Ключ до майбутнього 3

Минали тижні, але ні Каттер, ні Штучін так і не змогли знайти жодних нових слідів клонів Іоку. Це могло означати лише дві речі: або я справді знищив єдиний у всій Співдружності підводний центр клонування, або ж Іоку просто вправно ховалася, використовуючи методи, яких ми ще навіть не розуміли.

Я повідомив Доміну про те, що бачив у лабораторії, і ми разом вирішили, що їй необхідно повернутися на свою планету. Там вона мала вжити всіх можливих заходів, щоб унеможливити подальше клонування членів королівської родини, а також перевірити, чи ніхто з них не був клонований раніше. Я зі свого боку пообіцяв тримати її в курсі всіх наших планів.

Але далі стояло інше, більш нагальне питання. Я мав закрити тему зі своїм внутрішнім джерелом енергії. Провівши черговий аналіз, Штучін повідомив мені, що навіть якщо я безупинно медитуватиму, то щоб досягти потрібної нам потужності, мені знадобиться не кілька місяців, як ми оцінювали спочатку, а два-три роки. І хоча в нас був час до вторгнення інтеграторів, але хотілося прискорити процес — у цьому не було сумнівів.

Я сидів у глибокій медитації в каюті «Астроні», занурившись у власну свідомість, коли голос Штучіна прорізав мою внутрішню тишу:

 — Ден, з тобою хоче зв’язатися король сміттярів. Старим протоколом.

Я здивувався.

 — Гаразд, з’єднуй, — відповів я.

Протокол не передбачав візуального контакту, лише голос. І ось у моїх вухах задзвенів знайомий тембр:

 — Щедрого тобі космосу, капітане Ден, — пролунало стандартне привітання сміттярів.

— І тобі, Великий Нумб, — відгукнувся я. — Чим завдячую такій увазі?

— Ну, я давно тобі боргую, Ден, — прохрипів він. — Тож вирішив розрахуватися. Маю для тебе цікавий артефакт, думаю, він повністю перекриває мій борг.

— Чому ти думаєш, що він мене зацікавить? — уточнив я.

— Мої хлопці знайшли його кілька років тому, самопливним у космосі. Він імітував сигнал SOS тисячолітньої давності. Але словами не поясниш — тобі варто побачити його на власні очі, — прогуркотів король.

— Чому ж ти тільки зараз вирішив його віддати мені? — запитав я, уважно прислухаючись до кожного відтінку його голосу.

— По-перше, я думав, що ти загинув. Про тебе не було чути три роки, — відповів Нумб. — А по-друге, як тільки я дізнався, що ти живий і маєш деякі непорозуміння з Радою Десяти, то подумав, що зараз саме слушний час.

Я задумався. Нумб ніби говорив правду, але щось мене насторожило.

 — Мені здається, є ще якась причина, — запитав я.

— Так, ти дуже проникливий, капітане Ден, — хрипко розсміявся він. — Ну гаразд. Я нікому не можу цей артефакт продати. Та й оцінити його адекватно — не в моїх силах. Це не підпадає ні під один із відомих артефактів древніх. А до всього ще й утримання його мені дорого коштує.

— «Утримання»? — перепитав я.

— Так, — підтвердив король сміттярів. — Артефакт замкнений у енергетичній пастці й висить у потужному магнітному полі. Оскільки він просочується крізь усі найміцніші та найщільніші матеріали.

— Що ж, ти мене заінтригував. Давай координати, я погоджусь подивитися. Але нічого не обіцяю, — відповів я після паузи.

— Звісно, капітане, дякую. А ще — чи не міг би ти компенсувати мені витрати на утримання артефакту, якщо візьмеш його? Парою тонн каспену?..

— Ого, яка у тебе ділова хватка. Я ж іще не погодився брати, — засміявся я.

— Ну ти розумієш, зараз справи у нас, сміттярів, не дуже, — продовжив він. — Ми відмовилися від работоргівлі, а те сміття, що підкидає нам космос, ледве вистачає на утримання корабля-міста. Єдиний більш-менш вдалий рейд був тоді, коли ми з’явилися відразу після зонда інтеграторів. Там, де він пройшовся через астероїдний пояс рудовидобувної республіки. Громадян таки евакуювали, а от обладнання не встигли. Тож ми трошки назбирали до приходу військ Співдружності. А ти ж у нас ніби "сидиш" на каспеновій жилі, — глухо засміявся Нумб.

— Добре, я подивлюся, що можна зробити, — відповів спокійно.

