Ключ до майбутнього 3

Я прокинувся.

Не так, як після звичайного сну — повільно, сонно, з бажанням перевернутися на інший бік. Ні. Це було миттєве, повне повернення свідомості, наче хтось клацнув вимикачем у моїй голові. Один момент — темрява Ефіру, золоті потоки, голос Поводиря. Наступний — реальність.

Я лежав на холодній поверхні біля кристалів інфінуму. Але холод не пробивав мене. Навпаки — я відчував себе... наповненим. Повним сил та енергії, наче кожна клітина мого тіла перетворилася на маленьке сонце. Симбіонт пульсував в грудях спокійним, впевненим ритмом. 

Я підняв руки перед обличчям. Пальці розгиналися й згиналися без найменшого болю. Руки повністю відновилися. Шкіра виглядала здоровою, а під нею я відчував силу, що клекотала, вимагаючи виходу. Золотаві вени енергії ледь проступали крізь шкіру, створюючи складні візерунки.

Я сів, оглядаючись. Кристали інфінуму довкола мене світилися тьмяніше, ніж раніше. Вони віддали мені майже всю свою енергію. Я відчував її всередині, океан сили, що чекав команди.

За внутрішнім часом тут, на планеті Хранителя, минуло сім циклів. Сім місяців, якщо рахувати по-земному. Але в Ефірі я провів значно менше часу. Можливо годину, можливо хвилину. Важко сказати напевно, там час тік інакше.

Але було ще одне, що піддалося трансформації, це моя свідомість. Тепер я бачив не лише те, що міг передати мій зір. А значно більше. Частина моєї свідомості наче під час медитації  була відокремлена. Через неї, я спостерігав за своїм фізичним тілом зверху. Я бачив усе, що відбувається навколо мене. Моя свідомість могла віддалятися збільшуючи площу огляду і наближатися в окрему точку, коли я хотів на чомусь сфокусуватися. Не знаю як, але мій мозок справлявся з цими всім легко, не викликаючи дискомфорту.

Я озирнувся, шукаючи знайому фігуру.

— Хранителю? — покликав його в голос, але моє слово віддало відлунням  порожній печері.

Нікого. Ані відповіді, ані відчуття його присутності. Лише я, кристали та вічне пульсування енергії, що наповнювало це місце.

Я зосередився, розширюючи своє сприйняття, ще нова здібність, яку відкрив у собі після трансформації. Відчув енергетичні потоки планети, пульсацію інфінуму, далекий відгомін Порталу на орбіті. Але Хранителя не було. Його свідомість, що раніше була тут, як тепле полум'я свічки, зникла. Напевно, він отримав необхідну кількість енергії й знову об'єднався з Порталом. Повернувся до свого призначення. 

Піднявшись на ноги відчув легкість й природність, наче  не провів сім місяців  нерухомо, без їжі та води. Симбіонт подбав про моє тіло, підтримуючи його чистою енергією. Я більше не був звичайною людиною. Щось у мені змінилося на фундаментальному рівні.

Торкнувшись артефакту Предтеч на моїх грудях усвідомив, що тепер знаю як керувати ним свідомо. Знання не було словами чи образами, вони були інтуїтивними. Розумінням на рівні свідомості, наче я завжди знав, як це працює, просто забув, а тепер згадав.

Потрібно вийти з гори й знайти шлях до Порталу. Простір навколо мене задрижав, викривився, наче дивишся крізь воду. І я пішов. Реальність перевернулася. Один момент — печера. Наступний — відкритий простір, вітер, що свистить повз вуха, небо над головою.

Переді мною знову відкрився степовий пейзаж. Гори інфінуму височіли за спиною, величні та незворушні. Попереду простір, де я вперше зустрів хтоніка. І на горизонті — чорна хмара.

Мій симбіонт миттєво напружився, посилаючи сигнал тривоги. Я примружився, дивлячись на неї. Хмара не була нерухомою. Вона котилася до мене, розростаючись у розмірах. Усередині неї спалахували тисячі блискавок Не звичайних, а темних, наче світло поглиналося, а не випромінювалося. Енергетичні розряди, що розривали саму тканину реальності.

Хтонік.

