Ключ до майбутнього 3

Отямився я від прохолодного подиху вітру. Шолом був опущений на внутрішньому взорі показувало, що пролежав без свідомості понад добу. Рівень кисню на планеті п'ятдесят відсотків з невеликими домішками азоту та гелію, сила тяжіння на двадцять відсотків менша за земну. 

Коли в голові прояснилося і погляд сфокусувався, то не зміг відвести погляд від неба.

Його не можна було описати словами. Воно не було ні синім, ні зеленим, ні фіолетовим. Воно текло, змінювалося, переливалося всіма кольорами веселки — як хвилі океану, що зливаються між собою, утворюючи гігантські смуги світла.

І тоді мене накрило спогадом — коротким, але яскравим. Студентські роки, подорож до Норвегії, холодне повітря над фіордами й те диво, яке я тоді бачив уперше — північне сяйво. Це небо було схоже на нього, тільки… неймовірніше. Потужніше. Наче його розмалював шалений художник.

Я вдихнув на повні груди — та майже одразу закашлявся.

Повітря було дивне. Воно здавалося надто «густим», насиченим, немовби кожна молекула мала вагу. Кисню було занадто багато. Легені не витримували — тіло, звикле до звичайних пропорцій, сприймало це як шок. Голова запаморочилась, а горло почало пекти, ніби після короткого удару струмом.

— Лайно… — прошепотів я, відкашлюючись. — Схоже, атмосфера не для людей…

І тоді, десь у глибині грудей, я відчув, як прокинувся симбіонт.

Наче тихе ворушіння, хвиля тепла, що розлилася від серця по всьому тілу.

Мої легені наповнилися повітрям знову, але вже без болю. Вдих став коротшим, а видих — довшим. Відчуття печіння зникло. Тіло саме підлаштовувалося.

Симбіонт, як завжди, працював без слів — у нього була своя мова обмінів, ритмів і біохімічних команд. Я знав лише, що він перебудовує дихальні реакції, зменшуючи швидкість споживання кисню, водночас активуючи захисні ферменти в крові, які запобігали «переокисненню» тканин.

Пульс сповільнився. Свідомість очистилася. Але слабкість у всьому тілі, не полишала мене.

Запах. Мені здалося, що повітря має смак — м’який, ледь свіжий, наче свіже скошеної трави. Як же я за ним скучив.

Лежачи на м’якій поверхні, що нагадувала траву, повернув голову на бік, кругом була рослинність, але її колір… Рожевий і блакитний. Тонкі стебла переливалися, коли на них падало світло — живе, немов дихання самого повітря.

Так досить відпочивати треба підводитися. Але сил не було. І ще якийсь дикий дискомфорт. Хотів допомогти собі руками але… рук не було по лікоть. Бойовий скафандр запінив уражені місця регенеративним гелем, а симбіонт напевно нейтралізував нервові закінчення, аби я не відчував біль. 

— Добре що живий... — прохрипів я, не впізнаючи свого голосу.

Пам’ять почала повертатися уривками. Портал. Енергія. Крик істоти, схожий на хвилю, що пройшла крізь мене. І як я, стоячи перед нею, направив обидві руки — дозволив потокам енергії вирватися назовні. Я не використовував технологію, не звертався до жодного пристрою — усе йшло просто з мене, з глибин тіла, з ядра, яке сформував у мені симбіонт.

Пам’ятаю, як небо розірвалося — і як останнім, що побачив, було спалахи кольорів, немов портал поглинув себе.

Зараз же навколо — тиша.

— Штучін?.. Ліе?.. — озвався я в комунікатор, але у відповідь — тиша.

Я був сам.

Тільки вітер, що шелестів рожево-блакитними травами, і цей дивний світ, який, здається, чекав на мене.

Перевернувшись на живіт та допомагаючи собі тим, що лишилося у мене від рук, став на коліна.

