Ключ до майбутнього 3

Двері до зали Ради Десяти відчинилися безшумно, як завжди. Холодний, майже стерильний запах полірованого металу та синтезованих квітів зустрів мене ще до того, як я зробив перший крок всередину. Тут завжди було так — жодної деталі, що могла б нагадати про живе, хаотичне, непередбачуване. Це місце створене для того, щоб у ньому панувала дисципліна і контроль.

Сьогодні мене викликали під офіційним приводом — Рада хотіла «уточнити технічний прогрес» у підготовці до запуску Чорної Діри. Звучало надто формально, і вже з цього можна було здогадатися — йдеться не про звіт. Хтось просто хотів бачити мене віч-на-віч.

Я зробив кілька кроків і… зупинився.

Замість повного складу Ради, який зазвичай збирався в овальній залі, мене зустріла лише одна постать — струнка жінка у глибокому темно-синьому вбранні, яке відливало сріблом при кожному русі. Іоку Накаура. Її погляд був холодним, але не ворожим, швидше — зваженим, як у мисливця, що вивчає здобич, вирішуючи, чи варта вона витраченої стріли.

— Капітане Ден, — її голос був рівний, але в ньому була якась дивна хвиля, майже непомітна, — сьогодні ми з вами поговоримо без протоколів і без свідків.

Я обвів поглядом залу. Порожньо. Навіть охоронці відсутні. Це вже було не просто нетипово — це було небезпечно.

— Зазвичай, раднице Накаура, такі розмови ведуть у більш… приватних місцях, — кинув я, намагаючись приховати напруження жартом.

Вона ледь помітно всміхнулася.

— Тут приватніше, ніж ви думаєте. Стіни Ради чують багато… але говорити можуть тільки ті, кому дозволять.

Я мовчав, чекаючи, поки вона перейде до суті.

Вона підійшла ближче. І тільки тепер я помітив: її обличчя, хоч і бездоганно збережене, мало щось невловиме… щось, що не могло належати людині її віку. Це був погляд істоти, що бачила не одну сотню років, що пережила тисячі злетів і падінь.

— Ви вбили мого брата, — сказала вона просто. Без емоцій. Без звинувачення.

Мене наче вдарили цим визнанням, хоч я й очікував, що ця тема колись спливе.

— Я вбив не людину, — відповів я тихо. — Те, що залишилося від нього… Це був не Тешо Накаура. Це був кіборг з мозком, який прожив шістсот років, спотворений експериментами, які він сам почав.

Її очі блиснули.

— Ви вважаєте, що я цього не знаю? — вона відступила на крок, ніби намагаючись вкласти мої слова в уже готову картину у своїй голові. — Я бачила його падіння ще тоді, коли ми працювали поруч. Але ви… ви були тим, хто поставив крапку.

Я вдихнув глибше.

— Якби я цього не зробив, він би знищив цілі світи.

Вона нахилила голову.

— Можливо. Але тепер слухайте мене уважно, Ден. Ви думаєте, що знаєте, хто такий був мій брат. Ви навіть гадаєте, що розумієте, ким є я. Але правда в тому, що я пішла іншим шляхом — не тому, що відкинула його методи… а тому, що хотіла грати довшу гру.

Вона зробила паузу і, ніби читаючи мої думки, додала:

— Я змогла вижити там, де інші вимерли б. І це не дар природи. Кров сухопутного Кракена з планети К6. Річ, про яку більшість навіть не знає. Вона дала мені можливість оновлювати тіло, повертати роки назад… знову і знову.

Я знав легенди про Кракенів К6. І знав, що їхня кров була заборонена до використання ще з початку заснування Співдружності.

— Ви грали століттями, щоб опинитися тут, у Раді, — сказав я, більше стверджуючи, ніж запитуючи.

— І все заради того, щоб виправити одну помилку, — її голос став тихим. — Мій брат був не лише продуктом своїх експериментів. Він був продуктом системи, яка дозволила це. Тепер ця система готується повторити те, що вже майже знищило нас усіх.

Я зробив крок уперед.

— Ви про Чорну Діру?

Вона кивнула.

— Ви готуєте її запуск, не розуміючи, що справжня мета Ради — не ваша місія. Чорна Діра — це інструмент. І коли її створять, хтось використає її для знищення тих, хто стоїть на шляху. Ви — просто ключ.

Я відчув, як холод пробігає по спині.

— І чому ви мені це кажете?

Іоку зустріла мій погляд.

— Бо я вирішила, що ви ще можете стати більше, ніж просто інструментом. Ви вже вбили одного Накауру. Можливо, зможете врятувати інші світи. Але для цього… — вона нахилилася трохи ближче, і я відчув її холодний подих, — …вам доведеться зробити те, що навіть мій брат не наважився зробити.

— І що ж це?

— Піти проти самої Ради Десяти.

Тиша між нами була важчою за будь-які слова.

