Гнилий паросток

Ледве дочекавшись завершення сніданку, я швидко покинула залу, ковтаючи нудоту, що підступала до горла важкою хвилею. Мені хотілося не просто втекти — розчинитися, зникнути так, щоб про мене більше ніхто не згадував, ніби мене ніколи й не існувало, повернутися в той час, коли я була лише дівчинкою в напівзруйнованій вежі, забутою богами, яка чекала вечора лише заради одного — тихого голосу батька, що розповідав історії, від яких світ здавався трохи менш ворожим.

Ноги самі вели мене вперед — до місця, яке колись було моєю кліткою і водночас єдиним місцем, де я почувалася в безпеці.

— Куди ми йдемо? — стурбовано озвалася Софі, не відстаючи від мене з самого виходу з банкетної зали. — Перепрошую, принцесо, я не встигаю за Вами.

— Я не кликала тебе, Софі, — різкіше, ніж варто було, відповіла я, навіть не озираючись. — Я хочу побути сама.

— Моя леді, я не можу залишити Вас…

Її дихання вже збилося, але вона вперто йшла слідом, змушуючи себе тримати темп, який я задала.

— Тоді не скаржся, — кинула через плече, все ж трохи сповільнюючи крок.

Коридори змінювалися майже непомітно: від світлих і доглянутих — до тихіших, більш порожніх, де кроки вже не губилися серед голосів, а відлунювали довше, ніби сам замок не хотів пускати сюди нікого без причини. Я майже не дивилася навколо, дозволяючи думкам нарешті вирватися з тієї тісної в’язниці, в якій тримала їх увесь час.

Хіба цього я прагнула, коли втекла на війну?

Хіба за це я платила кров’ю — своєю і чужою?

Хіба це і є та свобода, яку мені обіцяли?

Думки накочувалися одна за одною, не даючи відповіді, лише роздираючи зсередини.

Можливо, це й була моя доля — гнилий паросток, який ніколи не мав прорости.

Тоді чому моє життя не обірвалося там, під деревом?

— Ми… ми йдемо до горілої вежі? — голос Софі здригнувся, вириваючи мене з невпинного потоку думок.

Я різко сповільнила крок і нарешті озирнулася.

— Горілої вежі?

— Так, — вона зупинилася, невпевнено озираючись на стіни, де темні плями кіптяви вже не приховувалися під оздобленням. — Кажуть… там мешкають привиди.

Я перевела погляд уперед, ледь стримуючи усмішку — більше втомлену, ніж веселу.

— Ти віриш у привидів?

— Коли батьки привезли мене в цей замок, мені було десять, — швидко заговорила Софі, ніби боялася, що я її переб’ю. — Мене одразу попередили, що в горілій вежі живе привид дівчинки, яка там згоріла. Я не послухала… і вийшла пізно ввечері. У вежі горіло світло.

— І ти одразу вирішила, що це привид? — фиркнула я. — Якби вони справді існували, я б давно змусила старого Кірпіша повернути мені борг. Десять срібних монет — і жодного натяку на сумління навіть після смерті.

— Я не жартую, — її голос зірвався, стаючи тоншим. — Я бачила у вікні тінь дівчинки.

— Ну, тоді Кірпіш просто був надто впертим навіть після смерті, — відгукнулася я сухо. — І вирішив, що мої гроші того варті.

Розмова з фрейліною дозволила мені хоч на мить перевести дух, і до своєї старої кімнати я йшла вже не так швидко. Софі ж тепер не квапилася слідувати за мною, час від часу зупиняючись, ніби щоразу вирішувала заново — чи варто заходити в лігво «привида».

Двері вежі відчинилися з глухим, протяжним скрипом, який одразу розчинився в тиші всередині. Повітря тут відрізнялося від того, що було в відновленій частині замку, воно було іншим — важчим, просоченим пилом і запахом старого каменю, що довго не бачив ні тепла, ні людської присутності. Світло проникало крізь вузьке вікно тонкою смугою, зависаючи в повітрі разом із дрібними частинками пилу, що повільно кружляли, ніби час тут рухався інакше.

— Вона… тут? — тихо запитала Софі десь за моєю спиною, майже пошепки, ніби боялася, що її почують.

Я не відповіла одразу.

Провела пальцями по дерев’яному краю столу, відчуваючи під шкірою шорсткість подряпин, які колись залишила. Підійшла до вікна, торкнулася холодного каменю підвіконня.

— І що ж він робить? — нарешті озвалася я, не обертаючись. — Цей привид.

Софі ковтнула.

— Кажуть… вона — цей привид — з’являється у вікні, визираючи своїх жертв. Стоїть і дивиться вниз. Інколи світло горить, хоча тут ніхто не живе.

Я завмерла на мить, дивлячись на власне відображення в тьмяному склі.

— І все? — тихо запитала.

