Ключ до майбутнього 3

Я занурився в глибоку тишу — у ту саму порожнечу, яку з часом навчився знаходити в собі. Штучін повідомив мене про виявлений слід мозкових хвиль Іоку, але додав, що перенести мене прямо в те місце неможливо: навколо об’єкта працювало потужне антителепортаційне поле. Ідентифікація показала: воно має почерк Предтеч, давніх володарів технологій, чиї артефакти й досі залишалися для сучасних рас чимось на межі міфу й реальності.

— Це поле тримає цілу зону в ізоляції, — пояснив він холодним синтетичним голосом, що злегка тремтів нотками зароджуваної емоційності. — Я припускаю, що генератором є стародавній артефакт. Ми не можемо оминути його методами телепортації.

Тоді я вирішив інше: піти туди не тілом, а свідомістю.

Сів у медитацію, схрестивши ноги на підлозі капітанської каюти. Вдих… видих… моє тіло ще було в реальності, та я вже відчував, як легка тремтлива хвиля відриває мене від фізичної оболонки. Мій розум почав ковзати крізь простір, ніби його не існувало. Корабель зник, простір розчинився, і лише вогник моєї свідомості рухався вперед — за координатами, які передав Штучін.

Я пройшов крізь чорнильно-глибокі води океану. Тисячі метрів тиску й темряви не були для мене перешкодою. Мої думки ковзали поміж риб, які й не здогадувались про мою присутність. Ще трохи — і ущелина розсунулася, відкриваючи темний розлом, у якому ховалося щось абсолютно неймовірне.

На глибині, де не мало б бути нічого, постало місто. Про нього не було інформації ні в одній базі. Його контури були дивними — жодна відома архітектура не могла зрівнятися з цими химерними формами. Башти, схожі на переплетені спіралі, гладкі куби, що висіли над поверхнею дна без жодної опори. Я подумки відзначив, що це точно не творіння жодної з теперішніх рас. Це належало старшим видам можливо Предтеч.

Моя свідомість занурився глибше, проходячи крізь напівпрозорі бар’єри. Я влетів усередину одного з комплексів — і побачив те, що спершу сприйняв за цех. Але це була лабораторія.

Скляні сфери вишикувались рядами. Усередині — рожева в’язка рідина, схожа на первинні води життя. І там плавали тіла. Порожні оболонки. Вони не мали душі, не мали справжньої сутності, лише біологічну форму.

Меріани, з їхніми плавними рисами. Ксентаріанці, з могутніми триметровими тілами та шкірою у вигляді застиглої лави. Мірадори. Люди. Усі — копії, оболонки, ніби чекали на те, щоб у них вдихнули життя.

Я завмер, коли погляд зупинився на одній з людських оболонок. Її риси я знав занадто добре. Це була Іоку. Точна копія її обличчя, тіла, кожної лінії. Лише пусте, мертве тіло в скляній кулі. Для чого тоді вона мені брехала, що омолоджується завдяки крові Кракена? Хотіла приховати це місце?

Але дивина полягала в іншому. Імпульси, які зафіксував Штучін, не виходили від цієї сфери. Вони йшли з іншої — тієї, де у рожевій рідині плавала неаріанка. Я придивився й здивувався.

Це була Доміна. Вірніше її точна копія. Це точно не могла бути вона сама, оскільки зараз принцеса на Кальмері й проводить злагодження в арені симуляцій з кальмерійськими воїнами. 

Слабкі хвилі мозкової активності, що пульсували з глибини цього клону, належали Іоку. 

Якщо її свідомість поміщена у тіло Доміни — значить справжній принцесі Неаріану загрожує небезпека. Це не просте вбивство, не політична інтрига рівня трьох-п’яти фракцій. Це мережа, що сплітає біологічні клон-матриці та чужу свідомість, щоб підлаштувати під себе правління через чужі тіла. Почерк “НаноТех”, але більш витончений і технологічніший. Отже, корпорація не зникла, вона пішла у глибоке підпілля. А ресурси, які вона накопичувала століттями дають їм можливість забезпечувати такі експерименти. 