Навколо розкинувся безкрайній степ. Рослинність сяяла приглушеним світлом, створюючи відчуття, ніби я перебуваю в живій картині.

Спробував підвестися, але коліна підкосилися. Рівень гравітації був трохи нижчий, ніж на Землі, проте тіло не слухалося, було ватним наче сп`янілим. Симбіонт працював — це відчувалося. Усередині розгорялося тепло, згустками воно рухалося по судинах, стабілізуючи тиск, перебудовуючи дихання, відновлюючи сили.

Я розумів, це надлишок кисню так впливає. Але симбіонт уже перебудовував клітинні мембрани — він уповільнював окислення, знижував насичення крові, додаючи гелій у газообмін. Я не контролював цей процес, лише відчував, як тіло саме шукає баланс.

Слабкість поволі відступала. Та дивна, майже прозора слабкість, коли ти відчуваєш кожен м'яз, але не можеш ні поворухнутися, ні підвестись. Я стояв навколішки та оглядав все навколо. Думки поверталися повільно, наче з глибини сну.

Я врятував істоту. Але що далі? Чи потрапила вона додому? Чи портал втягнув її, а мене — лишив тут, як уламок ключа, що згорів при відкритті замка?

Можливо, я тепер — у її світі. А може, у проміжку між ними, у місці, звідки неможливо повернутися.

Симбіонт раптом стиснувся всередині мене, і я відчув, як тіло знову наповнюється силою. Його процеси пришвидшилися — пульсація зросла, на шкірі проступили слабкі блакитні лінії, що тремтіли під поверхнею.

Тепер я відчував цей світ інакше: у вітрі були частоти, які раніше здавалися тишею, у траві — світлові ритми, невидимі людському оку.

Це була адаптація. Виживання.

Я спробував встати знову — цього разу вийшло. Ноги тремтіли, але тримали. Кожен рух віддавав тупим болем.

Підвівшись на ноги й обернувся, навколо не було ні корабля, ні порталу.

Лише степ, що губився за обрієм, і мерехтливе небо, в якому, здавалося, невидимий художник розмішав палітру з усіх кольорів. Моє серце билося повільно, сили по трохи відновлювалися. Я не знав, куди потрапив. Але знав напевне — це точно не мій всесвіт.

Заплющивши очі, сів на траву й дозволив собі розчинитися в цих звуках, кольорах і хвилях. Медитація допомагає відновити сили і в ній я бачу — не очима, а свідомістю — енергетичні потоки, що тягнуться крізь землю, повітря, небо… і енергію, що мене наповнює.

Я був частиною системи. Сотні тоненьких потоків енергії від кожної травинки, від кожного пагінця йшли до мого джерела. Я був елементом екосистеми у чужому світі, елементом єдиної, живої структури.

І в цю мить, на самому краєчку сприйняття, знову з’явилася вона — та сама істота, що просила допомоги.

Тепер вона виглядала як прозора сфера світла, що плавно зависла на обрії. Удалині миготіло, щось схоже на кристалічні стовпи, що росли з землі. Вони відбивали кольори неба, створюючи відчуття, ніби сам простір дихає. І в цьому диханні — я відчував знайоме. Вібрацію. Ту саму, що йшла від істоти.

— Ти тут, — прошепотів я.

Жодної відповіді, але десь глибоко — легкий імпульс. Не голос, не слова, а відлуння присутності.

Моя свідомість відразу наблизилася до того місця і я побачив істоту. Вона зависла між трьома велетенськими кристалами у вигляді ідеальної кулі. Навколо неї було ледь помітно рух енергії. Істота споживала енергію від кристалів. Я спробував встановити з нею контакт, але мені не вдалося. Щойно я свідомістю доторкнувся, як мене відкидало назад, у моє тіло. Що ж, можливо я ще слабкий, а можливо треба наблизитися до істоти. Мені потрібне час і сили. Відпочину і спробую ще.

Сонливість полонила мене. 

Якось все пішло не за планом. На жаль.

