Вічна артистка

Коли звірі ховалися, ліс поглинала тиша. Інколи лісник здригався від хрусту листя під ногами. Ці дикі хащі довго не підпускали до себе людей. Майже шістдесят відсотків території огортала таємниця, і найцікавіше — що там, за цим лісом? Інші люди, інші землі?

Чоловік відігнав ці думки. Якщо вони засядуть у голові, то не зможе позбутися, а це коштуватиме йому життя. Хто знає, може, зараз за цим деревом заховався вовк?

Тільки-но він про це подумав, як з-за дерева щось вибігло. Чоловік наставив рушницю й мало не вистрілив, але встиг роздивитися маленьку дівчинку. Вона радісно вибігла з-за дерева та обійняла його.

Лісник застиг. Озирнувся навколо — суцільний ліс. Жодного натяку, що десь поряд є село чи хоч чийсь будинок. Раптом помітив саморобну оселю з гілля та листя. Перед ним була випалена місцина від багаття. Опустив погляд на дівчинку. Вона міцно обіймала лісника, а чоловік не міг і слова промовити.

На щастя, дівчинка відсторонилася та поглянула на нього.

— Ти не сестричка. Я знаю, — дівчинка не могла встояти на місці, крутилася та переминалася з ноги на ногу. — Ти добрий чи злий?

Вона була брудна, обличчя в багнюці, а біла піжама стала сірою, і навряд чи її можливо відіпрати.

— Дитино, що ти тут робиш? — чоловік присів, щоб бути з нею на одному рівні.

— Хм… ми із сестричкою гралися та випадково заблукали в лісі, — сказала вона, посміхаючись.

— Де твоя сестричка? Давай відведу тебе додому? — запропонував він. — Батьки хвилюватимуться.

— Сестричка так само сказала, тому повертатися не можна. Виховательки сваритимуться та не дозволять нам бавитися з іншими дітьми. Давай краще знайдемо мою сестричку?

Чоловік дивився на неї та не міг повірити, що це все відбувається насправді. Що це не сон, а чиста правда. Дівчинка чекала відповіді. Лісник зітхнув, підвівся та запитав, як її звати.

Чи була ця сестричка справжньою — нерозгадана загадка. Не можна стверджувати точно, з чого все почалося. Та напевне з цієї дівчинки, яка має хлоп’яче ім’я.

На столі стояв торт. Круглий, формою невисокого циліндра, брудно-сірий. Ніхто навіть не намагався зробити його хоч трішки смачним. І всередині, і зовні — без смаку. Він стояв на такому ж порожньому столі. Навпроти сиділа дівчина. Її темне волосся зливалося з темрявою позаду, а сірий одяг пасував до загальної маси. Обличчя не виказувало жодних почуттів чи емоцій. Руки лежали на колінах, і навіть на мить не промайнула думка торкнутися святкового торта. Дорогою до школи вона проходила повз крамницю, де продавали ці десерти. Дивно, та без паспорта їх не продавали.

У густій тиші почулися слова матері. Жінка була то тут, то там. Ходила десь у темряві та байдуже вітала з шістнадцятиріччям. Читала побажання з листівки, яка прийшла у поштову скриньку день тому. Дівчина не звертала на неї уваги.

Почулися татові кроки. У цей важливий день він навіть приніс телевізор із вітальні на кухню. Коробка з екраном заповнила порожнечу на столі. Місце залишилося лише для трьох тарілок. Батьки сіли по обидва боки.

— Вмикай вже, — гримнула на тата мама.

Донька переводила погляд з них на телевізор. Знала, що буде, але… так цього не хотіла. Батько байдуже натиснув на кнопку. Екран яскраво засяяв синім кольором, освітивши темну кімнату. З’явилися білі цифри, літери, крапки та коми. Якісь комп’ютерні коди, що для звичайних людей були загадками. Вони відбивалися у дівочих очах, гіпнотизуючи. Вона кілька разів кліпнула. Цифровий хаос зник, натомість з’явився цілий текст. Краєм ока дівчина пробіглася по ньому, але скласти цілу картину до купи було важко.

З динаміків зашипів голос. Доки тато додавав гучності, голос, заїкаючись, уже проговорив її ім’я та прізвище й провадив далі:

— Народжена одн-жж… місяць четв-ррр… рок-кк…

Чути було дуже погано. Голос постійно переривався, шурхотів, а то й зовсім зникав. Важко було розібрати слова. Дівчина лише сподівалася, що далі все буде добре, бо не хотіла жити в невідомості, яка й без цього лякала.