Мені потрібно більше інформації. Я зосередився і проник своєю свідомістю в середину клону. Це було дивно і якось гидко одночасно. Важко було сфокусуватися й зрозуміти хто я є насправді чи Іоку, чи Ден. Але за якийсь час мені вдалося відділити свій потік свідомості і ніби лишитися внутрішнім спостерігачем. Дивним в цьому було те, що клон мав копію підсвідомості Доміни, так наче саме її єство, її особистість були стерті, а лишилися тільки окремі яскраві спогади і внутрішні рефлекси. Виходило що ніхто не міг навіть відрізнити клону Доміни від справжньої. А от її особистість, її “я” повністю займала свідомість Іоку. І зараз у сфері налаштувалися тонкі зв'язки між цими двома особинами.

Моя свідомість, почала шукати якусь інформацію, спершу це було складно. Спогади змішувалися з моїми, але згодом мені вдалося все реструктуризувати. Спогади — показали мені, як Іоку сама підлаштувала свою смерть: двоє найманців в білих екзоскелетах під’єднали її до дивного пристрою, потім, коли її свідомість перенесли у пристрій, встромили спис Теріанців у тіло, для створення візуального доказу «нападу». А свідомість Іоку спостерігала за всім цим з того дивного пристрою. Після чого ті двоє імітували сліди боротьби. Потім сіли у флаєр, вилетіли за межі міста та пірнули у темряву океану. Там їх чекав підводний корабель, в ангарі якого зупинився флаєр. Далі вони запливли під купол підводного міста і свідомість перемістили до клону і підключили пристрій. після чого Ікоу поринула у сон.

Коли я пірнув глибше у спогади, то виявилося, що це місце агенти Іоку віднайшли декілька століть тому. Вона зібрала провідних вчених і відновила його, зробивши клонування альтернативним шляхом довголіттю. Але пізніше в неї зародився план домінування. Клони — не лише тіла для відродження, але й армія прив’язок для перенесення свідомості, аби «пересадити» свою свідомість до громадян у верхівках влади. Іоку, виявляється, робила це століттями: переселяла свою сутність у нові оболонки, щоб жити далі, поки старе тіло вмирало. Важко уявити скільки копій Іоку тепер розкидано по всіх планетах Співдружності. Тепер вона мала намір сісти в тіло Доміни і, маючи легітимність і владу, використати проєкт «Чорна Діра» для власних цілей.

Та ще менш приємним було усвідомити, що я — лише пішак у цій грі. Вона володіє ресурсами й технологією, що дозволяють прибирати відеозаписи, усувати сліди, створювати фейки, підтасовувати докази — і робить це тихо, планомірно. “НаноТех” у всій красі. І не просто корпорація, а підпільна мережа сплячих агентів, які можуть раптом вчинити так, як забажає їх власниця. 

Треба це припинити. Треба знищити ще в зародку. Але як?

Я без тіла.

Але я був не беззбройний. У моєму розпорядженні була інша зброя — не фізична, а ментальна. І якщо клон Доміни ще не завершив інтеграцію з Іоку, то у мене було лічені хвилини, щоб щось зробити. 

Я відчував, як показники свідомості в сфері почали стрімко рости, а технічний персонал, який обслуговував ряд сфер, помітив аномалію. Їхню увагу привернули не типові показники злиття. Вони подивилися в бік цієї сфери. Час працював проти мене.

Питання стояло жорстко: як зупинити процес, коли я — лише ментальний відгук у просторі, без фізичного тіла, без рук, без можливості короткочасно вплинути на техніку? 

Я знав, що не маю часу на роздуми — лише на дії. 

Спершу прискорив свою свідомість.

Я відчував, як час розтягується, ніби його струни хтось витягнув і зафіксував. Усе навколо застигло у тягучій повільності. Рожеві бульбашки в резервуарах, повільний рух техніків, що здавалося завмерли, миготіння індикаторів. Моє сприйняття стало в сотню разів швидшим, і я бачив, як кожна іскра електричного розряду, що проскакувала на контактах, ніби застигала у повітрі.

Мені потрібно тіло. Будь-яке. Бо тільки фізична оболонка могла зараз дати мені можливість зупинити процес синхронізації. Мій погляд впав на сферу, де колихався в розчині ксентаріанець. Створіння, народжене для війни й виживання. Його тіло було ідеальним інструментом диверсанта: гори м’язів, надлюдська витривалість, шкіра, здатна витримати температуру понад триста градусів. «Оце те, що потрібно», – майнула думка.

