Ключ до майбутнього 3

Я стояв біля підніжжя кришталевого кряжа, важко дихаючи після пробіжки. Ноги тремтіли від втоми, але серце билося з якоюсь новою силою — чи то від передчуття, чи то від енергетичних потоків, що розрізали повітря.

Буря минула, залишивши по собі тишу, яка здавалася навіть гучнішою за її рев. Повітря ще потріскувало залишковими зарядами, а горизонт пульсував відблисками згасальних електричних потоків. Я вичекав, поки останні спалахи не згасли, і тоді побіг до гір.

Кожен крок по рожево-блакитному ґрунту лунав у голові, як удар молота по порожньому металу. Я відчував, як у мені наростає тривога — не страх, ні. Радше давній інстинкт виживання, коли тіло й свідомість розуміють, що ти опинився на межі невідомого.

Коли я піднявся трохи вище, переді мною розкрився краєвид, від якого перехопило подих. Уся гряда, від підніжжя до вершин, сяяла, переливаючись усіма відтінками світла — рожевий унизу, плавно переходив у ніжно-блакитний, а там, де кристали торкалися неба, вони набували кольору глибокого індиго, але з внутрішнім сяйвом.

Це було не просто неймовірно. Це було — фантастично.

Я добіг до першого кристала і сперся на нього — і мене наче вдарило током. Тіло здригнулося, але не від болю, а від знайомого відчуття. Ця енергія… Я відчув її у момент, коли вперше доторкнувся до інфініуму. Та сама хвиля. Та сама частота.

І тоді мене осяяло:

— Інфініум… — прошепотів я. — Це… інфініум.

Цілий гірський хребет — живий резервуар необмеженої енергії. Не уламки, не поклади, а цілісна структура, що пульсує, немов серце всесвіту. Але ще дещо мені здалося дивним. Я уповільнив своє сприйняття настільки наскільки це можливо і тоді зрозумів. Ці гори живі. Кристали інфініму ростуть. У голові спалахували думки:

Якщо інфініум існує тут — значить, він не просто мандрівник між галактиками. Це — субстанція між світами. Він росте, як живий організм, і він є джерелом безмежної енергії яка можливо живить між світовий портал.

Істота, якій я допоміг повернутися і яка зараз живиться від кристалів… тепер зрозуміло, вона не просто потрапила сюди. Вона була пов’язана з цим місцем так само як кров із тілом. Можливо, ця планета  — справді її дім. Але вона пережила якусь катастрофу. Я намагався сфокусуватися, прибрати з голови сторонні думки. Увійшов у коротку медитацію, налаштувавшись на потоки енергії. Вона була всюди — у повітрі, у землі, навіть у мені. Я “слухав” її, як мисливець слухає ліс перед полюванням.

Серед цього нескінченного гулу я вловив слабкий, але чіткий ритм — схожий на пульс. Не мій. Не симбіонта. Це був ритм істоти, що висіла у центрі хребта, серед темно-рожевих кристалів.

Я бачив напрямок. Відчував його всім тілом. Але коли поглянув на перешкоди, які відділяла мене від потрібного місця, серце похололо.

Кришталеві стіни йшли вгору майже під прямим кутом. Вони блищали, мов дзеркала, і навіть найменша спроба зачепитися без спорядження — самогубство. До того ж… я глянув на свої руки — точніше, на їхні залишки. І зрозумів що зараз мені не вийде пробратися до істоти. Мене почав охоплювати розпач у мене обмаль часу. Без рук не добратися. Але без повноцінної їжі не буде рук.

Я знову поглянув на вершину. Десь там, серед синіх кристалів, чекала істота — можливо, єдина, хто знав, як я сюди потрапив і як повернутися.

А може, єдина, хто взагалі здатен зрозуміти, що таке людина з іншого всесвіту.

Та перш ніж рухатися далі, треба відпочити. Я присів спершись спиною на кристал і почав спостерігати за рівниною звідки прийшов.

Там знову відчув — тінь. Ту саму, енергетичну. Ту саму, що перетнула мій шлях під час бурі. Вона не наближалася, але і не зникала. Симбіонт ворухнувся всередині мене.

Я зітхнув.

— Ти теж це відчуваєш, так? — прошепотів йому. — Отже, я не з’їхав з глузду.

Тінь не мала форми, але її присутність була очевидною. Вона “винюхала” мою енергію, як вовк відчуває кров у повітрі. Тепер я розумів — це полювання.