Сон накрив мене, наче ковдрою.

***

Різко прокинувся, але ще довго не міг зрозуміти — чи це дійсність, чи залишки того сну, що обпік мою свідомість до самих глибин. Серце калатало, дихання рвалося короткими спазмами, а перед очима ще стояла картина: могутній дуб, вирощений із жолудя, який я посадив колись у своєму першому сні у майбутньому.

Цей дуб, був не просто деревом — він був моїм символом, моєю пам’яттю, моїм життям. Він ріс на очах, його гілки піднімалися до неба, спершу тендітні, потім — міцні й широкі, і кожен листок тремтів, ніби живий. І потім прийшли буревії. Вода хльостала, мов крижані батоги, рвала гілки, змивала землю довкола коріння. Я стояв поруч, відчуваючи, як дуб вгризається у ґрунт ще міцніше, наче тягнучи сили з глибин самої планети.

 Блискавки били у стовбур. Одна, друга, третя — вони розколювали кору, спалювали серцевину, але дерево вистояло, хоч і почорніле, обпалене, зі шрамами від вогню.

Цей сон я бачив раніше, але тепер — він прийшов інакшим. Чіткішим. Живішим. Це була не примара, не метафора — це відчувалося як спогад, як щось справжнє. Я чув запах озону після грози, відчував під пальцями шорсткість кори, чув потріскування полум’я у розколинах.

 А потім картина змінилася.

Під дубом стояли вони. Ліе, Тарасик, Настя… обличчя мого минулого, обличчя моєї команди. Вони наче дивилися на мене, але не бачили. Силуети — розмиті, далекі, ніби хтось брав їх із моєї пам’яті й обережно стирав, як малюнок із дошки. Вони стояли мовчки, без голосів, без усмішок, без руху — і це було страшніше за бурю, страшніше за вогонь.

Протягнув руки до них, але мої долоні пройшли крізь порожнечу.

І тут я прокинувся — різко, наче мене викинуло з глибин темної води.

Я лежав на рожево-блакитній траві, ніч спустилася на планету тихо й непомітно. Небо було чисте, темне й глибоке, як океан. Зірки розсипалися по ньому сріблом. Я вдивлявся — і не впізнавав жодної. Ні Оріона, ні Великої Ведмедиці, ні Сіріуса. Лише холодні, чужі сузір’я, що нагадували дивні символи, намальовані кимось іншим, у чиїйсь чужій мові.

Відчув, як холодна хвиля накочується десь ізсередини.

Туга.

Туга за домом, яка підкрадається не одразу, а повільно, крок за кроком, наче холодний туман. Вона не має звуку, не має запаху, але накриває все. Туга за тим небом, яке я знав. За тими зорями, які бачили мене, коли я був дитиною. За запахом дощу у своєму дворі. За теплом знайомих рук, за голосами, що більше не чути.

Я піднявся й сів, глянув на свої руки — спалені, пошкоджені, симбіонт повільно відновлював тканини. Слабкість розливалася тілом, і мені здалося, що цей світ відбирає не лише сили, а й частину мене.

Згадав Ліе. Її голос. Її зелені очі, які завжди дивилися на мене трохи тепліше, ніж на інших. І тепер вона була лише тінню, лише розмитим відблиском у сні.

— Я тут… — прошепотів я у темряву, але темрява не відповіла.

Усе, що відбувалося останнім часом — портал, істота, енергія, спалені руки — накотилося хвилею, відчутною майже фізично. Я був у чужому світі, і вперше за довгий час мене пронизала справжня, майже дитяча розгубленість.

Я не знав, як звідси вибратися. Не знав, чи вцілів Астрон. Не знав, чи бачу я ще коли-небудь знайомі обличчя.

Мені стало важко дихати, попри надлишок кисню у повітрі. Надлишок — навіть від нього я відчував неприродне запаморочення. Симбіонт перебудовував легені, кров, клітини — але тугу він не міг прибрати. Він не вмів латати душу.