Я рвонув туди свідомістю. Проник у сферу, занурився в його тіло — і відчув порожнечу. Абсолютну. Ні найменшого імпульсу, жодного рефлексу. Навіть примітивного серцебиття. Це був не організм, а ретельно зібраний механізм із м’яса й кісток, готова, але абсолютно пуста оболонка.

Я спробував розплющити очі. Нічого. Лише коли почав уявляти сам механізм скорочення м’язів — які волокна стискаються, які розслабляються, — мені вдалося ворухнути повікою. Спершу однією, потім другою. Ліве око лишалося закритим, праве ж повільно відкрилося. І те, що я побачив, здавалося жахливим: світ крізь лінзу неприродно скляного ока.

Але цього було замало. Бо кожен рух вимагав зосередження, як у складній грі: ти одночасно маєш утримувати сотні клавіш, щоб тіло не розсипалося на хаотичні спазми. Я намагався сфокусувати зір — і зрозумів, що мені доводиться утримувати баланс десятків дрібних м’язів, які регулюють кришталик. Кожна дія була мукою.

«Це не вихід», — подумав я.

Я не міг одночасно контролювати всі фізіологічні процеси: дихання, кровообіг, скорочення м’язів, навіть банальне кліпання. Це тіло було чужим і не схоже на людське, воно потребувало часу — довгих годин тренувань, а в мене його не було. Я вирвався з цієї оболонки, виринув назовні, наче залишивши замкнену пастку, і відчув, як повернувся у свій ментальний простір.

 Одне скляне око клона, розплющене моїми зусиллями, дивилося на мене, ніби з докором.

«Інший шлях. Не тіло. Енергія», — прозвучало в моїй голові.

Я зосередився на відчутті джерел, які живили це місто. Це були не просто генератори — це був живильний хребет підводного комплексу, і якщо його вивести з рівноваги, фабрика могла замовкнути. Але я розумів: це удар в саме серце. Це ризик — не для мене одного.

Три установки. Три серця. І всі вони працювали лише на третину від своєї проєктної потужності. Перша — «воднева» установка, залишок технологій перетворювача Предтеч, який видобував енергію з солоної води. Вона була резервною, старою і повільною, але стабільною. Напевно раніше усе підводне місто живилося такими, але більшість з них давно вийшли з ладу. Друга — компактний кварковий реактор, колоніальний модуль, що давав потужність колоніям: безпечний, з системою глибокого захисту, яка при перевантаженні відключалася і падала в довготривалий ручний рестарт. І третя — енергетична установка від зоряного крейсера, що працювала на каспені — важка, потужна, з автопротоколами військового рівня. Вона тримала над містом енергетичний щит, ув’язнювала мільйони тонн океанської води над спорудами, утримувала невидимий купол. Саме цей щит був живильною ниткою, яка робила підводне місто можливим.

Вони, напевно, вважали таку схему бездоганною. Стародавня техніка Предтеч — як правило, недоступна для прямих маніпуляцій — але її архітектура мала схожу рису яку я пам`ятав ще з Джерела, вона реагувала на інформаційні та енергетичні патерни, які можна було зчитувати і, в обмеженому обсязі, коригувати. Я не міг впливати на їхню фізику — але я міг змінити баланс подачі, перенаправивши внутрішню енергію між трьома вузлами, змусити їх один з одним конкурувати, створити дисбаланс.

Це було як гра з трьома ланками ланцюга живлення: якщо одну вирубити, дві інші мусять взяти на себе навантаження. Кварковий реактор — перша ціль. Легким ударом, який я направив у його логіку через енергетичний резонанс — впав у захисний сплячий режим: він відчув стрибок і пішов у довгу рестарт, немов би захищаючи колонію, від втрати єдиного джерела. Відповідно навантаження автоматично перерозподілилося: «водневе» джерело взяло на себе внутрішню електрифікацію — освітлення, житлові блоки, побутові мережі. Але на більше її не вистачило і живлення клонувальних установок пішло від енергетичного блока крейсера — він лишився відповідальним за щит також, але уже працював на межі.