— Тоді до зустрічі, капітане Ден.

— До зустрічі, Великий Нумб.

Я відкинувся на спинку крісла, відчуваючи, як спогади й тривоги накочуються хвилями. Штучін тихо працював у фоновому режимі, фіксуючи мозкові патерни у навколишньому просторі. Десь там, у глибині галактики, могла ще дихати тінь Іоку. А мені тим часом треба рухатися далі — до нових відповідей, до нових загроз, до нових рішень.

***

Минув тиждень від нашої розмови з Нумбом. Я знав: зустріч з королем сміттярів неминуча, і вона може відкрити переді мною нову сторінку. Але ще була пауза – цілих сім днів до призначених координат. Час, який я вирішив використати не для тренувань чи дипломатичних ігор, а для чогось значно простішого – відпочинку з тими, кого любив.

По дорозі лежала планета, котру я добре знав ще з тих часів, коли був людиною яка щойно потрапила у майбутнє, а не тією тінню, що нависла над війною з імітаторами. Ельдорадо. Планета-курорт, де здавалося, сам Всесвіт відпочиває від своїх турбот. Тут не було місця війні, змовам чи інтригам. Лише сонце, океан, пісок і відчуття, ніби час сам собі дозволив зробити ковток прохолодного напою й зупинитися бодай на хвилину.

Я запропонував Ліе й Насті зробити гак у нашій подорожі. Ідея була зустрінута з таким ентузіазмом, що відмовлятися було б гріхом. Особливо зрадів мій син, для якого цей переліт мав стати першим у житті. Він ніколи ще не відчував гіперпросторового стрибка, не бачив, як зорі вмить розмазуються в суцільні нитки світла, а потім раптово спалахують у новому місці, немов крихти скла, розсипані по чорному оксамиту. Для нього це було диво. Для мене – можливість подарувати йому дитинство, хай навіть у тіні майбутніх загроз.

Ми винирнули у системі Ельдорадо. Вигляд планети з орбіти завжди заворожував: бірюзові океани, що сяяли, мов дорогоцінне каміння; зелені плями тропіків; золотаві смуги піщаних узбереж. Важко було повірити, що це все справжнє, а не витвір чиєїсь уяви чи комп’ютерної симуляції. Але Ельдорадо був реальним – ідеальним шматком раю, якого людство ніяк не могло зіпсувати, бо вся планета належала корпораціям-курортникам, що берегли її як головний скарб.

Оскільки «Астрон» був зареєстрований на Ельдорадо, проблем із посадкою не виникло. За нами відразу ж прислали флаєр із логотипом одного з найпрестижніших готелів. Ледь ми вийшли з космопорту, ідеально одягнені провожаті зустріли нас привітними усмішками й професійною чемністю.

Через годину ми вже мчали над океаном у білосніжному флаєрі. Під нами тягнулися нескінченні лагуни, острови з білим піском і смарагдовою зеленню, хвилі, що переливалися під сонцем, ніби хтось розсипав на поверхні мільярди діамантів. Тарасик притискався до прозорої стінки й захоплено вигукував:

— Тату, дивись! Вода! Вона сяє! — його голос дзвенів, як дзвінкий кристал.

Я посміхнувся. Діти вміють бачити красу у всьому та радіти так, як дорослі давно вже забули.

Наш готель стояв на острові, що належав лише йому одному. Це був цілий комплекс із розвагами, атракціонами, пляжами, ресторанами та десятками вілл, захованих серед тропічних садів. Я винайняв окремий будинок із власною територією: кілька басейнів, сад із ароматними квітами й власне бунгало, що спускалося прямо в океан.

Все тут було продумано до дрібниць. Погода – завжди ідеальна, без жодної хмарини. Вітерець – м’який і теплий. Навіть шум океану здавався вивіреним, як музика, яку хтось увімкнув спеціально, щоб ти розслабився. Я знав, що за цим стоїть робота тисяч інженерів, магістрів кліматичних систем і магів-архітекторів, але дозволив собі повірити, що то сама планета хоче подарувати нам цей відпочинок.

Перший день видався напрочуд вдалим. Ми втрьох купалися в океані, коли до нас підпливли левіони.

Я вже чув про цих істот, але бачив їх лише один раз у житті. Морські створіння, лагідні й розумні. Вони нагадували суміш дельфінів та восьминогів, але мали коротку блискучу шерсть, що під водою переливалася всіма барвами веселки. Їхні очі світилися м’яким світлом, сповненим радості й безтурботності.

