Ключ до майбутнього 3

Після повернення у своє тіло, ще довго не міг прийти до тями. Мої рефлекси та інстинкти взяли верх над розумом. Це не була паніка, а лише швидке рішення аби запобігти ще більшим втратам. Та чи справді це рішення було вірним. Чи справді я мав право так розпоряджатися долями сотні людей з обслуговчого персоналу підводного міста? Цієї ночі мені не заснути. 

З роздумів мене вивів Штучін.

— Капітане Ден з тобою все гаразд? Я фіксую аномальні відхилення у твоїх показниках.

— Це сумління Штучіне. Чи я правильно вчинив?

— Щось сталося там на дні океану? Бо я втратив сигнатуру Іоку. 

— Так друже, сталося.

І я дозволив йому під'єднатися до моїх спогадів, аби він неупереджено оцінив все що відбулося.

За якийсь час Штучін відгукнувся. 

— Твої дії були цілком логічні й виправдані, враховуючи можливі наслідки від шкоди яку можуть заподіяти клони Іоку. 

— Так але … персонал не винен. Вони мали свої сім'ї, рідних. Одна справа коли ти стикаєшся з військовими по ту сторону барикад. Зовсім інша, коли це вчені та техніки.

— Не погоджуюся. — різко відповів Штучін.

— Персонал який працює в таємній лабораторії та займається не етичним експериментом, а саме пересадка чужої свідомості в тіла-клони, думаєш не розумів що робить? Він прекрасно знав, що його дії мають певний характер ризику. Хіба вчений, який розробляв хімічну зброю чи “Судний День” не несе відповідальність за загибель мільйонів від його витвору?

— Можливо, ти правий. Та на душі все одно кепсько. Гаразд досить рефлексій. Зв'яжися з Катером передай цю інформацію. Хай він спробує ідентифікувати усіх клони і виявити чи не мають вони чогось спільного. Чи останнім часом не відбувалися дивні зміни в їх поведінки або щось подібне. Взагалі тепер це для нього пріоритет номер один.

— Зрозумів капітане Ден.

— І набери мені Ліе.

— Прийнято. Контакт встановлено.

Я сидів у капітанському кріслі на містку, стискаючи долонями скроні, й чекав, поки канал відкриється. Коли світлові хвилі зв’язку пройшли крізь простір і торкнулися свідомості, я відчув її присутність так ясно, наче Ліе стояла поруч.

 Її голос увірвався в мене, як подих весняного вітру в задушливій кімнаті:

— Ден… що сталося? Ти затримався. Були якісь проблеми?

Я на мить не знайшов слів. Усі образи ще жили в мені: холодні ряди капсул, клони з напівпорожніми поглядами, і моя сила, що вмить знищила все. Я говорив уривчасто, майже шепотом, і що довше описував, то глибше стискало мене відчуття, що кожне слово — це цвях у мою власну совість. Не було сенсу брехати — між нами вже не лишалося стін. Я розповів їй усе: про лабораторію клонів, про холодний блиск в їхніх очах, про те, як знищив невинних, навіть не давши їм шансу. 

У горлі стояв клубок. Я чекав її осуду. Чекав, що вона відвернеться — і це буде справедливо. Але натомість почув наступне.

— Ти вчинив так, бо не було вибору. Я знаю тебе, Ден. Ти не шукаєш крові, ти шукаєш правди.

— Я бачу, що ти відчуваєш провину, — промовила вона. — Але не плутай її з жалем за ворогом. Твої дії зупинили трагедію, Ден.

Я здригнувся. всередині мене боролися дві правди: одна виправдовувала, інша засуджувала. Я боявся, що вона відштовхне мене, що в її очах залишуся лише тим, хто вчинив негідно. Але Ліе була іншою.

Її слова були як тонкі нитки світла, що сплітали довкола мене новий простір. Вона не намагалася зняти мій біль — вона ділила його зі мною. І в цій тиші, між нашими думками, я раптом відчув, наскільки глибоко ми пов’язані. Це було більше, ніж просто подружжя. Більше, ніж сім`я. Наче дві різні душі торкнулися одна одної у точці, де більше немає самотності.

Її впевненість билася об мої сумніви, як хвилі об камінь. Я хотів повірити їй, але всередині виринали нові запитання: чи не почав я поступово втрачати людяність? Чи не стаю схожим на тих, проти кого борюся?

— А якщо наступного разу все повториться? — вирвалося з мене. — Якщо я знову оберу найкоротший шлях і вб’ю, замість шукати інший вихід? Чи зможу тоді ще називати себе людиною?

