Ключ до майбутнього 3

Минали місяці. Зовні все йшло спокійно: тренування, робота над проєктом «Чорна Діра», вдосконалення систем. Але всередині — я не мав спокою. Кожна секунда з Ліе й Тарасиком була, наче подарунок, загорнутий у тонку тканину сумніву. Ми з Ліе довго сперечалися. Вона — сильна, вперта, не хотіла навіть чути про те, щоб я полетів без них. Але коли я виклав усі аргументи — її обличчя змінилося. Не злякалося. Стало глибоко серйозним, мов у ті моменти, коли вибір очевидний, але його важко прийняти.

— Якщо нам не вдасться, — сказав я, — ти береш малого і всіх, кого вдасться врятувати, і летиш до Джерела. Там шукаєш шлях в іншу реальність. Можливо, в інший початок.

— Ми нікуди без тебе не полетимо.

— Це шанс. Єдиний, якщо все піде не за планом.

Її очі наповнилися сльозами, але вона не опустила погляду. Лише тихо кивнула. Це було найважче з усіх наших рішень.

Ми вирішили, що з нею також полетять молоді кальмерійські сім'ї. Ті, хто міг ще почати з нуля. Якщо ми зазнаємо поразки, вони стануть останнім кроком еволюції людства. Або його тінню.

Одного вечора, коли ми з Ліе, Тарасиком та Настею сиділи на оглядовій платформі, й дивились, як над горизонтом сходили три місяці Кальмери, я відчув щось дивне. Якось неспокійно стало в повітрі. Ледь помітна зміна — як відлуння чужих думок.

І за хвилину пролунав сигнал.

— Капітан Ден, — голос Штучіна звучав рівно, але в ньому вібрувала напруга. — До нас прямує весь флот Неаріану.

— Що? Які причини?

— Дві години тому вони раптово розірвали союз зі Співдружністю. Жодного попередження. Їхні кораблі вже на у просторовій межі. Вони будуть тут менш ніж за десять хвилин.

Серце стиснулось.

— Телепортуй мене. І всю команду. Повна бойова готовність.

Я подивився на Ліе. Вона вже тримала Тарасика міцніше. Я кивнув Насті — вона все зрозуміла без слів.

Момент перед телепортацією тривав як вічність. Я вдихнув повітря ще раз, дивлячись у глибокі очі сина.

— Я повернуся. Обіцяю.

І наступної миті моє тіло розчинилося в блакитному спалаху телепорту. Я опинився на містку «Астрона». Всі системи вже працювали на повну. Екрани рясніли червоними маркерами — контури десятків, сотень кораблів Неаріану, що наближалися.

— Жодних спроб комунікації? — спитав я, проходячи до центральної панелі.

— Жодної. Вони йдуть бойовим строєм. На повній швидкості.

Я стиснув кулаки. Це не просто політичний бунт. Це — виклик. А можливо — початок великого зіткнення.

***

Ми виступили всіма силами. На чолі — я на містку «Астрона», за мною — бойові клини кальмерійського флоту. Обтічні, обпалені зоряним вітром кораблі йшли щільною формацією, як гострі леза у ножицях війни. Позаду, над верхніми шарами атмосфери, висіла Орбітальна Фортеця — гігантська, мов супутник самої планети. Її гармати мовчали, але заряди вже вібрували у просторі.

Рос разом з елітним загоном пішов на стелс-крейсері, ковзаючи з флангу невидимою тінню. Все було готово.

І тоді гіперпростір розірвало на шмаття.

Флот Неаріану виникнув із розриву, мов сива гроза, сповнена сталевих ударів. Вони не прикривали свою присутність — навпаки, наче хотіли, щоб ми побачили їхню міць. Це була демонстрація переваги.

— Викликаю флагман Неаріану. Повторюю, це капітан Ден з «Астрона». Виходьте на зв’язок. — мій голос був спокійним, але кожне слово напружене, мов натягнутий трос між галактиками.