Вони були грайливими, немов діти, і, здавалось, спеціально шукали товариства людей. Тарасик закричав від захвату, коли один із левіонів підплив ближче й торкнувся його плеча м’яким, теплим тілом.

— Тату! Мама! Він мене поцілував! — сміх мого сина бризкав, як фонтани.

Ми почали кидати м’яч у воду, й левіони з готовністю приєдналися до гри. Вони миттєво підхоплювали його й приносили назад, іноді жартома відпливаючи далі, аби ми за ними погналися. Тарасик сміявся так щиро, що й я, і Ліе не могли стримати усмішок.

Згодом навколо нашого бунгало плавало вже з десяток левіонів. Вони навчилися імітувати сміх Тарасика – і тепер у воді лунало ціле море дзвінкого дитячого реготу. Це було настільки незвично, що я часом ловив себе на думці: чи не опинився я у сні?

Я помітив, що син почувався у воді напрочуд вільно. Він пірнав, затримував подих на тривожний для мене час й виринав поруч із левіонами, сміючись і чіпляючись за їхні спини. Вони приймали його, немов рівного собі.

Ми з Ліе обмінялися поглядами. В її очах читалося те саме, що й у моїх: радість і водночас неспокій.

— Він тримається на воді так, ніби народився тут, — тихо сказала вона.

— Так, — відповів я, спостерігаючи, як Тарасик кидає м’яч, а один із левіонів підстрибує над поверхнею, здіймаючись метрів на два, і знову пірнає за здобиччю. — Схоже симбіонт в ньому має здатність до адаптації як і мій. Хоча це неможливо.

Моя кохана лише злегка усміхнулася. Вона ніколи не хизувалася успіхами нашого сина, але я знав: для неї цей момент був не менш важливим, ніж для мене. Наш син – частина двох світів, і тут, у водах Ельдорадо, це ставало відчутним, як ніколи.

Гра могла тривати цілу ніч, але ми мусили витягати Тарасика мало не за руку. Він пручався, обіцяв, що ще хвилинку – і знову пірнав. Та зрештою ми вмовили його, пообіцявши, що завтра продовжимо. Левіони, немов зрозумівши, що гра скінчилася, проводили нас майже до самого берега, видаючи сміхоподібні звуки.

Коли ми вже піднімалися сходами до бунгало, Тарасик озирнувся й махнув їм рукою.

— До завтра! — крикнув він.

І мені здалося, що левіони теж махнули йому своїми плавниками, хоч це, певно, була лише моя уява.

Ввечері ми сиділи на терасі. Небо над Ельдорадо було всіяне зорями, але на острові сяяло не менше вогнів: готельні вілли, бари, факели на пляжі. Десь у далині грав живий оркестр, і мелодія пливла над океаном, змішуючись із шумом хвиль.

Я дивився на свого сина, який заснув прямо на лежаку, втомлений і щасливий. Його обличчя світилося спокоєм. Я не бачив його таким щасливим ніколи.

Ліе торкнулася моєї руки.

— Ти зробив правильно, що привіз нас сюди, — сказала вона тихо. — Ми всі потребували цього.

Я кивнув. Усередині мене боролися дві сили: прагнення насолодитися цією миттю й усвідомлення того, що десь там, за межами цього штучного раю, нас чекають інтегратори й війна, яка може забрати все.

Але я вирішив хоча б на кілька днів відпустити ці думки. Хай Всесвіт зачекає. Зараз у мене був син, кохана дружина й зоряне небо над Ельдорадо.

І цього було достатньо.

***

Другий день відпочинку на Ельдорадо приніс нам тишу й умиротворення. Здавалося, сама планета підлаштовувалася під ритм наших сердець: хвилі лагідно торкалися піску, вітер приносив аромат тропічних квітів, а сонце, мов добрий вартовий, зігрівало нас рівно настільки, щоб тіло відчувало приємне тепло, не обпікаючи.

Я бачив, як Тарасик розквітає тут — немов квітка, якій нарешті дісталося достатньо світла. Його очі світилися невгамовною цікавістю, і в кожному русі відчувалася енергія, котру неможливо було стримати. Вчорашні ігри з левіонами відкрили в ньому щось нове: він вперше справді відчув, що світ довкола — не просто обмежується Кальмерою, а є ще багато нового, дивного та незвичного.