Він відчув у мені енергію. Нескінченну енергію, що тепер текла в моїх венах. Я був для нього не просто здобиччю, а був бенкетом. Джерелом живлення, здатним насичувати його місяцями, можливо, роками.

Чорна хмара наближалася швидко. Я відчував її голод — первинний, нестримний, абсолютний. Вона хотіла мене. Хотіла мою енергію. Хотіла поглинути все, чим я став.

Я розумів, що в мені тепер криється запас енергії не однієї зорі, а багатьох. Кристали інфінуму зберігали силу тисячоліттями, акумулюючи її з самої тканини мультивсесвіту. І тепер ця сила була в мені. Я міг би зруйнувати гору одним зусиллям волі. Міг би витримати постріл зоряного руйнівника. Міг би...

Але як побороти того, хто поглинає будь-який тип енергії?

Питання зависло в моїй свідомості. Згадалася перша зустрічі з хтоніком. Плазма його не знищить, він просто поглине її. Енергетичний щит не зупинить, він проникне крізь нього, як вода крізь сито. Навіть фізична атака марна, його тіло сформоване з енергії, не з матерії.

Чорна хмара була вже за кілька кілометрів. Я чув її гуркіт — низький, басовий звук, що пробирав до кісток. Земля під ногами здригалася від її наближення.

Я міг би втекти. Використати диск, зсунутися в інше місце планети. Але що тоді? Хтонік би не відстав. Він би переслідував мене, доки не наздогнав. І рано чи пізно, я б зробив помилку.

Можна спробувати битися. Викинути всю свою енергію в одну атаку, настільки потужну, що можливо хтонік не встигне поглинути. Але що, якщо це не спрацює? Що, якщо лише нагодую його?

Я прискорив своє сприйняття до межі — ще одна нова здібність, подарована трансформацією. Раніше я міг прискоритися максимум в тричі. Зараз, світ навколо не сповільнився, він застиг. Чорна хмара на горизонті завмерла, наче зображення на фотографії. Блискавки всередині неї зависли в повітрі, заморожені в часі. Вітер перестав свистіти, але не тому, що зупинився, а тому, що мій розум тепер обробляв інформацію настільки швидко, що секунди здавалися роками.

У мене був час. Час подумати. Час знайти правильне рішення.

Як побороти хтоніка?

Я дивився на завмерлу чорну хмару, аналізуючи. Хтоніки живляться енергією. Будь-якою енергією. Вони — пожирачі, паразити, створені як захисний механізм планети. Боротьба з ними силою — програшна стратегія. Це як намагатися загасити вогонь бензином.

А чи потрібно мені взагалі вступати з ним у бій?

Питання прозвучало в моїй голові так ясно, що я здригнувся. Поводир казав: "Ти завжди поспішаєш і не бачиш очевидних речей." Моя перша реакція на загрозу — битися, втікати, чинити опір. Але що, якщо є інший вибір?

Що, якщо з хтоніком треба порозумітися?

Ідея здавалася божевільною. Але чим більше думав про неї, тим більше вона набувала сенсу. Хтоніки не злі. Вони — частина екосистеми планети. Вони захищають інфінум від тих, хто намагається його викрасти. Я теж був би агресивним, якби моєю єдиною функцією було поглинати загрозу.

Але що, якщо довести хтоніку що я не загроза? 

Відпустивши прискорене сприйняття сконцентрувався на хмарі. Світ навколо знову ожив. Вітер засвистів. Чорна хмара рушила вперед. Але я не тікав. Не атакував. Просто стояв і чекав. Готуючись не до битви, а до чогось іншого. До спроби порозумітися з монстром.

Чорна хмара зупинилася за сотню метрів від мене. Тисячі блискавок усередині неї замерли, наче чекаючи команди. Відчувалась його присутність — величезна, древня, голодна. Хтонік вивчав мене так само як я його.

Я зробив крок вперед, налаштований на мирне вирішення сутички. Симбіонт пульсував під шкірою, готуючись до контакту. Розширив своє сприйняття, відкриваючи свідомість для зв'язку. Якщо Портал можна було зрозуміти через емоції, можливо, і з хтоніком можна порозумітися.