Через кілька хвилин у центрі містка запульсувала голопроекція. На ній з’явилася вона — Доміна. Воїтелька Неаріану, спадкоємиця трону. За її спиною, мов чорна тінь, стояв її батько — із важким, кам’яним обличчям, зітканим із недовіри та гніву.

Мені відразу стало зрозуміло: шанс один. І цей шанс — вона.

Я схилив голову, як того вимагав їхній стародавній етикет.

— Вітаю, Велика Воїтелько. Ви вирішили навідати старих друзів?

Доміна на мить здивувалась. Її очі розширилися:

— Капітан Ден... Ти живий?

— Живий і повен сил. Вибач, що не попередив про своє повернення — мав справи, що стосуються наших спільних ворогів.

Вона мовчала. Здавалось, що між нами тривала внутрішня боротьба. І ось вона заговорила.

— Буду відверта. Ми чекали. Довго. Але Співдружність нічого не змогла запропонувати, аби врятувати Неаріан. Об'єкт вже перетнув межі гірничої республіки. Рада співдружності все, що змогла зробити — евакуація. Жодного опору, жодної стратегії. Тому ми прийшли за технологією "Чорна Діра". У вас є два варіанти — віддати її добровільно… або ми візьмемо її силою.

Я стояв нерухомо, мов влитий у себе самого. Її слова боліли. Але я не міг дати слабину.

— Я розумію, чого тобі вартувало прийняти цей виклик, Доміно. І я розумію гнів твого батька. Але ці дії — ризик. Якщо ви використаєте технологію не за призначенням, знищите зонд — вторгнення Інтеграторів почнеться негайно. Ви підписуєте смертний вирок не лише собі, а й нам усім.

Я зробив паузу. Погляд Доміни залишався твердим, але не байдужим.

— Ви розраховуєте знищити об’єкт і сховатися, сподіваючись, що Інтегратори вас оминуть? Ні. Вони відстежують резонанс впливу. Я бачив їхні механізми, бачив, як світ за світом вони поглинають, не залишаючи нічого, навіть часу. Предтечі — цивілізація, що була на порядки потужніша за нас — визнали: перемогти неможливо. Вони втекли у паралельний всесвіт. Ми не маємо такої можливості. Але вони залишили мені інше. Знання. Зброю. І у нас є шанс. І якщо ми хочемо вижити — ми мусимо діяти разом.

Тиша розтягнулася, мов простір між галактиками.

— Доміно, — тихо додав я, — ти не та, хто ховається за ультиматумами. Ти — та, хто веде. Вибір за тобою.

У її погляді щось здригнулось. Здавалось, вона намагається дихати в тісному шоломі стародавніх присяг.

Її батько зробив крок вперед, але вона підняла руку, стримуючи його.

— Дай мені подумати, Ден. Ми зв’яжемося знову за годину.

Голограма згасла. На містку запанувала тиша, але не спокій.

Я знав: зараз усе балансує на лезі. Або ми виграємо шанс... або починається війна. І часу — обмаль.

Голограма знову пульсувала світлом, ніби серце корабля відчувало кожну хвилю напруги між нами. Обличчя Короля Неаріану, суворе й незворушне, нахилилося до проєкції.

— Твої слова — це слова боягуза! — прогримів він, і луна від його голосу, здавалося, вдарила навіть по корпусу "Астрона". — Ми — раса воїнів! Якщо Предтечі втекли — то це ганьба, не слава. Неаріанці б’ються до останнього подиху, а не ховаються на задвірках галактики! Ти ображаєш нас, якщо вважаєш, що ми зробимо так само!

В його голосі не було фальші. Це був не лише гнів, загартований в боях і поколіннях. Але й сліпа гординя. Я вдихнув повітря. Було відчуття, що все висить на волосині. Штучін тихо, майже шепочучи в інтерком, промовив:

— Тактику переговорів слід змінити. Достукатися тепер треба до нього.