Тепер треба було впливати на нього. Ця установка мала військові протоколи й захист — це була ахіллесова п’ята. У базовому коді стояло правило, якщо крейсер зазнає критичних пошкоджень або раптову катастрофічну ситуацію в енергосистемі, реактивні двигуни мають відстрелити установку, від’єднати її від оболонки корабля і відвести на безпечну відстань, рятуючи екіпаж і уникаючи вибуху, що міг зруйнувати не лише крейсер, а й усе навколо. Це — протокол виживання. І мені необхідно змусити цю логіку спрацювати.

Я не знав, чи мої дії матимуть успіх. Знав лише, що якщо я не зупиню інтеграцію Іоку в тіло Доміни зараз — її повернення на трон матиме наслідки набагато гірші: війни, маніпуляції, кінець мільйонів життів у грі за владу. Рішення було прийнято миттєво.

Зібравши у собі потужний енергетичний канал, направив його всередину системи — не фізично, а енергетично, як хвилю, що змусить захисні алгоритми побачити «катастрофу». Я не ламав механіку, а підштовхнув її до того, щоб вона сама подумала, ніби вона травмована. Коли кварковий реактор впав у сплячку, він переслав своє навантаження в обидва інші джерела живлення — і система переструктурувала подачу так, як її проєктували автомати. Але збільшення енергії яка взялась невідомо звідки, цю ситуацію система не поборола.

Почалися спалахи на панелях установки від крейсера. Я побачив це на панелі управління: параметри тиску, флюктуації частоти, миттєве підвищення температури в серцевині генератора. Протокол військовий і холодний — й у ньому була команда, що тепер грала проти міста: «Аварійна ситуація. Ізоляція. Відстикування.»

Мені потрібно було дотисну і збільшити ритм, ще трохи, направив імпульс у ланцюг команд, що ініціює аварійний відстріл. Налаштування не думали — вони діяли за передбаченим алгоритмом, і алгоритм сприйняв мій сигнал як факт: критичне порушення. Я викликав відстикування.

Коли корпус блоку почав розхитуватися, це відчулося як прискорений туман у думках. Система ініціювала пуск реактивних двигунів, і обладнання, що було змонтоване як частина оболонки крейсера, почало відштовхуватися.

І ось я бачу, як масивний вузол відривається, як його виносить вгору, до поверхні океану.

В ту ж мить — пульс щита стих. Немає живлення. І мільйони тонн води, звільнені від невидимого бар’єра, заповнили порожнечу.

Я бачив, як скляні сфери тріскаються від гідравлічного удару, як хвилі змивають лабораторні столи, як техніки та інший персонал навіть не встигають усвідомити, що сталося. Все накрила чорна стіна океану.

За долі секунди підводне місто, в якому жили тіні стародавніх експериментів, перетворилося на могилу.

Я завис над цим видовищем без тіла, лише чистою свідомістю, і мене пронизало двояке відчуття: страх від власної сили й холодне полегшення. Я зупинив процес. Не дав Іоку завершити злиття. Та можливо зупинив війну.

Але я якою ціною? Втопив ціле місто. Сотні, а можливо тисячі життів.

Стоячи посеред руїн, в мені боролися дві дикі речі: полегшення і холодна огида за те, що довелося зробити. Я зміг зупинити злиття свідомостей — але викликав потоп. Я відчував, як кожна хвиля, прокотившись по хиткому місту, зносить долі, які я не мав права вирішувати.

Коли остання бульбашка кисню покинула оболонку комплексу і гідродинаміка вщухла, моя свідомість ще тремтіла від викиду енергії. Водночас під тоннами води та мулу поховані усі докази моєї не причетності до смерті Іоку. Зрозуміло, що це не кінець, а лише перерва перед наступним кроком внутрішнього ворога. Мені невідомо скільки є ще таких комплексів по клонуванню. НаноТех і сотні можливо тисячі клонів Іоку, та ті, хто стоїть за цією мережею, тепер знають, що хтось завадив їхнім планам. І я — як і раніше, — один з небагатьох, хто знав правду. І тепер ще й люди, чиї імена мені були невідомі, заплатять цю ціну.

Ціна була висока. Але якщо не я — то хто? Чи дозволив би я свідомості, що може захопити трон найвойовничішої раси Співдружності, стати тираном нового гноблення? Кров невинних на моїх руках, залишиться в історії, як важка згадка в пам’яті, і цей рубіж я перейшов, знаючи, що повернення немає.