Того ранку ми вирішили відвідати парк екзотичних тварин, що займав цілий острівець поруч із нашим комплексом. Туди можна було дістатися лише повітряним флаєром, бо місцеві ретельно оберігали цю частину курорту від натовпів. Парк був схожий радше на казковий сад, ніж на звичний нам зоопарк: замість кліток — відкриті зелені долини, замість високих парканів — невидимі енергетичні бар’єри, які не обмежували свободу істот, лише захищали від зайвої цікавості туристів.

Ми з Ліе вирішили купити місцевих солодощів — їх продавали у невеликому павільйоні в глибині парку. Настя ж залишилася з Тарасиком, аби разом подивитися на маленьких пташок та звірят, що бігали довкола.

Я пам’ятаю, як обернувся перед тим, як піти, і побачив: мій син стоїть серед розмаїття барвистих крил та хутра, сміється і простягає руку до маленької істоти, схожої на пухнастого зайчика з прозорими вушками, що світилися від сонячного проміння. Його обличчя випромінювало таку щирість, що навіть у мене защеміло серце.

— Ми ненадовго, — сказав я Насті. — Дивись за ним.

Вона кивнула, але я й гадки не мав, що саме в ці кілька хвилин трапиться щось, що змінить усе.

Коли ми з Ліе повернулися зі свіжими кошиками солодощів, мене зустрів Настин погляд — розгублений, але водночас схвильований. Тарасик сидів на траві, а довкола нього в півколі зібралися тварини: маленькі пташки з різнобарвними хвостами, кілька пухнастих звірят, навіть пара крилатих білок, що зазвичай трималися осторонь. Вони сиділи нерухомо, наче слухали його.

— Ден… — Настя тихо покликала мене, — він… він говорить із ними.

Я стиснув кошик у руці так, що мало не зламав його.

— Що значить — говорить?

Настя зітхнула, підбираючи слова, ніби боялася звучати безглуздо.

— Він… бачить їхні думки. Каже, що це як картинки, які з’являються в нього в голові. Я попросила перевірити — і він сказав мені, про що думала ця пташка, — вона шукала гніздо, щоб сховати ягоду. І знаєш що? За кілька хвилин ми справді побачили, як вона полетіла і сховала ягоду саме там, куди він описав.

Я підійшов ближче. Тарасик підняв голову й подивився на мене так серйозно, що мені стало трохи моторошно. В його очах було щось доросле, не дитяче — якесь знання, яке він ще не встиг усвідомити.

— Тату… вони показують мені свої сни, — сказав він. — Кожен по-своєму. Пташки — це кольорові спалахи, а звірята — ніби маленькі казки. Я можу їх бачити.

Я присів поруч, поклав руку йому на плече.

— І що вони кажуть тобі зараз?

Він замислився на мить, слухаючи невидимий хор довкола.

— Вони не бояться мене. Вони знають, що я друг.

Ліе стояла позаду, притуливши руку до вуст. Я чув у її диханні захват і страх одночасно. Це було диво — і водночас таємниця, яку ми поки не знали, як прийняти.

Того вечора, коли ми поверталися з парку, я довго мовчав. Настя розповідала все, що бачила: як він безпомилково описав думки трьох різних тварин, як вони реагували на нього, як тягнулися ближче, ніби до давнього друга. Вона була в захваті, її очі світилися.

А я… я відчував суміш тривоги і гордості. Бо розумів: це не просто дитяча гра. Це новий етап у житті мого сина. І, можливо, доля вже встигла підготувати йому шлях, зовсім не схожий на той, який я собі уявляв.

***

Наш відпочинок на Ельдорадо завершувався, і я відчував це так само виразно, як коли сонце починає хилитися до горизонту — ще яскраве, ще тепле, але вже з легким відтінком прощання. Ми провели тут кілька чудових днів, насичених сміхом, грою й тихим щастям. І хоч у мене в серці завжди була тінь майбутніх випробувань, тут вона відступила на другий план.

Особливо сяяв Тарасик. Він відкрив для себе світ, побачив красу океанів, відчув тепло сонця, знайшов нових друзів серед левіонів і навіть торкнувся таємниці, яка ще довго залишатиметься для нас загадкою. Його очі світилися тією ж невимовною радістю, яку я бачив у дитинстві в Насті, коли вона вперше каталася на каруселі у старому парку нашого міста. Тільки тут — масштаб був зовсім інший: цілий світ став для нього майданчиком для гри.