Я мовчки кивнув і схилився у поклоні перед Королем. Але слова мої вже несли в собі сталь.

— Ваша Величносте... Я не раз бився пліч-о-пліч із вашими воїнами. Я знаю, що честь для вас — не слово, а код. І я поважаю це. Але якщо померти, не досягнувши мети — для вас подвиг... то для мене це безглуздий самогубний акт.

Вдихнув глибше, слова лились рішуче:

— Ви не зможете вирішити це силою. Ви знаєте, на що здатен «Астрон». І я впевнений, коли ви прямували сюди — ви не очікували побачити його тут. Ви думали — впораєтесь із кальмерійцями до того, як прибуде флот Співдружності. А потім — втечете, маючи "Чорну Діру" у руках.

— Та як ти смієш?! — проревів Король, перебиваючи мене. — Ти — лише дипломат із колонії. Капітан теріанського корабля, що вважає себе рівним мені!

Я підвищив голос. Вперше. І це вдарило в залу як вибух:

— Я не просто дипломат! — рикнув у відповідь. — Я — граф ордену Аль'Морт. Носій титулу, який визнають навіть Рада Десяти! І маю право говорити так, як вважаю за потрібне!

Обличчя Короля залилося насиченим фіолетовим — його шкіра посиніла від люті. Я відчув, як за спиною стискається команда. Ще мить — і почнеться вогонь.

Штучін мовчки активував телепорт.

Я зник з містка «Астрона», і через частку секунди стояв просто на флагмані Неаріанців — перед самим Королем. Його охорона сіпнулася, але я був швидким. З розкритим списом Теріанців, що пульсував блідо-синім сяйвом, опинився поруч з королем

Енергетичний щит спалахнув навколо нього миттєво. Його інстинкт не підвів.

Я не відреагував. Мій голос був спокійним:

— Ваша Величносте. Це — зброя Теріанців. І я покажу, на що вона здатна.

Повільно торкнувся списом щита. Той скрипів, іскрився, і врешті вістря проникло в середину. Доторкнувся до його обладунків — і ті миттєво почали плавитися. Не пошкодивши самого Короля, я так само обережно витягнув спис.

Тиша.

— Це лише крапля сили раси, яка... боялася вступити у відкритий бій з Інтеграторами. Ви питаєте, чому? Бо вони знали, чим це закінчиться. І якби вони обрали честь замість стратегії — не було б і знання, яке я зараз маю. Ані зброї, ані шансу.

Я дивився прямо у вічі королю:

— Можливо, ви вважаєте, що це сором — не прийняти бій. Але ще більший сором — програти без жодного сенсу. Я не прошу вас тікати. Лише прошу воювати розумно. І з шансом. Ми ще можемо наваляти цим тварюкам так, що вони на тисячоліття забудуть дорогу до наших світів. Можливо, ми не виживемо… Але ваші онуки знатимуть, що їхні предки зробили все, щоб це сталося. Я, Ден Нортон, граф ордену Аль'Морт, президент Кальмери, прийшов, щоб віддати борг. І цей борг — битва за майбутнє. Разом. Не поодинці.

Король мовчав.

А тоді — опустив щит.

Його ліва рука вдарила по долоні правої — потужний, урочистий звук рознісся по залу.

Визнання. Найвище з можливих у їхній культурі.

Я вклонився. А потім виконав той самий жест.

— Доміна може йти зі мною. Ви будете впевнені, що вас не підведуть і королівська кров прославиться у віках.

Король кивнув. Його голос був уже спокійний, глухий, як далекий грім після бурі

— Ми повертаємось.

І флот Неаріану, наче велика змія, почав розвертатись в глибини простору. Отже — це була чергова перемога. Не остаточна. Але важлива. Мені вкотре пощастило, і маю надію так буде і надалі.