Треба було діяти швидше. Та втома давалася взнаки. Тінь не наближалася. Склалося враження, що вона не просто ховається в середині бурі, але й керує нею направляючи зі сходу на захід, а потім назад. Наче вартовий на посту. Тільки тут буря проходить по моїм розрахункам не менше тисячі кілометрів. За цими роздумами, я не відчув як поринув у дрімоту. Завалившись на бік біля одного з рожевих кристалів. 

Мені наснився сон. Ніби я опинився всередині кристалу. Там в ньому текли візерунки світла, схожі на блискавки, що в’ються вглиб нескінченності. Відчуття було знайоме — те саме, що й тоді, коли вперше торкнувся джерела на маяку Предтеч. Тоді він майже спалив мене. Але тепер я навчився тримати енергію в собі, направляти її в джерело. І коли це зробив, щось відбулося.

Тихий, металевий звук. Який вирвам мене зі сну.

Амулет.

Я машинально торкнувся грудей — і відчув слабке тепло. Маленький артефакт, подарований мені Предтечами, спалахнув ледь помітним сяйвом.

Його енергетичні канали почали відкриватися, вбираючи у себе хвилі з кристала. Візерунки на його поверхні засвітилися, формуючи тонкі лінії — немов живі символи, що змінювались кожної секунди.

Я дивився, заворожений.

Коли ми розлучалися, Предтеча сказав:

“Коли настане момент, коли простір перестане слухатися тебе — амулет підкаже шлях.”

Тоді я не зрозумів, що він мав на увазі. Тепер — починав здогадуватись.

Простір довкола гір вібрував. Енергія була настільки щільною, що здавалася майже матеріальною. І якщо амулет підживити — він міг створити короткий “зсув”, ніби стрибок через площину, не розриваючи простір, а лише обминаючи його.

Я зосередився. Симбіонт у мені відповів слабким імпульсом, немов запитуючи — ти впевнений?

Я посміхнувся.

— Ні. Але в мене немає вибору.

Поклав обвуглені руки — точніше, їхні залишки — на кристал. Сфокусувався. Енергія пішла вгору по тілу, викликаючи короткі спалахи болю, схожі на укол розпечених голок. Але біль швидко перейшов у відчуття розширення — ніби я сам ставав частиною цього світла.

Амулет почав сяяти.

Світло стало настільки яскравим, що навіть мої очі не встигали адаптовуватися. Повітря навколо мене розшарувалося. Простір почав “згинатися” — не руйнуючись, а плавно перетікаючи сам у себе.

Я зробив крок.

Світ навколо змінився. Не раптово — поступово, ніби я ступав у воду, що ставала все щільнішою. Візерунки кристалів почали рухатися, відкриваючи шлях усередину гори.

Моє тіло здавалося втратило вагу. В якийсь момент я навіть не розумів, чи рухаюсь, чи стою на місці.

Звуки зникли. Лише тиша й світло. Я пройшов крізь товщу кристалів.

На іншому боці повітря було інакшим, і світло набуло глибокого синього відтінку. Мене зустріла зала — величезна, як храм. Її стіни складалися з тих самих кристалів, але вони випромінювали не тепло, а прохолоду, майже спокій.

І посередині… Істота.

Тепер бачив її ясно — напівпрозора, схожа на сплетіння енергії та світла, підвішена між трьома великими рожевими кристалами. Її форма постійно змінювалася — то вона була схожа на якусь фігуру, то розчинялась у потоках, наче туман у променях сонця.

Вона не рухалася, але відчував — вона знає, що я тут.

Амулет затих. Зсув закінчився.

Я опустився на коліна, відчуваючи тремтіння в ногах.

— Ну ось, — прошепотів, вдихаючи важке повітря. — Дістався.

Свідомість хиталася, але я тримався. Погляд не відривався від істоти.

У голові повільно народжувалася думка: “Можливо, це і є причина, чому мене сюди притягнуло. Не просто збіг. Може, вона мене кликала?”

Енергія кристалів довкола продовжувала пульсувати, і я відчув — моє внутрішнє джерело наповнюється. Рожеві кристали давала неймовірну кількість енергії. Зосередившись і налаштувавши потік, я сів у чергову медитацію і спробував достукатися до істоти.

— Вітаю той що подорожує,  —  відгукнулася вона.