Я ліг на спину, дивлячись на зорі. Вони мерехтіли холодно, безжально, байдуже. І мені вперше здалося, що цей світ — не диво, не виклик, а пастка. Що я не герой, не провідник — лише уламок, викинутий через двері, щоб далі система працювала без мене.

Десь у глибині почуттів прокралася думка: «А що, якщо вони загинули?»

Ліе, Штучін, Настя, Тарасик… Чи був у них шанс після такого сплеску енергії? Чи не стерло їх із реальності — так само як і мене з їхньої?

Біль у руках почав проявлятися, але він був навіть приємний — справжній, відчутний, мій. У цій чужій тиші це був доказ того, що я ще живий.

Я знав, що мушу знайти дорогу назад. Мушу, інакше все, що я зробив — стане безглуздим символом. Але зараз — я був лише людиною, яка дивилася на чужі зорі й згадувала свої.

І ця туга за домом була, як лід у грудях. Невидимий, але такий гострий, що перехоплював подих.

Заплющив очі.

Сон ще стояв переді мною — дуб, буревії, блискавки, тіні тих, кого я любив. І я зрозумів: це не просто сни. Це моє коріння. Моя нитка назад.

Я мусив триматися за них, навіть якщо цей світ намагатиметься стерти мене, як стерло моїх близьких у тому сні.

Небо над головою світлішало й починало пульсувати кольорами, і мені здалося, що навіть воно слухає.

 А я лежав, один серед чужого степу, і відчував, як розпач повільно розчиняється у холодному повітрі, змішуючись із ним, стаючи невидимим туманом у моїй грудях.

Я глибоко зітхнув — повітря було густе, важке, насичене незнайомими й водночас рідними запахами. Дихати було непросто, навіть попри адаптацію симбіонта — легені ніби пручалися, намагаючись зрозуміти, чим саме вони зараз дихають. Але я мусив рухатись.

— Якщо я здамся тепер, — пробурмотів сам до себе, — то цей світ просто мене з’їсть. І навіть не помітить.

Після сну й того ранкового відчуття порожнечі я знав одне — стояти на місці небезпечно. Розпач — найгірший ворог у будь-якому світі. Якщо дозволиш йому взяти гору, він висмокче рештки волі, і тоді навіть симбіонт не допоможе.

Я окинув поглядом горизонт. Кристали — ті самі, між якими зависала істота, — виблискували на відстані, немов уламки гігантських дзеркал, що впали з неба. Вони світилися рожево-блакитним світлом, відкидаючи промені навіть крізь ранковий туман. Відстань до них, за моїми розрахунками, — три дні ходу. Якщо не збитися з напрямку і не натрапити на щось живе та голодне.

— Отже, план, — сказав я вголос, щоб почути хоч якийсь людський звук. — Рухатись на схід, до кристалів. Знайти воду, їжу. Потім контакт із істотою. Вона — єдина нитка, що може повернути мене додому.

Звучало просто. Надто просто, як для світу, який навіть не мав знайомих сузір’їв.

Я перевірив запаси у скафандрі. Харчові картриджі — на два дні, максимум. Вода — трохи більше. Коли закінчиться — доведеться ризикувати й пробувати місцеву. Якщо вона взагалі є.

Симбіонт у мені відгукнувся слабким поколюванням десь в грудях — він повільно перерозподіляв енергію, зберігаючи ресурси організму. Що ж друже, тобі зараз не легко. Мої руки, радше обрубки, вкриті рубцями. Обвуглена, відмерла шкіра відпала. Руки відновлювалися. Внутрішні показник інформували, що регенерація йде, але надто повільно. Без додаткових білків і мінералів — місяць, якщо не більше.

«Отже, білкова їжа…» — подумав я, дивлячись на траву, що тягнулася до сонця хвилями рожевого й блакитного. Вона була надзвичайно м’якою, пружною, але не схожою на щось їстівне. Десятки дрібних істот стрибали поміж нею — схожі на комбінацію комах і птахів: крила як у метеликів, а дзьоби — гострі, мов у колібрі.