Я розумів, що якщо вона каже правду — переді мною стоїть союзник, який чекав свого часу століттями. Але якщо бреше… Я лише зараз усвідомив, що двері, через які я зайшов, щільно зачинені. І, можливо, відчиняться вони лише тоді, коли вона цього захоче.

***

Якби хтось кілька років тому сказав мені, що одного дня я зможу відрізняти правду від брехні не за інтонаціями чи виразом обличчя, а по самій структурі чужої аури — я б, мабуть, лише скептично всміхнувся. Але зараз, коли мій симбіонт уже став частиною мене на рівні клітин, на рівні думок, навіть на рівні інстинктів, брехня в моїй присутності світилася так само яскраво, як маяк у тумані.

Іоку не могла цього знати. Або ж знала рівно стільки, скільки я дозволяв. Її холодний погляд і витримана постава були для пересічного спостерігача взірцем впевненості й контролю. Для мене ж вони були прозорими, як тонке скло.

Я бачив потоки темної, майже в’язкої енергії, що витікали з неї, розливаючись у повітрі, наче отрута у воді. Це не була відверта лють — швидше підступ, хижа готовність ударити в потрібний момент.

Я вирішив не грати в її ігри.

— Іоку, вам не вдасться мене обдурити, — сказав я рівним та твердим голосом. — І тим більше не вдасться налаштувати мене проти Ради Десяти. Я знаю про вас більше, ніж ви думаєте. Якщо для порятунку світу мені доведеться нажити ще одного ворога — хай так і буде.

Її очі ледь змінили відтінок. Те, що ще секунду тому було просто холодом, спалахнуло коротким спалахом ненависті. Але вона втримала цей вогонь, наче хижак, який раптом вирішив відкласти напад.

— Що ж, Ден, — відповіла вона тихо, — ви можете мені не вірити. Це логічно. У вас справді немає підстав довіряти. Але відтепер… — вона зробила легкий крок уперед, і її тінь упала на моє обличчя, — …частіше озирайтеся по сторонах. Щоб з вами… нічого не сталося.

Я лише посміхнувся. Не тому, що хотів показати зневагу, а тому, що знав — вона чекає від мене страху, а отримає тільки іронію.

— Іоку, — вимовив я, — я бачу вас наскрізь. І навіть більше — наша розмова вже буде передана решті членів Ради. Ви справді думали, що технології вищих рас заглушать запис нашої розмови?

Вона злегка примружила очі.

Я не блефував. Симбіонт справді ігнорував усі перешкоди, створені якимсь артефактом, для запису та прослуховування, і спокійно записував усе, але питання було в іншому — що з цим робити? Докази неетичної поведінки? Спроба підбурити мене проти Ради? Чи цього достатньо, щоб підірвати її позиції? Чи, може, я просто дам їй зрозуміти, що граю на іншому рівні?

І тоді сталося те, що змінило все.

Мій внутрішній індикатор небезпеки, відчуття, яке ніколи не підводило, раптово спалахнув червоним. Я бачив, як в її аурі темрява стиснулася в один різкий імпульс.

Вона різко підняла руку й крикнула:

— Чужий! Знищити!

Зі стелі, синхронно з обох боків, безшумно висунулися дві турелі. Їхні стволи повернулися до мене, плавно, але невідворотно.

Я не мав зброї. Не мав броні. Навіть спис теріанців залишив на вході — протокол безпеки Ради не допускав нічого пронести всередину, що хоч віддалено вважалося зброєю.

Час сповільнився.

Я побачив, як усередині турелей розгоряється енергетичний реактор, як плазма конденсується в стволах, готуючись до смертоносного пострілу.

Перша пара згустків яскравого світла відокремилася від дул і рвонула в моєму напрямку.

Я не думав. Не встигав.

Інстинкт — ось що рухало мною. Мої руки самі піднялися вперед, і я відчув, як симбіонт розкриває щось нове, досі незнайоме. Потужні потоки енергії пройшли крізь мене, не питаючи дозволу, і в ту ж мить світ перед очима спалахнув білим…

Все навколо вибухнуло спалахами плазми, і на якусь мить я подумав, що це — кінець. Але замість болю я побачив перед собою щось інше. Півсфера блакитно-сріблястого світла вигнулася від моїх розставлених рук, немов прозорий купол, що відбивав кожен удар турелей. Постріли розліталися по її поверхні колами, наче краплі по воді, і гасли, не залишаючи й сліду.

“Що, трясця твої матері, відбувається?”

Я відчував, як у мене зсередини тече енергія, зливаючись у цей купол. Ні, не просто тече — виривається, наче вода крізь розлом у дамбі.

Турелі не зупинялися, але в цей момент за дверима пролунав тупіт важких кроків, і металеві стулки зали розсунулися. Всередину вбігла охорона Ради у важкій броні. Вони не чекали наказу — зброя була вже на по готові.

Командир, високий і кремезний, різко оглянув зал. Його погляд пройшовся від турелей до мене, потім на Іоку.

— Припиніть вогонь! — гаркнув він так, що навіть автоматика турелей, здавалось, на мить спіткнулася. — Що тут, до біса, відбувається?

