протікали через мізки як крізь сито. Ні на чому Віта не могла зосередитися.

Лікарю писала — той запевняє, що все згідно з планом. Потрібно більш інтенсивно переживати травми минулого. Через обговорення.

«Що ти відчуваєш, коли пишеш мені про це?»

«Спробуй згадати, про що ти думала в момент, коли ті хлопці стягнули з тебе спідницю?»

«Чи виникають у тебе інколи думки, буцімто краще й не народжуватися, що життя твоє переламане назавжди? Розкажи...»

«Згадай той момент, коли мама вперше відлупцювала тебе до істерики. Спробуй переглянути порно згадуючи саме цей досвід. Це важливо для зцілення. Реверсивний підхід.»

Температура тіла піднялася, в горлі дерло від болю. Кожного ранку вікно прочинене все більше.

Він змушує відтворювати все до подробиць. І щоразу — надсилати фото власних сліз. Мовляв, це доказ того, що психіка зняла напругу. 

Вона вже не дуже розуміла, що робить. На дзвінки рідних перестала відповідати. Змогла тільки нотатку на телефоні залишити.

«Я відкриваю вікно, щоб нарешті вийти, але поки боюсь».