Ключ до майбутнього 3

Ми повільно йшли за курсом, Штучін сканував простір на предмет аномалій, як раптом «Астрон» різко здригнувся. Носова частина вперлася в невидимий бар’єр. Системи заревли від навантаження, але корабель не рухався ані вперед, ані назад.

— Штучін, що відбувається? — різко кинув я.

— Ми вперлися в у якийсь енергетичний бар’єр, — спокійно пояснив він. — Він не пропускає корабель. Наші двигуни безсилі. Єдине рішення — відпустити істоту. Вона має пройти сама.

Я задумався.

 — Телепортувати її можеш?

— Ні, — у голосі ШІ почувалася стримана напруга. — Наші технології навіть не здатні її зафіксувати. Контейнери й поля — лише тимчасове рішення. Випустити її можеш тільки ти, капітане. Особисто.

— Ден… — голос Ліе задрижав, у ньому відчувалася тривога. — Це занадто ризиковано.

Я глянув на неї й усміхнувся у відповідь.

 — Не хвилюйся. Це лише космос. Якщо щось піде не так, Штучін мене витягне. Я буду обережним.

Я спустився в шлюз і вже за кілька хвилин вийшов у чорну порожнечу. Контейнер з істотою світився в моїх руках, вона одразу заспокоїлася, стиснувшись у правильну кулю. Здавалося, ніби заснула.

— Гаразд, — пробурмотів я, — тепер твій вихід.

Я відкрив контейнер. Істота випливла у вакуум, зависла поряд зі мною… і завмерла. Жодного руху до порталу.

— Штучін, можеш магнітним променем скерувати її вперед?

— Спробую.

Невидимий потік підштовхнув кулю, вона рушила в напрямку порталу, але щойно порівнялася з носом «Астрона» — рух припинився. Істота вперлася в ту саму невидиму стіну.

— Що за чортівня? — вилаявся я.

— Я не можу провести промінь крізь бар’єр, — відповів Штучін. — Навіть якщо задати імпульс, вона зупиняється на межі.

Я підлетів до самого носа корабля. Ліхтарі з мого шолома світили в напрямку порталу, але дивним було те, що проміні від них ніби відрізалися невидимою межею. Тобто навіть фотони світла не проходили через бар'єр. Я зняв плазмову гвинтівку, виставив на максимальну потужність і вистрілив. Промінь зник, ніби його не існувало. Бар’єр не відреагував взагалі. 

— Ситуація непроста, — пробурмотів я. — Пропозиції?

— Сканую простір у всіх доступних діапазонах, — відгукнувся Штучін. — Але не можу визначити природу поля. Раджу спробувати ментальний контакт. Можливо, істота пояснить, що відбувається.

Я видихнув і заплющив очі.

 — Добре. Тримайте все під контролем.

Я занурився в себе, відключивши шум навколишнього світу. Космос розчинився, і лишився лише ритм — знайомий патерн істоти. Але тепер він звучав інакше. Не крик про допомогу, а запрошення.

Я обережно торкнувся її свідомості. Куля здригнулася, поверхнею пішли світлові хвилі — мов кола на воді від краплі.

І раптом я побачив: переді мною розкрився бар’єр у всій повноті. «Астрон» стояв, упершись носом у невидиму стіну. Від порталу до бар'єра тяглися тонкі, світлі промені енергії. Це було живе плетиво, що тримало ворота зачиненими.

Я відчув: портал не активний. Істота не може пройти самостійно.

— Ти хочеш, щоб я допоміг? — подумав я, не впевнений, чи почує вона.

У відповідь прийшов потік образів і почуттів. Смуток. Туга за домом. Фрагменти світів, яких я ніколи не бачив: міста з енергії, ріки світла, обличчя, що не мали форми. А серед цього — прохання. Відкрити. Допомогти. Стати провідником.

Я здригнувся. Це було надто пряме й небезпечне прохання.

Мільярди життів Співдружності залежать від мене. Інтегратори дихають нам у спину. Чи маю я право витрачати час і сили, допомагаючи невідомій істоті з паралельного всесвіту? Що, якщо ці ворота відкриють щось, що ми не зможемо контролювати?

Але істота не тиснула. Вона просто чекала.

Я знову відчув її ритм — він був схожий на биття серця. І зрозумів: якщо я відмовлю, вона залишиться тут, навіки замкнена між світами.

***

Ми розгорнули аналітичну решітку Штучіна і протягом кількох днів намагалися розшифрувати структуру енергетичних хвиль. Спершу здавалося, що це просто зациклений сигнал — проте згодом Ліе виявила у ньому закономірність: фрагменти повторювалися з різними фазовими зсувами, немов музика, яку грають на інструменті, де кожна нота має не звук, а форму.

Після тижня аналізу з’явився висновок, який змусив нас задуматися.

 Штучін, зазвичай стриманий і холодний, уперше вимовив це з відтінком… здивування:

— Ден, цей об’єкт, ці ворота, не просто подають сигнали. Вони відповіді. Можливо пароль чи код.

