Ключ до майбутнього 3

Вийшовши з тісної камери допитів, я відчув, ніби нарешті вдихнув справжнього повітря. Звісно, воно було таким самим, як і годину тому — очищене фільтрами, трохи прохолодне, з металічним присмаком вентиляційних шахт. Але після тих настирливих поглядів Ради Десяти навіть цей запах здався мені запахом свободи.

Гвардійці супроводжували мене до самого космопорту. Вони не вимовили ані слова, лише крокували поруч, з холодними обличчями й вишколеною поставою. Я відчував їхню недовіру, але й розумів — вони лише виконавці. Нитки смикають зовсім інші лялькарі.

За годину я вже ступив на трап «Астрона». Корабель зустрів мене знайомим відлунням кроків у порожніх коридорах. Мої люди знали, що краще зараз не ставити питань. Лише Штучін, мов завжди уважний тіньовий співрозмовник, порушив тишу:

— Ти виглядаєш стомленим, капітане.

— Це не втома, друже, — відповів, заходячи у свою каюту. — Це неспокій. І щось мені підказує, що він не залишить мене ще довго.

Опустившись на підлогу, схрестив ноги й заплющив очі. В уяві знову спалахнули обличчя радників. Я бачив їх крізь призму аур, і серед них не було темної плями вбивці. Хтось інший грав у цю гру.

— Штучін, — озвався подумки, занурюючись у ритм дихання. — Ти можеш відшукати особу на планеті за патерном аури та мозкових хвиль?

— Так, капітане. Кого шукати?

— Іоку.

— У мене зберігся зліпок Іоку. Я можу провести пошук, але це вимагатиме часу й значної обчислювальної потужності.

— Роби, — відповів. — Знайди мені Іоку. Бо якось занадто все дивно з її смертю. Доступ до сховища зі списом мали лише радники та гвардійці охорони. Щось тут не сходиться.

— Прийнято капітане.

Відключившись від голосу Штучіна,  занурився глибше у медитацію. Усередині мене вже давно пульсувала зірка — джерело, яке я відновив, наслідуючи принципи Предтеч. Зараз воно сяяло спокійним золотавим світлом, нагадуючи маленьке сонце.

Спробував розширити його. Прийняти зовнішні потоки енергії, вплести їх у своє ядро. Це було ризиковано: будь-яка похибка могла розірвати тонку гармонію. Але відчував, що настав час.

Спершу легкі коливання — немов краплі дощу торкались поверхні внутрішнього океану. Потім потоки посилилися, і я відчув, як у мене вливається сила ззовні. Я переплітав їх, перетворював, і поступово зірка в моїх грудях почала змінювати колір. Від золотого — до світло-блакитного, а потім до глибшого відтінку, схожого на полум’я чистого фіолету.

Я всміхнувся до себе. Це означало одне, мій резерв зріс. І тепер маю не просто джерело — а потік, здатний наповнювати його швидше.

— Треба буде провести експерименти, — прошепотів я сам до себе. — Виміряти величини, встановити межі. Штучін, ти готовий допомогти мені з цим?

— Завжди, капітане. Але мушу попередити: перевантаження енергетичних структур тіла може мати непередбачувані наслідки.

— Я знаю, — відповів. — Але краще розуміти, на що здатний, ніж залишатися сліпим.

Каюта була та сама, стіни й меблі незмінні. Але всередині мене вже палало інше світло. І я відчував — зовсім скоро воно знадобиться. Бо вбивство Іоку — лише початок гри, яка веде до куди більшої темряви.

Я сидів у медитації вже кілька годин, коли в уяві мій внутрішній простір остаточно оформився в єдину картину. Зірка в грудях сяяла рівним фіолетовим світлом, від неї розходилися тонкі промені, немов коріння дерева, і кожна з цих жил пульсувала енергією. Це було нове відчуття. Якщо раніше я сприймав силу як щось туманне й некероване, то тепер вона нагадувала мені потік ріки, який можна спрямовувати в будь-яке річище.

Розплющив очі. Каюта була занурена у напівтемряву, лише м’яке світло індикаторів на панелі підтримувало контакт із реальністю.

— Штучін, — озвався я, підводячись, — час провести експеримент.

— Я якраз завершив підготовку, — відповів він спокійним рівним голосом. — Ти хочеш перевірити передачу енергії у зовнішні системи?

— Саме так. Мені потрібно зрозуміти, наскільки це джерело сумісне з корабельними контурами і які є ризики.

— Ризики дуже високі, — зауважив Штучін. — Твоє джерело не має стандартної частоти коливань. Це… органічний резонанс. Якщо передати його напряму, можуть виникнути неконтрольовані перенавантаження.

— Тому ми й перевіримо, — відказав я з легким усміхом. — Почнемо з малого.

Ми рушили в енергетичний відсік. Туди, де у прозорих циліндрах стояли головні конденсатори щитів. Вони нагадували велетенські кристали з металевими жилами, які переливались внутрішнім світінням. Зараз вони працювали на мінімумі, підтримуючи лише базовий рівень оборони.

— Виберемо допоміжний конденсатор, — пояснив Штучін. — Навіть якщо він вийде з ладу, системи не постраждають.

Підійшов ближче й поклав долоню на гладку поверхню корпуса. Відчув холод металу, але крізь нього проступила глибша вібрація — сам резонанс енергосистеми.