Ліе мовчала кілька секунд. Це мовчання не тиснуло — воно було теплим, як ковдра, яку накидають на плечі.

— Людина — це не той, хто завжди чинить бездоганно, — сказала вона. — Людина — той, хто після помилки здатен відчувати біль і намагається зрозуміти його. Ти вже довів це своїм сумнівом.

Мені здалося, що мої груди розірве навпіл. У цьому болю було й полегшення, і сором.

Ліе мовчала лише мить, і потім заговорила так, наче бачила мої страхи зсередини.

— Ти боїшся, що втрачаєш себе, — сказала вона м’яко. — Але страх — це вже доказ того, що ти ще людина. Якби ти став байдужим, тоді справді настав би кінець.

Я кивнув. Її голос був тихим, проте кожне слово торкалося мене так глибоко, ніби воно йшло не світлові роки, а крізь саму тканину мого серця.

— Ліе, — прошепотів я. — Я відчуваю, як мене затягує ця безодня. Я вже вбив тих, кого можна було врятувати, хай навіть вони працювали на корпорацію. А що буде далі? Скільки ще я зможу виправдовувати себе словом «необхідність»?

Мовчання. А потім — теплий подих у слуховому каналі, немов вона справді стояла поруч.

— Тоді ми не дозволимо цій безодні розширитися, — сказала вона. — Я буду поруч і не дозволю цьому відбутися.

Я зціпив зуби, відчуваючи, як очі раптово зволожніли. Наче визнання моїх найтемніших страхів раптом стало для неї чимось природним — не відштовхнуло, а, навпаки, зблизило.

— Але що, якщо вже пізно? — вирвалося з мене. — Що, якщо я сам перетворююсь на тінь? Якщо моє «я» вже надщерблене?

— Тінь теж належить світлу, — відповіла вона. — І навіть надщерблене дзеркало все одно відзеркалює обличчя того, хто в нього дивиться.

Я заплющив очі, в мені ще лишалися сумніви та суперечки, але відчував, що ніхто й ніколи не бачив мене так глибоко, як бачить зараз Ліе. Вона приймала мене з моїми сумнівами, з моєю провиною — і тим самим давала сили встояти.

— Ліе…  — я ледве вимовив її ім’я. — Дякую тобі моє сонце... Знаєш. Ми мусимо вигадати спосіб захистити від клонування тіло носія, у наступних поколіннях зерен. Я не хочу, щоб хтось колись повторив цей жах, використав чужі думки, чужі почуття, чужу свідомість.

— Ми знайдемо, — тихо відповіла вона. — Я подумаю над механізмом, який зробить клонування неможливим. Навіть найсильніший алгоритм не зможе пробитися крізь те, що ми створимо.

— Ми створимо це захист, разом. Вертайся скоріше на Кальмеру, все буде добре. Я кохаю тебе.

— І я кохаю тебе.

Я заплющив очі. Перед внутрішнім зором знову постали обличчя клонів. І разом з ними — Ліе, яка не засудила, а прийняла мене з моїм тягарем. Відчувалась дивна ніжність, змішану з болем: вона не намагалася позбавити мене провини, вона просто залишалася поруч. Вона була моєю опорою у важкі часи.

І тоді зрозумів, що саме цей зв’язок — глибший за будь-які сумніви. Між нами було щось таке, що не потребувало виправдань чи вибачень. Я міг впасти дуже низько, але її світло все одно знаходило мене в темряві.

***

"Астрон" повернувся на Кальмеру так швидко як це було можливо, корабель прорізав ніч, а в мені ще довго гуділи образи скляних сфер і рожева рідина, що в’язла в пальцях уяви. Першою думкою було — не дати цьому повторитися. Другим — зробити так, аби те, що сталося вчора, ніколи більше не сталося ні з ким із нас.

Ліе відразу телепортувалася на корабель, де я та Штучін чекали вже її у лабораторії. Сівши у стілець, видихнув, а вони одразу ввімкнулися в розмову — тихо, чітко, без зайвих слів. За годину ми мали вже не просто ідеї — ми мали напрямок. Як для наступних поколінь «зерна» потрібно вбудувати захист від клонування тіла носія. Це була не лише технічна міра, а моральна гарантія — поруч зі мною має бути саме та людина, якій я довіряю, а не майстерно вирощений клон із чужою свідомості.