Я не повірив одразу. Але подальші розрахунки підтвердили: структура енергетичних імпульсів мала чітку логічну послідовність — звернення, запит, очікування відповіді. І в цій послідовності ми розпізнали патерн, що повторювався тричі — код для слова “повернути”.

— Портал хоче назад, істоту — сказала Ліе, стиха, ніби боялась порушити спокій навколо. — Але чому істота сама не може пройти?

Питання повисло в повітрі.

Ми перевірили все — її структуру, джерело живлення, навіть внутрішній простір. І тоді, аналізуючи енергетичну підписку істоти, Штучін помітив дещо дивне: її спектр не збігався з жодним відомим типом матерії у нашому всесвіті. І водночас — фрагмент її поля був наче… обірваний.

 Втрачене “з’єднання”.

 Немов хтось вирвав її з рідної реальності, залишивши без доступу до енергії власного виміру.

— Вона не може повернутися сама, — тихо сказав я. — Бо її енергетичний контур неповний.

Ми розпочали експерименти, намагаючись стабілізувати поле довкола неї. Але кожна спроба запуску “відгуку” — сигналу до рідного всесвіту — провалювалась. Доки одного разу Штучін не запропонував ризиковану гіпотезу.

— Є лише один спосіб відкрити прохід.

 Потрібен потужний носій енергії з цього всесвіту, щоб замкнути коло.

Я подивився на нього. І зрозумів — він має на увазі мене.

Після контакту з Джерелом Предтеч, після того, як симбіонт вплинув на мене, моє тіло й свідомість уже давно не вписувались у звичайні енергетичні моделі. Я був живим ергатичним джерелом і одночасно провідником між різними формами енергії — частково людина, частково щось інше.

— Твій відбиток унікальний, — пояснив Штучін. — Якщо ти увійдеш у резонанс з істотою, підбереш правильний баланс, то енергії можуть замкнутись, створивши стабільний потік для живлення порталу.

Я сидів у тиші машинного відсіку, спостерігаючи, як м’яке світіння істоти відбивається у сталевих стінах. Вона ніби відчувала мій сумнів. Її форма розчинилась у спіральну фігуру — і на мить мені здалося, що вона намагається втішити.

— Ден, — сказала Ліе, поклавши руку мені на плече, — може, саме тому вона й опинилася у нас. Бо ти — той, хто може керувати енергією.

Я не відповів.

 Але десь у глибині душі вже знав: портал не відчиниться без мене. І, можливо, це не випадковість.

***

Зависнувши в космосі просто перед порталом, відчував, як простір довкола мене вібрує. Істота світилася сяйвом, що пульсує, її енергія немов кликала мене — не силою, а співзвуччям.

 Здавалося, вона чекала саме мого кроку.

— Ден, — тихо озвалась Ліе, — не віддавай усю енергію, дозуй, стримуйся. 

Я усміхнувся крізь скло шолома.

— Так звісно, я буду контролювати потік.

Глибоко вдихнувши. Відчув, як у мені ворухнулась хвиля тепла — те саме внутрішнє джерело, моя внутрішня зоря. Це була не просто енергія. Це була сутність мого «я».

Істота зреагувала відразу — наче чекала цього. Зорі навколо мене зникли, порожнеча стала майже відчутною, прохолодною.

Контури корабля розмило, перетворившись на нескінченну темряву, в якій світились лише ми двоє.

Я відчув, як серце б’ється у такт її пульсаціям.

Моє тіло почало вібрувати — не фізично, а на рівні енергетики. З кожним ментальним дотиком я бачив уривки образів: глибокі океани, зоряні поля, що рухаються у зворотному напрямку часу, істот із чистої енергії, що співають у гармонії, не схожій на наші звуки.

І раптом — порожнеча.

Обрив.

Картина різко обірвалась, ніби хтось перерізав струм.

Я відчув холод, важкий, як космос.

Тоді зрозумів: вона показує мені свою втрату. Те, що залишилося по інший бік — зруйнований зв’язок, коло, розімкнене силою, яку вона не здатна подолати.

“Допоможи,” — пролунав у моїй свідомості не голос, а чистий резонанс.

Піднявши обидві руки, спрямував долоню лівою на істоту, а правої в бік порталу. Спершу було тихо — лише легке дзижчання в вакуумі. Потім крізь мене пройшов перший імпульс — потужний, як удар блискавки. Я не очікував такого.

Світ перевернувся.

Енергія виривалася назовні, проходячи крізь мої руки у вигляді двох концентрованих потоків світла. Кожен спалах спустошував мене, і моє джерело. Я відчував, як серце б’ється повільніше, як легені втрачають повітря, як межа між тілом і простором зникає. Але не міг зупинитися.

Штучін щось кричав у комунікаторі, Ліе кликала мене, але я вже не чув нікого.

Між мною й порталом існувало лише одне — єдність.

Потоки злилися з бар’єром, ніби замкнувши обірване коло. У ту ж мить портал здригнувся, спалахнув сліпучим світлом, і все довкола вибухнуло білим сяйвом.

Я лише встиг подумати: “Коли мене витягне Штучін?” — але темрява поглинула мою свідомість.