— Навчання за фахом бухгалтер-рр… місце працювання…ня… майбутній чоловік-кк… пра… д…

З кожною секундою ставало все гірше. Голос здавався навіженим. Екран пустив різнобарвні смужки. Букви, мов вівці, стрибали по екрану. Те, що вона встигла прочитати, лякало. Її життя з завтрашнього ранку. Прописана кожна деталь, кожен день. Ніби актриса. Ким працюватиме, за кого вийде заміж, коли помре… усе в цьому списку.

Хоч різнобарвний екран приваблював, зміст лякав. Дівчина хотіла піти, але батьки міцно стиснули її руки, притиснувши до столу. Опиратися стало важко, так само як і дихати. Екран почав наближатися до обличчя. Очі боліли від світла, а розум затуманився. Голос дзвенів у вухах, диктуючи правила, а потім… сміх. Дівчина розсміялася. Невже це сміялася вона?

Чи, можливо, її відображення у дзеркалі?

Дівчина прокинулася, важко дихаючи. Перше, що впало у вічі — це її злякане обличчя. Сама себе злякалася. Смішно. Таке маленьке дзеркало, а скільки проблем.

Вона сховала обличчя в долонях. Певний час не могла заспокоїтися. Цей жах снився все частіше. І постійно те, чого ненавиділа чи боялася. Наприклад, її ім’я, яке вимовляли лише з образою. Його дали їй не батьки, а комп’ютер.

Ім’я.

За статистикою він вирішив, що дівчаток з таким іменем не вистачає, та вона була іншої думки. Себе ж нарекла Весною.

Хтось знову назвав її ім’я.

Їй завжди подобалася ця пора року. Хоч тут її легко сплутати із зимою, та через кілька років це забудеться. Вже правильно говорити не «весна», а «друга пора року», не «листопад», а «одинадцятий місяць». Усе переводиться у цифри.

— Олено!

Дівчина різко повернулася. На порозі стояла мама.

— Я тебе кілька разів покликала, — промовила вона, звузивши очі.

— А… я просто задумалася, — відмахнулася від відповіді дівчина та повернулася до домашньої роботи.

Мама спостерігала за нею якусь мить. Вагалася, чи варто зараз говорити.

— Ходімо вечеряти, — донька угукнула, не визираючи з-під підручника. Мама ще стояла на порозі, зітхнула та промовила: — Все гаразд? Допомога не потрібна?

— Ні-ні! Все чудово, жодних проблем, — намагалася запевнити її Олена. — Я зараз прийду. Дай лише хвилинку, добре?

Жінка прикинулася, що повірила. Ледь помітно зітхнула та опустила очі. Не знайшовши, що сказати, зачинила за собою двері.

Почувши клацання дверної ручки, Олена полегшено видихнула. Боялася, що стукіт її серця чути на всю кімнату, та, здається, обійшлося. Мама нічого не помітила. Коли дівчина розплющила очі, то побачила перед собою зошит та підручник. Вони були розгорнуті. Секунду букви стояли на місці, а потім почали танцювати. Олена сховала обличчя, щоб їх не бачити, та все даремно. Їхній танок засів у пам’яті й навряд чи колись відпустить.

— Вечеряти? — пригадала слова мами.

Дівчина поглянула на годинник та на свою роботу. Порожня сторінка. Лише назва твору. Від цього стало ще гірше. Просидіти даремно кілька годин… ні… заснути на кілька годин та поринути у жахи — що може бути гірше?

Ще з обіду вона сіла писати шкільний твір, але, задумавшись на кілька годин, сторінка так і залишилася порожньою. Лише заголовок: «Мій ідеальний світ». Вона знала, що свою думку написати не можна. У школі кожного року вони пишуть цей твір. Один і той самий. За шаблоном — мали вже вивчити напам’ять.

Вже наступного дня роботу потрібно було здати, а повернути її мали того ж дня. На перерві Весна випадково підслухала розмову однокласників. Дехто з них мав днями отримати свій список на життя, тому так пишався собою.

— Впевнений, що буду директором, — сказав однокласник, — ось побачите! А ви всі працюватимете на мене!

— Чого б це? — запитав інший. — Може, усе буде навпаки…

— Що? Навпаки? Ха-ха! — розсміявся перший. — Не сміши мене. Хто твої батьки? Двірник та медсестра? І ти думаєш, що маєш якісь шанси? Дурню! Ось я — син директора заводу з переробки паперу, а мама моя — асистентка на тому ж заводі. Сто відсотків, він перейде мені у спадок.

— От коли виповниться шістнадцять, тоді й поговоримо, — завершив розмову хлопчина.

Вони стояли неподалік, й Олена їх добре чула. Знала, що її день народження раніше, але чомусь так і не змогла навчитися радіти.

— Шикуйсь! — почувся командний голос.