В останній день ми знову попливли до лагуни, де нас чекали наші нові знайомі — грайливі левіони. Вони, немов відчуваючи наше прощання, оточили нас, вигинаючись у воді, стрибаючи над хвилями і повторюючи дзвінкий сміх Тарасика. Мій син сміявся так щиро, що навіть небо, здавалося, розквітало разом із ним. Ліе пірнала поруч, а Настя спостерігала з берега, махаючи нам рукою, її волосся майоріло на вітрі. Це була картина, яку я хотів запам’ятати назавжди.

Ми засмагали, насолоджувалися останніми годинами сонця, вдихали солоний бриз і ловили мить. Та все має свій кінець. Повернувшись до нашого бунгало, ми зібрали речі, ще раз кинули погляд на океан і піднялися у флаєр, що відніс нас назад у космопорт.

«Астрон» чекав нас. Рідний, знайомий і такий величний після кількох днів неймовірного спокою. Коли ми ступили на його палубу, я відчув, ніби вдягнув бойовий обладунок — знову готовий до нових викликів.

Наступного дня ми рушили за координатами, які надав мені Нумб. Гіперстрибок викинув нас у рукаві Оріона, до системи Трапіст-1. Це була маленька планета, колись колонізована людьми. З баз даних я знав: вона мала ідеальний клімат для вирощування господарських культур. На її поверхні одразу після освоєння виросли фабрики, що випускали харчові картриджі для синтезаторів їжі.

Тепер же на її орбіті висів інший світ — гігантське місто-корабель, що належав клану сміттярів Нумба. Його конструкція була хаотичною й водночас величною: корпуси з тисяч різних уламків, доки, зібрані з обшивок чужих суден, куполи житлових секторів, що світилися теплим жовтим, синім і червоним. Воно нагадувало мені химерну мушлю, яку час і хаос склеїли докупи, наділивши власним життям.

Я глянув на Ліе. Вона мовчки кивнула. Ми синхронно телепортувалися й у наступну мить уже стояли на містку корабля Нумба.

Настя залишилася на «Астроні» з Тарасиком

***

Тронна зала Нумба була така, як і він сам — велика, важка, ніби зібрана з уламків безлічі різних світів. Стелі з прозорої кераміки виблискували відбиттями зірок. По боках тягнулися ребристі балкони, де стояли його воїни — мовчазні, у чорних панцирах. Тут не було нічого зайвого: ні м’яких меблів, ні декоративних тканин. Лише сталь, кістки кораблів і світло далеких систем, яке проникало крізь купол, підсвічуючи масивну постать господаря.

Я одразу помітив, що Нумб змінився. Він і раніше виглядав як живе уособлення своєї касти, але тепер став майже іншою істотою. Його тіло збільшилося у два рази, хребет підтримував броньований екзоскелет із шипами й трубками, крізь які глухо гуділа циркуляція охолоджувача. Обличчя ховалося за напівпрозорим маск-фільтром, що вловлював кожен подих і видавав легкий гул. У цьому гулі був ледь чутний металевий присмак — запах старих двигунів і космічного брухту.

Я ледь вклонився на знак пошани.

— Облиш, Ден, — сказав він своїм низьким, наче крізь труби пропущеним голосом. 

— Ми тут не на офіційному заході. — Його масивні руки розчинилися, і він, немов старий друг, розпростер обійми. 

— Ти тут свій. Формально, ти ж переміг мене у чесному двобої. Можеш не схиляти голову перед королем сміттярів.

Я всміхнувся й випрямився.

— Як скажеш, Нумб.

— От і добре, — хрипко засміявся він. 

— Сідай, якщо хочеш. Але я знаю — ти не з тих що полюбляє довгі розмови.

— Так, — відповів я. — Давай одразу до справи. Де твій чудо-артефакт?

Нумб зробив знак своїм воїнам. Ті відступили назад, і важкі броньовані двері збоку розсунулися, випустивши клуби холодного пару. З темряви, під мерехтінням силових полів, відкрився зал із високими консолями. У центрі, підвішена в повітрі магнітним полем і затиснута енергетичним щитом, висіла дивна субстанція.

Я зробив кілька кроків уперед. Мій погляд пройшовся по тонких нитках силового каркаса, що тримав артефакт. Субстанція була схожа на ртуть, але наче жива. Вона весь час міняла форму, ніби намагаючись вислизнути з пастки. Струменіла хвилями, збиралася у спіралі, викидала маленькі «пелюстки» й знову стискалася в щось схоже на клубок.