Я зосередився. Усередині мене зірка розгорілася яскравіше, й один із променів потягнувся назовні, крізь руку, до поверхні. Це було схоже на те, як з вогню дістаєш розпечене вугілля: тепло починало обпалювати всередині, та водночас воно було під моїм контролем.

— Фіксую появу нетипових коливань, — озвався Штучін. — Амплітуда нижче допустимого рівня, можеш продовжувати.

Гаразд, дозволю  іскрі енергії проникнути в корпус конденсатора. Спершу — тоненький промінь, майже невидимий. Металева поверхня ледь засвітилася, потім запульсувала, ніби у відповідь.

— Реєструю заряд, — промовив Штучін. — П’ять відсотків місткості. Десять. Двадцять…

Я відчув, як всередині мене хвиля напруги наростає. Це було схоже на те, як стримуєш сильний струмінь води, що рветься з глибини. Я спробував зупинитися, і потік слухняно зменшився.

— Чудово, — констатував Штучін. — Ти контролюєш амплітуду.

Я зітхнув. Це було полегшення: сила не виривалася некеровано, як я боявся.

— Добре, — сказав я. — А тепер хочу спробувати, що буде при перевищенні допустимого рівня.

— Це небезпечно. Конденсатор може зруйнуватися, — заперечив Штучін.

— Тому ти й тут. Відключиш його, якщо щось піде не так.

Знову приклав долоню. Усередині мене зірка спалахнула, і я розширив потік. Енергія пішла густим струменем, потік став щільнішим, майже відчутним на дотик.

Конденсатор загув, його поверхня вкрилася блакитними тріщинами світла.

— Дев’яносто відсотків… дев’яносто п’ять… — голос Штучіна ставав тривожним. — Зупинись!

Ще трохи підняв подачу. І тут конденсатор спалахнув, немов величезна лампа, зсередини. Ледь не розірвало корпус — я вчасно відчув, що межа пройдена, і перекрив потік.

Відсік на мить залило яскравим сяйвом, індикатори вибухнули червоним. Але корпус вистояв, лише кілька систем задзвеніли сигналами перевантаження.

Я віддихався й відступив, витираючи піт. Усередині мене ще довго лунав відгомін від потоку, наче серце билося в інший ритм.

— Висновок? — запитав я, дивлячись на панель.

— Ти здатен наповнювати конденсатори у декілька разів швидше за штатні генератори, — відповів Штучін. — Але якщо втратиш контроль, наслідки будуть катастрофічними.

— Саме це я й хотів почути, — пробурмотів я. — Добре. Тепер третій етап.

Я розумів: просто вливати енергію — не мистецтво. Треба навчитися давати їй форму. Якщо вона буде лише сирим потоком, то що з того, що я можу зарядити щити швидше? Мені потрібно вміти перетворювати її у знаряддя.

Я заплющив очі, відчув зірку в собі, і спробував не просто відкрити шлюз, а уявити канал у вигляді спіралі. Потік пішов м’яко, закручуючись, ніби вир. Конденсатор відгукнувся рівним світлом — без перенавантаження.

— Амплітуда стабільна, — підтвердив Штучін. — Ти створив гармонійний резонанс.

— А тепер — вузол, — прошепотів я.

Спершу  спробував стиснути енергію в одній точці, і промінь перетворився на світлу кулю всередині конденсатора. Вона розширювалась, іскрилася, але тримала форму.

Це було схоже на те, як з вогню роблять жарини для кування: не просто спалювати, а створювати контрольовану температуру.

— Ти починаєш опановувати структуру потоку, — сказав Штучін. — Це відкриває безліч можливостей.

Та довго втримати мені це не вдалося. Клубок розвіявся щойно я втратив концентрацію.

Я розплющив очі. У відсіку панувала дивна тиша, лише тихо потріскувала охолоджувальна система. А в мені ще горіла нова впевненість: я справді міг керувати цим процесом.

Та разом із тим я відчув і ціну. Усередині мене пульсувала втома, ніби я пробіг десятки кілометрів. М’язи важчали, голова трохи паморочилась. Ця сила не була безмежною — вона тягла енергію не лише з джерела, а й з мене самого.

Я сів на підлогу відсіку, сперся об стіну й заплющив очі.

«Треба навчитися балансувати, — подумав. — Бо інакше вона спалить мене швидше, ніж я встигну зрозуміти, що сталося».

— Капітане, — озвався Штучін, — результати експерименту зафіксовані. Хочеш подивитися графіки?

— Пізніше, — відмахнувся я. — Скажи краще, що з пошуком Іоку?

— Я в процесі, — відповів він. — Сканування планети триває. Але… є аномалія.

Розплющив очі.

— Аномалія?

— Я зафіксував слід, схожий на патерн Іоку. Але він нестабільний. Немов відбиток, що постійно змінюється. Це може бути імітація.

— Або вона жива, — прошепотів. — І хтось намагається приховати її справжній стан.

Я підвівся, і попри втому відчув у собі нову рішучість. Моє джерело стало сильнішим, і тепер я знав, що зможу витримати наступні випробування

Бо якщо Іоку справді жива, то вся ця історія має закінчитися зараз, інакше цей шлейф буде постійно тягнутися за мною.