— Привіт. Ти хто? — спитав нарешті зрадівши, що спілкуюся з нею не образами, а хоч і подумки, але звичними мені словами.

Істота сформувалася просто переді мною — спершу тінь у повітрі, потім розмитий силует, який ущільнився у форму людського обличчя. Мого обличчя.

Маска, наче відлита з ртуті, плавно коливалася, міняючи кольори — від сріблястого до глибокого фіолету, ніби її поверхнею прокочувалися хвилі полярного сяйва.

— Мене звуть Хранитель, — промовив він, і від його голосу по кристалах пробігли тихі вібрації.

— Дуже приємно, — відповів, трохи іронічно. — А я Ден. Той, що допоміг тобі повернутися додому, якщо ти забув.

Маска ніби застигла на мить, а потім хтось невидимий зім'яв її, змушуючи форми змінитися, — але голос залишився тим самим:

— Я знаю, хто ти. Чого тобі треба?

— О, без прелюдій, бачу. Гаразд. Я хочу повернутися у свій світ. І, бажано, якнайшвидше. Ти мені допоможеш?

— Ні.

Слово прозвучало, як вибух серед ночі. Обличчя знову згорнулося у рідку кулю, яка повільно оберталася навколо своєї осі.

— Зажди… Що значить — “ні”? — я підвищив голос. — Хіба не ти маєш силу й знання, щоб відкрити між світовий портал? І взагалі, то я тебе врятував!

Сфера розлилася у повітрі, знову набуваючи мого власного вигляду — лише очі тепер світилися блідо-блакитним вогнем.

— Так, — промовив він, — я маю силу і знання, як ти висловився. Але я не зобов’язаний тебе повертати. Мої творці не заклали в мене такого протоколу. Я відповідаю лише за стабільність порталу. А кого і куди він веде — не моя функція.

І, до речі, твоє перебування тут — уже порушення усіх інструкцій. Тебе тут не повинно бути. Хоча я й знаю як ти тут опинився.

Від його слів у мене почав наростати гнів.

— Але ти ж розумієш, що без мене ти б не повернувся до своїх… обов’язків. Це завдяки моєму джерелу енергії ти взагалі зміг активувати портал.

— Так, — спокійно відповів він. — Я це визнаю.

— І? — запитання повисло в повітрі. — Хіба ти не хочеш допомогти мені на знак подяки?

— Ні. — Голос знову став холодним і беземоційним. — Я не зобов’язаний.

Я вдихнув, стримуючи хвилю роздратування, яка підіймалася з глибини.

— Послухай, Хранителю… мені не зовсім зрозумілі ваші “порядки”. Ці інструкції, протоколи — звідки вони взялися? Хто такі твої творці? І що мені треба зробити, щоб повернутися додому?

Маска завмерла. Ніби аналізуючи чи можна мені надати таку інформацію.

Я стояв перед ним — перед Хранителем — і не міг відірвати погляду від цього живого відображення самого себе. Було в цьому щось нестерпно дивне. Дивитися у власне обличчя, але чути голос, що звучить одночасно і ззовні, і десь усередині.

Виглядає, навіть у світі без тіл, без форми, дзеркала не втратили своєї сили.

— Я не буду переказувати тобі всі інструкції, — почав він рівно, без жодної емоції, — оскільки вони тебе не стосуються. Але... — пауза, схожа на вдих, — я вже дуже давно ні з ким не спілкувався. І, можливо, можу надати тобі необхідну інформацію.

Кристали, що оточували нас, почали світитися різними кольорами, ніби відлунюючи його слова.

— Отже, — продовжив він, — мене створили Творці. Раса Деміургів. Вони — ті, хто збудував цей всесвіт, який ми називаємо базовим. А потім — усі інші. Паралельні, дзеркальні, спотворені. І, щоб подорожувати між ними, вони створили Портал.

Його голос звучав, як стародавній запис, що прокручується в повільному темпі.

Я не витримав:

— Зажди. Ти хочеш сказати, що ця раса — над раса? Ті, хто створив, по суті, все буття?

— Можна і так сказати, — спокійно відповів він. — Але навіть їхня влада мала межі. Створивши нескінченну множину світів, вони втратили контроль над частиною з них. Деякі зруйнувалися самі, інші стали віддзеркаленням хаосу.

— А портал… — з нетерпіння перепитав його, — він був для того, щоб вони могли подорожувати між усіма цими світами?

