Ключ до майбутнього 3

Храм Кальмери завжди зустрічав нас однаково — тишею, що наче проникала під шкіру. Височенні колони, викарбувані з єдиного шматка чорного базальту, тяглися вгору, гублячись у темряві куполу. Відлуння наших кроків здавалося чужим у цьому місці, ніби сам простір не хотів, щоб ми його порушували.

Архіваріус чекав нас там, де завжди — у центральній залі, щойно я активував ініціацію, як він з'явився у свідомості. Його силует, злитий із темрявою, наче вирізнявся лише тому, що простір навколо вирішив дозволити нам його побачити.

— Ви знову шукаєте відповіді, — промовив він, навіть не повертаючи голови. Голос його лунав наче з усіх боків одразу. — Але сьогодні вам доведеться почути те, що теріанці сховали навіть від власних нащадків.

— Ми знаємо, що вони зупинили пошуки інфініуму, — я зробив крок вперед. — Ми знаємо, що вони закрили проєкт і знищили виробничу лінію. Питання — чому?

Архіваріус на мить замовк, і я відчув, як у залі похолоднішало. Потім він повільно розвернувся. Його очі світилися блідим золотом, наче вогники у глибині печери.

— Бо інфініум — лише тінь істинного джерела, яке вони знайшли, — сказав він. — Матеріал, що не просто дає енергію… а змінює саму структуру реальності. Його називали "Серцевина Порожнечі".

Я на мить задумався, уважно слухаючи.

— Чому про нього немає жодних згадок?

— Бо його використання заборонене, — Архіваріус підійшов ближче, і я вперше відчув від нього щось схоже на… тривогу. — Кожна цивілізація, що торкалася Серцевини, зникала. Не через ворогів, не через війни… а через власну трансформацію. Їхні світи переставали бути тим, чим були. Простір, час, сама свідомість — усе зливалося в одне, і вже ніхто не повертався.

— Ви хочете сказати, що це… знищує?

— Ні, — тихо відповів Архіваріус. — Це перетворює. І після цього вже немає "ви" у тому вигляді, який ви знаєте.

Я відчув, як по спині пробіг холод.

Теріанці — могутня раса, якій підкорялися цілі зоряні регіони — вирішили краще відмовитися від такої сили, ніж ризикувати. І ось ми, маленька команда, стоїмо перед вибором: шукати її чи ні.

— Де її знайти? — запитав, хоча голос зрадницьки знизився.

Архіваріус подивився на мене так, наче вивчав мою душу.

— У місці, де навіть світло боїться йти вперед, — промовив він. — Але знай… шлях туди є точкою неповернення.

Його слова зависли у повітрі, як вирок.

Я зробив крок ближче, відчуваючи, як у мені борються нетерпіння й тривога.

— Архіваріусе, ми розуміємо ризики. Але без достатнього джерела енергії ми не зможемо завершити те, заради чого почали цю боротьбу. Якщо Серцевина Порожнечі існує, то ми повинні принаймні знати, де її шукати.

Його погляд став важким, наче кам’яним.

— Сам факт, що ти вимовляєш це вголос, уже небезпечний, Ден. Ці знання не призначені для вашого часу, вашого виду… навіть для вашої епохи.

— Чому? Хіба ми гірші за вас?

Архіваріус ледь помітно всміхнувся, але то була гірка усмішка.

— Теріанці… Ми теж колись вважали себе готовими. І коли ми знайшли Серцевину, то побачили не силу, а дзеркало. Дзеркало, в якому відбилися наші найбільші страхи та жадання. І тоді зрозуміли, що торкнувшись цього джерела, ми більше не будемо тими, ким були. Ми дали собі присягу забути. Знищили всі карти, стерли всі записи, щоб жоден спадкоємець, навіть найсильніший, не спокусився йти цією дорогою.

— Але ми програємо інтеграторам, — я відчував, як слова вириваються майже зі злістю. — Якщо ми нічого не зробимо, загине все живе. Ви хочете, щоб ми просто сиділи склавши руки?

— Я хочу, щоб ви вижили, — спокійно, але з непохитністю відповів він. — Ви ще не розумієте, Ден: Серцевина Порожнечі не просто джерело енергії. Вона вплітає у ваше існування власний імпульс, і тоді вже не ви керуєте силою, а сила керує вами. Це небезпека не для однієї галактики, а для всього скупчення… і, можливо, для всього, що є за його межами.

Я стис кулаки.

— Ви просто хочете нас вберегти… або боїтеся, що ми використаємо її не так, як потрібно?

Він довго мовчав. Потім відповів тихо, але кожне слово було наче постріл:

— Я боюся, що ви використаєте її саме так, як задумали.

Між нами повисла тиша. Десь далеко в глибині храму чути було тільки низьке гудіння механізмів, старіших за більшість цивілізацій у цій частині Всесвіту.

— Тоді… координат ми не отримаємо? — запитав, вже знаючи відповідь.

— Ні, Ден, — він похитав головою. — Навіть знання про шлях до Серцевини — це вже початок падіння. А я не дозволю стати цьому падінню неминучим.

***

Ми сиділи в кают-компанії. Атмосфера була важкою, навіть світло здавалось тьмянішим. На столі між нами стояли горнята з вистиглим чаєм, але ніхто до них не торкався.

— Ну що, — почав Кук, зводячи брови, — офіційно можна сказати, що Архіваріус нам відмовив. Координат немає, а без них — глухий кут.

— Глухий кут… або виклик, — тихо сказала Настя, тримаючи в руках своє горнятко. — Якщо він не дає нам шлях, це не означає, що його неможливо знайти самим.