Я провів черевиком поруч — істоти відреагували, як злагоджена система: усі одразу підскочили в повітря, знявшись рій, і на мить над степом зчинився шурхіт, схожий на звук розриву тканини. Потім вони розсіялися, і знову настала тиша.

— Добре, — пробурмотів я, — можна спокійно йти крізь ці трави.

Я рушив уперед. Сонце — якщо те світило можна так назвати — здіймалося над горизонтом величезним диском, переливалося кількома кольорами одразу, наче в ньому було три зірки замість однієї. Тіні від предметів змінювали напрямок, ніби простір сам не міг вирішити, звідки падає світло.

З кожним кроком я відчував, як тіло поступово пристосовується. Симбіонт, здається, перебудовував кровообіг — йти ставало трохи легше, серцебиття вирівнялося. Та руки все одно боліли — глибокий, тупий біль, який нагадував про енергію, що я пропустив крізь себе. Мабуть, я віддав порталу частину своєї життєвої сили. Інакше звідки б це спустошення всередині?

Декілька годин я йшов мовчки, лише слухаючи, як під ногами шурхотить трава, схожа на рожево-блакитний килим. Вітер приніс запах озону — звідкись із боку кристалів. Вдалині над горизонтом спалахували відблиски, схожі на блискавки, але без грому. Розряд? Можливо, поле, яке утримує істоту?

Із часом думки почали розкладатися в голові по поличках. Розпач, що ще кілька годин тому роздирав мене зсередини, тепер зменшився. На його місце прийшло спокійне відчуття необхідності.

 Я не знав, де я. Не знав, чи повернуся. Але рух — це життя. Поки я рухаюся, я живу.

І все ж у глибині свідомості залишалася тривога. Істота. Вона ж мала повернутися до дому — чому ж не зробила цього? Ця планета не нагадує те що вона мені транслювала як “Дім”. Можливо, вона втратила координати у процесі переходу. А може, — я мимоволі став причиною, збою? Доберуся розпитаю, якщо вийде нормально налагодити контакт.

Ця думка мене не відпускала.

Небо потемнішало — настав вечір. Я знайшов невелике підвищення, де земля мла менше рослинності, і сів перепочити. Активував харчовий картридж — повна відсутність смаку, наче споживаєш борошно розбавлене водою, але для мого виснаженого організму це було як нектар.

 Я ковтав обережно, невеликими порціями, через трубку скафандра.

— Отже, Ден, — сказав я сам до себе, — план простий. Дійти. З’ясувати. І вижити.

Симбіонт відгукнувся легким поштовхом у тілі — чи то підтримка, чи то просто реакція на глюкозу. Я усміхнувся. Навіть якщо весь цей всесвіт проти мене — у мене ще є тіло, розум і впертість.

 Я йшов всю ніч. По моїм розрахункам доба на планеті дорівнювала десь чотирнадцяти земним годинам.

Світанок застав мене на ходу. Трави переливалися в світлі так, ніби кожна з них мала власне світіння. У повітрі витали пилкові спіралі, що світилися фосфоресцентно, і здавалося, ніби я йду по поверхні чужої мрії.

Кристали вже виднілися чіткіше — височезні, мов гори, зі світлом, що виходило не від відбиття, а зсередини. І десь там, між ними, висіла істота — моє єдине пояснення, мій єдиний шанс дізнатися, навіщо я тут.

Я зупинився, дивлячись на горизонт.

 — Добре, друже, — прошепотів я, — ідемо до тебе. І подивимось, чим ти можеш зарадити.

Вітер змінив напрямок. Рожево-блакитна трава хитнулася в унісон, ніби ціла планета почула мій виклик.

Я завмер. Моє чуття загострилося. Ще не небезпека, але вже близько. Усе тіло напружилося до межі.