Я підняв сканери у своєму вбудованому інтерфейсі. Жоден із доступних мені спектрів не показував внутрішньої структури. Вона була непроникною навіть для гіперсканування. І раптом, щойно я почав спостереження, рідина застигла, зібравшись у ідеально рівну кулю. Відчув десь глибоко всередині — тонку вібрацію, яка піднімалася по шкірі, немов дотик музики.

Спершу це був лише слабкий відголос, але він швидко посилювався. Я впізнав ритм — це був сигнал. Старий, примітивний, але безпомилковий: SOS. Рідина… просила про допомогу.

Я подумки передав усе Штучіну для аналізу. Відчув відразу почав аналізувати дані, розгортаючи сотні паралельних обчислень.

— Ден, ти чуєш? — тихо сказала Ліе, яка підійшла ближче.

— Що саме? — перепитав я.

Вона приклала долоню до силового щита:

— Оцей ритм, що пульсує. Його чути не лише слухом, а й можна відчути всім тілом.

Я кивнув. Тепер було ясно, що артефакт подавав сигнал SOS на десятках каналів. Штучін підтвердив:

— Капітане Ден, субстанція передає закодовані імпульси на всіх відомих у Співдружності каналах, а також на теріанських діапазонах і ще десятках інших. Я фіксую легке інфрачервоне випромінювання й нестабільну радіацію.

— Так, — додав я. — І вона… наче говорить зі мною.

Ліе схилила голову, прислухаючись:

— Артефакт стукає вібраціями. Це не просто сигнал. Це — абетка Морзе. Давній, майже забутий спосіб комунікації з Землі.

Я провів пальцями по внутрішньому інтерфейсу. Символи складалися у слова. Відчув, як у мені наростає хвиля зацікавлення.

— Що ж, Нумб, — промовив, не відводячи погляду від кулі. — Твоя знахідка справді цікава. Ми заберемо її.

— От і чудово, — хрипко сказав Нумб, але в його голосі бринів якийсь неприхований сум.

— Де ти її знайшов? — запитав у нього.

— Це був малозаселений сектор у рукаві Капекс-Сім, — відповів він. — Артефакт просто дрейфував у вакуумі.

— Хм. Дякую. Я навідаюся туди. Можливо, ви щось пропустили. Там можуть бути підказки. Дай точні координати.

— Мій помічник скине тобі їх.

— Добре. Як і домовлялися, я взяв кілька тонн каспену. Але май на увазі: це швидше виняток, ніж правило. Мати справу зі сміттярами досить токсично. У Співдружності всі ще пам’ятають, хто ви.

Нумб не образився. Його маска трохи засвітилася відсвітом оглядових екранів.

— Так, я розумію, капітан Ден, — сказав він. — Але що поробиш? Такий наш шлях. Не я його вибрав.

Я зробив крок до нього, подивився прямо в очі — крізь скло його маски:

— Але ти можеш його змінити. Спробуй стати на правильний шлях. Можливо, саме ти той, хто зламає цей ланцюг. Вийдіть зі шляху стерв’ятників.

У тронній залі стало тихо. Воїни на балконах не рухалися. Лише легке гудіння систем підтримки життя нагадувало про час.

— Я подумаю над твоїми словами, капітан Ден, — повільно сказав Нумб. — Можливо, в цьому і є сенс. Хоча… — він глухо засміявся. — За кілька років інтегратори й так зітруть усе на порох.

— Надіюся, що ні, — відповів я. — Ми докладаємо всіх зусиль, щоб уникнути такої долі. Час покаже.

Я простягнув йому руку. Він, вагаючись, потиснув її своїми броньованими пальцями. Тиск був такий, ніби стискав мене гідравлічний прес.

— Прощавай, Великий Нумб.

— Прощавай, капітан Ден. І хай космос буде до тебе прихильний.

Світ навколо розчинився у спалаху телепорту.

Ми повернулися на Астрон разом із артефактом. Субстанція висіла в магнітній пастці вже під контролем наших систем. Штучін одразу підключив її до енергомережі. Я попросив його провести детальне сканування й видати своє резюме.

— Капітане Ден, — пролунало в моїй голові, — артефакт має нестабільну структуру, схожу на рідкий кристал. Він реагує на запити. І, схоже, він живий.

Я дивився на кулю, що пульсувала у захисному полі. Тепер її вібрації здавалися мені не просто сигналом SOS. У них була мелодія, відлуння якихось чужих спогадів, відчуття присутності когось із глибин космосу.

Це була не просто знахідка. Це був… хтось.

Я ще не знав, що ця мить стане початком нового витка нашої історії.