Ліе говорила повільно, розмірковуючи вголос і ставлячи додаткові запитання Штучіну. В її голосі не було сумнівів — була рішучість. Вона пояснила нам першу й найголовнішу ідею: «Відбиток власного “Я”».

— Це не про ДНК, — сказала вона. — ДНК може бути скопійована, вирощена, штучно відтіснена в інше тіло. Наш відбиток — це інша площина: нейрокод носія. Структура спогадів, вібрація емоцій, асоціативні ланцюги — все це прописане на частотних діапазонах, яких не може імітувати жоден просто «натуральний» клон.

Штучін паралельно демонстрував це у вигляді алгоритму: зерно постійно опитує біологічні маркери організму — як живий діалог. 

— Кожна клітина, кожен білок несуть у собі додаткові, тонкі сигнатури, які зерно прив’язує до свого носія з власним «Я». Якщо хтось намагається виростити тіло з оригінального матеріалу — клон матиме генетичну ідентичність, але патерн у нього буде інший: в ньому не буде тієї самої нитки прив'язки. А відсутність такого зв'язку запускає у клітинах процеси саморуйнування. Тобто клон буде жити не більше двох, тьох діб. Це ризикована ідея, адже якщо якимсь чином в носії зникне саме зерно, то тоді і носій загине. Щоб цього уникнути має бути ще один рівень захисту. Тепер вже щоб вберегти від смерті носія. На теперішньому рівні, якщо хірургічним шляхом видалити зерно, тоді носій помре, дуже вже глибоко проростає в нервову систему та мозок саме коріння "зерна". Це свідомо ніхто не робитиме, бо всі знають про наслідки. Навіть коли ми інтегрували зерно у носіїв нейрочіпів, ми не могли видалити чіпи з тієї ж причини. Тому знайшли обхідний шлях, в якому зерно поступово підключається до нейрочіпа і почергово перебирає на себе усі функції, паралельно, блокуючи чіп не заподіявши шкоди носію. Зараз потрібен додатковий механізм захисту носія від загибелі, у випадку видалення зерна чи його нейтралізації. А це вже складніше.

— А чи зможемо ми вирішити цю складну проблему? — в голос промовив до Ліе.

— Поправ мене якщо я помиляюся. Зерно не може перерости у симбіонта в носія, який мав інтегрований чіп правильно?

— Так все вірно, це проблема суто біологічного характеру — підтвердила Ліе.

— Отже, найближчі сто років у нас лишається нав'язана корпораціями догма. Якщо раніше у громадянина Співдружності знищувався чіп, то носій помирав, це було рівносильно пошкодженню мозку.

— Не помирав, а впадав в кому і фактично перетворювався у “овоч”, життєдіяльність якого підтримувалася лише у мед-капсулах.

— Гаразд, зараз ми маємо те саме, просто замість нейрочіпа йде біочіп, наше "зерно". І тепер, ми можемо припустити, що знищення його приведе до тих самих наслідків?

— Так. Але знищити зерно не можливо, не вбивши носія. Воно досить стійке до усіх типів випромінювання і частот. В принципі можна дати йому мега велику дозу гама-випромінювання, але тут першим загине носій. А якщо його видалити хірургічним шляхом, то смерть настане відразу.

— Отже, ми поки дотримуємося нав'язаних корпораціями стандартів. Хіба що наш біочіп у рази кращий, він має більшу обчислювальну потужність. Безпосередньо впливає на покращення функціонування і налаштування клітин організму, як то прискоренні регенерація й реакція, нейтралізація шкідливих токсинів та вірусів й збільшення сили, витривалості та взагалі тривалість життя носію в межах двох сотень років. Але при цьому немає недоліків нейрочіпів. Вплив на свідомість, контроль носія чи блокування через хак чіпа.

— Все вірно — підсумував Штучін.

— А в кальмерійців взагалі неможливо провести клонування, оскільки фактично в них як і в мене, й в Насті, та у Тарасика об'єднані два живих організми. І щоб клонувати симбіонта потрібно мати біологічні матеріали самого симбіонта. А щоб добратися до нього треба провести вилучення з тіла носія. А тут вже патова ситуація. Бо симбіонт не виживе без нього — продовжив я. 

— Тож як це не звучить прикро, але ми є заручниками ситуації, яка склалася історично, і ведеться від перших нейрочіпів нав'язаних корпораціями. Але я все одно подумаю як зробити так, щоб унеможливити смерть носія після втрати зерна. — задумливо промовила Ліе.

— Гаразд. Тоді поки зупинимося на цьому. Можливо рішення прийде з часом.