— Він напав! — холодно відповіла Іоку, вказуючи на мене. — Знищити негайно!

— Ні, — командир різко обірвав її, навіть не підвищуючи голосу. — Ви не бачите? Він беззбройний. І, судячи з усього, просто захищається.

— Ви відмовляєтеся виконати мій наказ? — у її погляді спалахнув гнів.

— Я відмовляюся виконати наказ, який може призвести до вбивства члена Ордену без розслідування, — твердо сказав він. — Я особисто повідомлю про цей інцидент голові Ради. До того часу вам, раднице Іоку, я рекомендую не залишати свої апартаменти.

Вона ледь помітно стиснула щелепи, але промовчала.

Командир перевів погляд на мене:

— Капітан Ден, відключіть щит. Ви в безпеці.

Я озирнувся. Турелі вже замовкли, сховавши стволи назад у стелю. Постріли припинилися, але щит усе ще світився, і я відчував, як він висмоктує мої сили. Серце билося швидко, кожен удар лунав у скронях.

Тримати його далі — дуже виснажливо.

Я повільно опустив руки. Світіння півсфери потьмяніло, згорнулося в себе і розсипалося в повітрі крихітними іскрами. Разом із цим мене накрило хвилею втоми — ноги ледь тримали.

Командир кивнув своїм бійцям:

— Затримати до з’ясування обставин.

Я зробив глибокий вдих, намагаючись хоч трохи впорядкувати думки. Отак просто… спершу хотіли вбити, а тепер "з’ясуємо обставини". Цікаво, хто ще в Раді вже грає в цю брудну гру.

Іоку навіть не подивилася в мій бік, коли охоронці стали між нами. Але я бачив — у її очах палав вогонь. І це була не злість. Це — ненависть.

***

Мене провели довгими коридорами підземного рівня й зачинили в камері тимчасового утримання. Двері з металу, важкі, без вікон, лише слабке світло ламп, що ледве мерехтіло під стелею. Тут була мертва тиша, ні звуку, лише ритм мого дихання.

Спершу мене охопило роздратування. Отак значить, захищаєшся від замаху — і стаєш винним. Чудова логіка Ради. Та з часом хвиля гніву спала. Я зрозумів, що емоції зараз лише надарма трата сил. А їх у мене й так залишалося небагато після щита.

Я сів на холодну лаву біля стіни, заплющив очі. Повільний вдих, видих. Ще раз. Десь у глибині себе я шукав той самий потік, що розчинився в мені, коли я виставив руки проти плазми.

Спершу — темрява. Тиша. Лише серцебиття. Потім — ледь відчутне тепло під грудьми. Немов іскра, що тліє, наче жила окремо від мене. Я заглибився в неї, дозволив їй розгорітися.

І тоді знову побачив. У собі.

Там, де звичайні люди бачили б лише темряву, я бачив сяйво. Мій внутрішній накопичувач — зоря, ув’язнена в клітинах тіла. Минулого разу вона була крихітною, блакитним вогником. Тепер же розрослася. Від неї розтікалися ріки світла, що пульсували крізь мене.

Я згадав, як щит з’явився інстинктивно. Я навіть не думав — просто хотів вижити. Енергія сама знайшла форму. Купол, що відбив плазму, народився не завдяки технічним пристроям, а з волі.

Отже, я можу більше, ніж уявляв. Але й ціна більша.

Я бачив, як світло в мені коливається, зменшується після того ривка. Щит висмоктав стільки, що тепер я ледь відчував залишки сили.

Я мушу навчитися керувати цим. Інакше кожна битва закінчиться тим, що я виснажений, беззахисний. Це не захист, а повільне самогубство.

Я глибше занурився в медитацію, намагаючись відчути баланс. Енергія текла ритмічно, як дихання. Здавалося, варто лишень підштовхнути — і вона знову прорветься назовні. Але я стримався. Зараз було не час витрачати її. Зараз потрібно було навчитися відчути момент.

Усередині мене розкрилася ціла палітра відчуттів: шепіт потоків навколо, невидимі течії в самому просторі. Я розумів: щит був лише фрагментом прояву. Якщо я зможу навчитися направляти цю енергію не хаотично, а свідомо — я відкрию двері в новий вимір можливостей.

Раптом у цій тиші спалахнула думка: А що, як це не лише захист? Що, як ця енергія здатна знищувати? Якщо я не зможу її контролювати?

Від цих думок пробігся мороз по спині. Я відкрив очі — світ у камері був таким самим, сірим, мертвим. Але всередині я вже знав: у мені є щось, що може змінювати саму суть реальності.

І тут же — страх. Бо з такими силами неминуче приходить відповідальність. І вороги.

Я маю вирішити: чи зможу я стати господарем цього вогню, чи він зжере мене зсередини.

Я зробив ще один глибокий вдих і спробував його активувати. Та це виявилося не просто. Що ж, потрібно тренуватися, аби наступного разу щит був під моїм контролем.