— Я не твій ворог, — сказав вголос, знаючи, що слова марні, але відправляючи ментальний імпульс разом із ними. — Я не злодій, а лише самотній мандрівник, що опинився тут випадково, допомагаючи Хранителю.

Відповіді не було. Лише тиша. А потім...

Біль.

Не фізичний — це було б терпимо. Це була агонія душі, наче хтось схопив мою сутність величезними невидимими пазурями та почав висмоктувати її з тіла. Я відчув, як моя енергія, що наповнювала кожну клітину, почала текти з мене, наче вода через розбиту греблю.​

Хтонік не розмовляв. Він поглинав.

Я впав на коліно, впершись руками в землю. Золоті вени під шкірою спалахнули яскравіше, але не від сили, а від спротиву. Симбіонт кричав у моїй свідомості, намагаючись встановити бар'єри, але вони розчинялися миттєво. Хтонік був створений саме для цього, для витягування енергії з будь-якого джерела.​

Образи спалахнули в моїй голові: інші, хто потрапляв сюди до мене. Невідомі створіння дивних форм, що так само приходили через портал як дослідники. Навіть Предтечі, впевнені у своїй силі. Вони теж намагалися встановити контакт. Вони теж думали, що їхня технологія врятує їх. Я бачив їхні останні хвилини — як вони згасали, як хтонік висмоктував з них усе, перетворюючи на порожні оболонки.

Страх пройняв мене. Не той раціональний страх, що змушує діяти, а первинний, жах, що паралізує перед неминучою смертю.

— Ні! — вигукнув я, намагаючись встати, але ноги не слухалися.

Енергія витікала швидко. Я відчував, як слабшаю, як свідомість починає затуманюватися. Ще хвилина, і я стану черговою жертвою цієї планети. Черговим попередженням для тих, хто насмілиться прийти сюди.

Найкращий захист — це напад.

Думка спалахнула в моїй голові, ясна, як блискавка. Слова, які я чув тисячу разів. Принцип, який врятував мене в десятках битв. Якщо не можеш зупинити атаку — перехопи ініціативу.

Я добре навчився керувати потоками енергії там біля Джерела Предтеч, під час трансформації, ці вміння лише вдосконалилися. Мені було відомо, як направляти, як модулювати, як забирати. Хтонік використовував свою природну здатність поглинати. Але що, якщо...

Використати його зброю проти нього.

Я зупинив спротив. Це було найважче рішення в моєму житті. Свідомо відкритися, дозволити хтоніку продовжувати висмоктувати енергію. Кожен інстинкт кричав, що треба чинити опір. Але я знав, що опір лише витрачає сили. Потрібна була інша стратегія.​

Необхідно сконцентрувався не на захисті, а на зворотному потоці.

Симбіонт миттєво зрозумів мій намір. Він перебудував свою структуру, перетворившись із щита на канал. Я відчув зв'язок між мною та хтоніком — невидиму нитку енергії, що текла в одному напрямку. До нього. Завжди до нього.

Але нитка — це дорога. І дороги працюють в обидва боки.

Я схопив цей потік своєю волею. Зупинив його. А потім — розвернув.

Хтонік завис у повітрі. Чорна хмара задрижала, наче відчула біль. Тому що вперше за тисячоліття хтось не просто чинив опір — хтось витягував енергію з нього.​

Я підвівся на ноги, простягаючи руки вперед. Золоті вени під моєю шкірою розгорілися, як лінії розпеченого металу. Я відчув, як сила хтоніка починає текти до мене — темна, холодна, древня енергія, наповнена спогадами мільйонів років самотнього існування.​ Моя свідомість почала шукати слабкі місця у ворога. За першим каналом я підключав другий, потім ще і ще. Тонкі нитки енергії присмокталися до хтоніка і тягнули його енергію, розширюючись все більше і більше.

— Тепер моя черга, — поцідив я крізь зуби.

Хтонік спробував відірватися. Чорна хмара почала віддалятися, блискавки всередині спалахнули яскравіше. Але я не відпускав. Симбіонт створив зв'язок, настільки міцний, що розірвати його було неможливо без знищення нас обох.