Усі діти, що стояли перед школою, почали збиратися ближче до вхідних дверей. Вони поділилися на класи та почерзі вишикувалися колоною. Ті хлопці стали неподалік Олени, та дівчина сподівалася, що вони не почнуть знову говорити.

За кілька хвилин черга дійшла й до дівчини. Перед вхідними дверима стояли дві жіночки. Одна — та, що мала командний голос і говорила в гучномовець, а інша тримала різнобарвні паперові смужки. В іншій руці вона тримала записник. Побачивши Олену, почала шукати щось між сторінками.

— Все гаразд? — запитала вона.

— Так, — коротко відповіла учениця.

Жінка оглянула її з голови до п’ят. Шкільна форма, що складалася з чорних штанів та сірого светра, була на місці, інше все теж у нормі. Жінка записала це та знову поглянула на блокнот.

— Ти останній раз у шкільного психолога була два місяці тому, — нагадала жінка.

— У мене все гаразд. Навіщо..?

Олена замовкла. Жінка потягнулася до синьої смужки. Фіолетова — «ласкаво просимо до школи», червона — «залишайся на місці та чекай дорослих», синя — «направлення до шкільного психолога». Олені більше нічого не залишалося як простягнути руку, та покірно піти до кабінету. Постукала, і її запросили всередину.

Тепер вона знову сиділа на цьому твердому стільці, як і багато років тому. На столі табличка: «Шкільний психолог Сулима Н. Р.». Олена намагалася її правильно прочитати, але деякі букви ніяк не хотіли показуватися.

— Намагаєшся прочитати? — запитала жінка.

Дівчина різко підвела на неї очі.

— Чому намагаюся? — здивовано запитала вона.

Жінка закотила очі та вирівнялася на стільці. Дістала папірець та ручку. Важко зітхнула.

— Давай усе по новій. Мені ж потрібно якось роботу виконувати, — пані Сулима не хотіла знову це запитувати, але нічого не поробиш. — Який твій настрій останнім часом? Оціни за десятибальною шкалою.

— Шість, — не задумуючись відповіла Олена. Психолог скривилася. — Добре, дев’ять.

Жінка погоджуючись закивала та написала «дев’ять». Далі були подібні питання, й завжди пані Сулима обирала найбільш відповідний варіант, який її влаштує. Подекуди психологиня навіть не дочитувала питання до кінця й сама давала відповідь. У дівчини лише питала, чи погоджується вона з цим.

Так у Олени з’явився вільний час, та як на зло вона витратила його на спогади минулого. А саме, як же вона тут опинилася.

Мрії… Це слово Олена чула лише один раз у житті, але навіки закарбувала його у своїй пам’яті. Дізналася вона про нього від однієї бабусі, що жила у квартирі поряд. Усі її називали божевільною, бо торочила щось про втрачені мрії та даремно прожите життя.

— Мрії, — бабуся схопила її за руку, — запам’ятай це. Завдяки їм ми різні. Кожен має про щось мріяти…

Дівчинці було років п’ять. Вона стояла у теплій куртці та чекала маму. Жінка тоді її злякала, та після цієї розмови стара зникла. Дівчинка більше ніколи її не бачила, двері її квартири зачинилися, а у вікні ніколи більше не горіло світло. Доки туди не заселилися нові господарі.

Дивовижно, як вона взагалі дожила до такого поважного віку. Та старечих людей тут було насправді не дуже багато. Більшість просто не доживала, а решта були більш слухняними, ніж просто дорослі. Ходили чутки, що старих позбувалися, бо вони ставали непотрібними й дуже хворобливими. Доказів ніхто не мав, але цілком могло бути правдою, бо рідко можна зустріти людину за п’ятдесят.

Школа якось дізналася про цей випадок, й Олена отримала вічний квиток на сеанси до шкільного психолога. Спочатку проводила тут багато часу, а потім, коли виросла та почала прикидатися, що все пішло на краще, час поволі скорочувався. Й ось тепер з’являється тут лише раз на два місяці.

— Іди вже, напевне, — промовила пані Сулима. Дівчина не почула та перепитала. — Іди на навчання, кажу. Далі сама на питання повідповідаю.

Олена погодилася, зібралася йти, але згадала про твір. Знову сіла на стілець та попросила залишитися. Психологиня здивовано вигнула брови, та не заперечувала — до того моменту, поки їй не постукали у двері.

— Тепер точно час іти. Не одній тобі потрібна моя психологічна підтримка.

Дівчина важко зітхнула. Простягнула руку, жінка наліпила фіолетову стрічку, але так, щоб було видно синю. Такі були правила. Олена знехотя вийшла та пішла на уроки.