— Ти серйозно? — Фурі скептично хитнув головою. — Ми навіть не знаємо, з чого почати. Серцевина Порожнечі — це навіть не голка в копиці сіна, до речі яку знайти є більші шанси.

Я мовчав, розглядаючи свою відбиту тінь на блискучій поверхні столу. Усередині крутився один і той самий сумнів: якщо навіть теріанці — раса, яка мала тисячі років технологічної переваги над усіма, — вирішили забути про Серцевину, то що тоді ми? Ми з нашою випадковою командою, без знань, без розуміння з чим прийдеться мати справу? Чи не жену я всіх просто в прірву? Чи не поводимося ми як діти, яким батьки не дозволяють багато солодкого на ніч?

— Ден, — почув голос Штучіна, який раніше мовчав, обчислюючи щось у своїх внутрішніх системах. — Поки ми були в храмі, я паралельно проаналізував свої дампи пам’яті.

— І? — запитав з надією..

— Я впевнений, що в одній із моїх ранніх версій зберігалася інформація про шлях до Серцевини. Прямі координати або принаймні сегмент карти. Але тепер цього немає. Сліди видалення чіткі. Це не було природним пошкодженням даних — це ручне втручання.

— Хто? — озвалася Ліе, хоча відповідь уже була очевидною.

— Найімовірніше, теріанці. Імовірно, під час консервації бази та мого ядра. Вони залишили все необхідне для функціонування, але вилучили саме це — маршрут до Серцевини Порожнечі.

— Значить, — сказав Кук, — у них були координати. І вони вирішили, що навіть ми, їхні нащадки або союзники, не повинні цього знати.

— Або, — додала Фурі, — вони боялися не стільки за нас, скільки за те, що ця інформація може потрапити в чужі руки.

Я підняв голову й глянув на всіх.

— Якщо координати колись були в пам’яті Штучіна, значить, вони десь ще можуть існувати. Архіваріус може не дати нам шлях, але це не означає, що він єдиний, хто його знає.

— Ден… — Настя подивилася на мене так, ніби хотіла нагадати про всі наші ризики, але замість цього сказала: — Якщо ми підемо цим шляхом, то робитимемо все самі. Без гарантій, без підтримки та без вороття.

— Я знаю, — відповів я. — Але хтось же мусить.

Каттер сидів, майже втиснувшись у свою консоль, так, ніби сам хотів зануритись у потік даних. Світло голограм тремтіло на його обличчі, а пальці нервово ковзали по панелях керування, викликаючи нові й нові набори теріанських алгоритмів.

— От воно, — прошепотів він, нахиляючись ближче. — Бачиш ці фрагменти? Тут є сліди чогось, що могло бути зашифрованим шляхом до… ти розумієш куди.

Я стояв за його спиною, вдивляючись у химерні символи, що роїлися на екрані. Вони нагадували мені не стільки код, скільки витончену пастку, створену руками майстрів, які знали, що навіть через тисячоліття хтось спробує доторкнутися до цього знання.

— Каттер, — промовив до нього тихо, — не забувай, що ми маємо справу з теріанцями. Якщо вони вирішили, що ці дані треба поховати, то поставили там такий захист, що нам і не снилося.

— Саме тому я і працюю повільно, — пробурмотів він. — Не хочу нічого активувати… але якщо ці фрагменти об’єднати…

Поруч стояв Штучін, його голографічна постать була абсолютно нерухомою, лише іноді миготіли індикатори активних процесів.

— Капітане, — заговорив він своїм спокійним, рівним голосом, — відчуваю, як у глибоких шарах пам’яті активуються старі протоколи. Якщо ми підемо далі, можливо, спрацюють обмежувачі, про які я сам нічого не знаю.

— Зрозуміло, Каттер, врахуй це.

— Та враховую я, враховую, — буркнув він і зробив ще кілька рухів пальцями. Екран різко спалахнув червоним, на мить висвітивши попередження: «Заборонена зона доступу. Система активує ізоляційний бар’єр».

Штучін здригнувся, його контури на секунду розпливлися, а голос став глухим:

— Виявлено… блок глибинного захисту… виконую протокол стабілізації…

— Відключайся! — викрикнув до Каттера.

— Ні! — різко відповів він, — ще дві секунди і я витягну цей сегмент!

— Каттер! — мій голос пролунав гучніше, ніж я очікував. — Зупини процес!

Він зціпив зуби, але слухняно натиснув комбінацію відключення. Червоні попередження зникли, голограма Штучіна стабілізувалася.

— Стан системи в нормі, — повідомив Штучін після паузи. — Але відчуваю, що якби ми пішли глибше, активувався б механізм, який заблокує мені доступ до значної частини моєї пам’яті. І, можливо, не тільки до неї.

Я повільно видихнув, а в повітрі ще відчувалася напруга, як перед грозою.

— От бачиш, — мовив до Каттера, — вони поставили запобіжник.

— Можна спробувати інший метод, — неохоче промовив він. — Обхід через вторинні ланцюги…

— Ні. Не ризикую життям члена екіпажу, навіть якщо він зроблений зі світла й коду.

Каттер глянув на мене, потім на голограму Штучіна і, зітхнувши, вимкнув панель.

— Гаразд. Але ми тоді в глухому куті.

— Не вперше, — відповів йому. — І не востаннє.

Штучін, наче на знак згоди, кивнув мені й додав:

— Дякую, капітане.

Я тільки махнув рукою. Всередині ж крутилася одна й та сама думка: якщо навіть теріанці боялися цієї Серцевини Порожнечі, то чи справді ми правильно робимо, що ліземо туди?