— Так. І проводити свої дослідження. Що саме вони шукали, мені невідомо, — маска ледь ворухнулася, і я відчув, ніби він опускає погляд, — але тепер це вже не має значення. Портал не функціонував понад мільйон циклів у ваших вимірах часу.

Я нахмурився.

— Чому?

— Бо мене не було тут.

Я не одразу зрозумів сенс сказаного.

— Як це — не було?

— Мільйони циклів тому стався збій. А може, й диверсія. Комусь було вигідно, щоб портал перестав існувати. Тоді мене викинуло з мого світу у ваш — разом із частиною енергетичних кристалів.

Його очі на мить засвітилися, і я побачив у них цілі картини — спалахи світів, що розсипалися, мов дзеркальне скло, уламки енергії, які виривалися у вакуум.

— Весь цей час, — продовжив Хранитель, — я витратив на спроби повернутися додому. Але ваш всесвіт має найнижчий рівень енергонаповненості, за шкалою Деміургів.

Він зробив паузу, ніби обдумував, як саме пояснити це мені.

— І тому я витратив майже всю свою енергію, щоб залишатися функціональним у вашому середовищі. А тоді мене підібрали мандрівники.

— Ти маєш на увазі сміттярів?, — уточнив я. 

— Так. Вони так себе називали — “сміттярі”.

Я посміхнувся.

— І ти використовував їхні пристрої, щоб отримувати енергію для свого існування.

— Саме так. — Його голос був спокійний, навіть надто. — Коли ти з’явився, я одразу побачив у тобі велике джерело енергії. Таке, яким можна керувати. І тому просив тебе повернути мене до дому.

Я кивнув.

— Тепер зрозуміло. Але поясни мені одну річ — ці кристали, — я вказав на рожево-блакитне сяйво, що огортало нас, — що це? І що за енергетична буря, яка насувається з півдня?

— Це, як ти правильно висловився, енергетичні кристали. Всередині ця планета має ядро з концентрованої форми чистої енергії.

— Стоп. — перебив його. — Що значить “чиста енергія в концентрованому стані”? Як це зрозуміти?

Маска дивилася на мене майже з жалем.

— Мені важко тобі це пояснити, Ден. Ваш розвиток у галузі фізики ще не досяг цих понять. Ви мислите в рамках матерії. А це — форма, яка передує самій матерії. Енергія, з якої все народжується.

Я видихнув.

— Гаразд. Проїхали. Розкажи тоді про бурю.

— Це не просто буря. Це Страж. Енергетичний Хтонік. Їх тут сотні. Їх завдання — охороняти планету. Вони поглинають будь-яку енергію — від елементарної до життєвої. Все, що може споживати енергію, сприймається стражем як потенційна загроза.

— Ага… тепер поясни, чому він мене не чіпав.

— Тут я не маю чіткої відповіді. — Хранитель нахмурив брови. — Можливо, тому, що ти був пошкоджений.

— Тобто, він вирішив, що я не становлю загрози?

— Саме так. До того ж енергія з тебе витікала — струменем, — його голос злегка потеплішав. — Фактично ти підживлював енергетичне поле планети.

— Зажди. — Я підняв брови. — Я не випромінював ніякої енергії. Я лише запускав процес регенерації — точніше, мій симбіонт. І активував енергетичний щит.

— Для Хтоніка це не має значення. З погляду його сприйняття, ти виділяв тепло, енергетичні хвилі, що свідчили про згасання системи. Він, ймовірно, вирішив, що ти просто доживаєш останні миті.

— Чудово, — я зітхнув. — Отже, я вижив лише тому, що здавався мертвим.

— Інакше він би тебе позбавив усієї енергії.

— А це, по-твоєму, не вбивство?

Хранитель ледь посміхнувся моїм власним вустам.

— Це вже ти так вважаєш, Ден. Для нього — лише відновлення балансу. Енергія не зникає. Вона лише переходить у форму, яка потрібна світові.

Я мовчав. Це було важко прийняти. Десь усередині мене ворушився протест, але й водночас — дивне відчуття правильності. Світ, у якому не існує смерті, лише обмін.

Світ, де все живе — лише потік у нескінченному колі.

Я знову поглянув на кристали, що сяяли, мов застиглі зорі.

— Хранителю, — сказав нарешті, — якщо ці кристали — концентрована енергія, то вони підживлюють портал?

—  Так.

—  Тепер розкажи трішки детально про портал, де він знаходиться та які у нього можливості?