Ми були замкнені в смертельних обіймах — два хижаки, кожен із яких намагався пожерти іншого.​

Біль став нестерпним. Я відчував, як моє тіло горить зсередини від надлишку енергії — моєї власної та хтоніка. Але я не міг зупинитися. Якщо відпущу зараз — він відновить сили й знищить мене.​

Чорна хмара почала тьмяніти. Блискавки згасали одна за одною. Хтонік слабшав. Я відчував його відчай чистою емоцією, що пронизувала наш зв'язок. Він не розумів, що відбувається. Ніхто ніколи не робив цього з ним. Він завжди був хижаком, ніколи — жертвою.

Але разом із його енергією до мене надходило щось ще. Спогади. Я побачив планету Хранителя мільйони років тому — квітучу, живу, населену істотами світла та енергії. Побачив, як Деміурги створювали інфінум як джерело сили для Порталів. Побачив, як вони вирощували хтоніків, як захисників, ідеальні системи безпеки, що мали охороняти планету.​

Хтонік не був монстром. Він виконував свою функцію. Єдину, заради якої його створили.

Але Деміурги давно зникли. І хтонік залишився сам — безсмертний страж мертвого світу, що поглинав будь-кого, хто наближався, тому що не знав, як робити інакше.​

Розуміння осяяло мене, як блискавка. Я не боровся з ворогом. Я боровся з інструментом. Зі створінням, запрограмованим на одну функцію, без можливості відхилитися від неї.

Чорна хмара майже розсіялася. Залишилося лише невелике ядро — концентрація чистої темної енергії, що билася в моїх ментальних обіймах, як птах у клітці.​

Я міг його знищити. Одне останнє зусилля — і хтоніка більше не буде. Планета стане безпечною. Я зможу піти.

Але ціною буде життя останнього захисника. Останньої живої істоти на цьому мертвому світі. Створіння, яке не вибирало свою долю, а просто виконувало те, для чого його створили.​

Кожна істота сама має право на вибір. Минулого разу хтонік не вбив мене, я був поранений і він пожалів мене. Він дарував мені життя навіть не усвідомлюючи це.

Мої власні слова в Ефірі промайнули у свідомості. Я говорив їх Інтеграторам. Але чи вірно їх казати що  до хтоніка? Чи має він право на вибір? Чи може створіння, запрограмоване на одну функцію, обрати інший шлях?

Я зупинився. Потік енергії, що тягнув з хтоніка, сповільнився. Я все ще тримав його, але більше не забирав силу.

— Я знаю, що ти таке, — сказав тихо, дивлячись на  ядро темної енергії, що гасне. — Знаю, навіщо тебе створили.Ти просто... виконуєш свою програму.

Хтонік не відповідав. Можливо, не міг. Можливо, не розумів.

— Але твої творці давно пішли, — продовжив ментально розмовляти з ним. — Світ, який ти захищаєш, мертвий. Ти залишився один, робиш те, що робив мільйони років, тому що не знаєш іншого. — Зробив паузу аби переконатися що він розуміє. — Але я можу показати тобі інший шлях.

Я розширив наш зв'язок. Замість того щоб тягнути енергію, відправив йому спогади. Свої спогади: про Ліе, мого сина, команду, Землю, Портал, Ефір, Провідника, Інтеграторів. Всю мою боротьбу за право вибору. За свободу.

Хтонік здригнувся. Ядро темної енергії спалахнуло — не агресивно, а... здивовано?

Я відчув його відповідь не словами, а чистим відчуттям. “Невже існує щось, крім цього? Крім виконання однієї функції?”

— Так, — відповів йому. — Існує вибір. Можливість змінитися. Можливість бути чимось більшим, ніж те, для чого тебе створили.

Я відпустив хватку. Розірвав зв'язок. Хтонік був вільний.

Чорне ядро завмерло в повітрі переді мною. Я напружився в очікуючи. Він міг атакувати знову. Міг спробувати знищити мене.

Але замість цього... хтонік відступив.

Чорна хмара почала віддалятися. І я усвідомив щось неймовірне. Хтонік вибирав. Вперше за мільйони років. Він обирав не поглинати. Обирав зміни.

Я впав на коліна, виснажений. Битва забрала майже всі мої сили, але посмішка не сходила з мого обличчя.