— Інколи… — вона знизила голос ще більше, — діти казали, що вона рухається. Ніби… шукає когось.

На моїх губах раптом з’явилася усмішка — спершу ледь помітна, майже випадкова, потім ширша.

Я тихо видихнула, і разом із цим видихом вирвався короткий, різкий сміх — занадто гучний для цієї кімнати. Спершись рукою об підвіконня, я опустила голову, і сміх вирвався знову — уже неконтрольований, хрипкий.

— О боги… — прошепотіла я крізь нього.

Софі завмерла за моєю спиною, не наважуючись навіть поворухнутися.

— Ви… Ви її бачите? — обережно запитала вона.

Це було настільки абсурдно, що сміх накотився ще сильніше. Я ледь втрималася на ногах, впершись долонею в холодний камінь.

— Так, — видихнула, намагаючись говорити крізь цей сміх. — Щодня.

Слова зірвалися занадто легко — і саме це зламало щось усередині.

Сміх обірвався так само різко, як і почався, залишивши після себе тільки порожнечу.

Я повільно підняла голову, вдивляючись у скло, в якому більше не було нічого смішного — лише знайоме обличчя.

— Не підходь, — тихо сказала я, і цього разу в моєму голосі не було ані тіні насмішки.

Я не знала, до кого це звернення — до Софі чи до відображення того привида у вікні.

Пальці ковзнули по холодному каменю, затрималися на подряпинах, які я колись залишила тут, рахуючи дні.

Вони нікуди не зникли.

Як і я.

— Вони приходили, знаєш? — озвалася я після короткої паузи, не відводячи погляду від вікна. — Діти. Стояли десь там, унизу, ховалися за кущами.

Мій голос звучав рівно, майже спокійно.

— Чекали, що побачать привида, — я ледь помітно всміхнулася, але тепер ця усмішка вже не мала нічого спільного з веселощами. — І бачили.

Слова зависли в повітрі.

Я повільно провела пальцями по склу, ніби намагаючись стерти власне відображення.

— Вони боялися піднятися сюди, — продовжила тихіше. — А я не розуміла, чому вони боялися мене.

Ковток повітря виявився надто різким, навіть болючим. Мої губи здригнулися знову, але цього разу без сміху.

— Ніхто не заходив… — тиша в кімнаті стала густішою, майже відчутною. — Після смерті батька я лишилася тут одна. Я була дитиною, якій не повідомили, що батько помер — я думала, що він теж покинув мене.

Я моргнула — і лише тоді зрозуміла, що щоки вже мокрі.

Сльози текли тихо, беззвучно, ніби просто знайшли вихід, якого давно чекали.

— Зручно, правда? — прошепотіла я, більше для себе, ніж для фрейліни. — Коли тебе бояться.

Я опустила голову, дозволяючи волоссю сховати обличчя, аби дівчина не побачила моєї слабкості.

— Тоді ніхто не підходить занадто близько, щоб побачити тебе справжню.

Позаду почулися кроки — тихі, обережні, і на мить я справді вирішила, що це Софі, аж поки рука, що торкнулася моєї спини, не затрималася трохи довше, ніж мала б. У цьому дотику не було тієї невпевненості, до якої я вже звикла.

Я не одразу відреагувала, поглинута спогадами, лише повільно вдихнула. І цього вистачило, щоб зрозуміти — це не Софі.

Чоловічі руки обережно розвернули мене до себе, ніби я могла розсипатися від найменшого необережного руху, і водночас у цьому дотику було щось таке, що не залишало мені вибору відступити; вже за мить я стояла надто близько, впершись лобом у чужі груди, відчуваючи крізь тканину рівну, тверду поверхню, позбавлену тієї м’якості, яка могла б належати фрейліні.

Я не відсахнулася. Не зробила кроку назад. Просто залишилася.

Пальці чоловіка повільно ковзнули крізь волосся, розплутуючи пасма, а теплі губи ледь торкнулися маківки — так обережно, ніби він боявся зруйнувати щось крихке, про існування якого я сама ще не знала.

Я заплющила очі, раптом усвідомивши, як сильно втомилася тримати все це всередині.

Мене ледь помітно трусило, і сльози, відчувши під собою чуже плече, нарешті знайшли вихід. У цьому не було нічого гучного чи надривного — лише тиха, вперта слабкість, яку я більше не могла стримувати.

І це було майже соромно.

Настільки, що я не наважувалася відсторонитися, щоб він цього не побачив.

Він нічого не сказав, лише трохи сильніше притиснув мене до себе, і від цього руху мене огорнув уже знайомий запах — теплий, з легкою гіркотою диму і ледь відчутною солодкістю випічки.

І, мабуть, саме тому я не відштовхнула його.

Я була вдячна за цю тишу більше, ніж могла б визнати, бо слова зруйнували б цей момент значно швидше, ніж я змогла б його витримати.

Він не відпустив мене одразу — лише трохи послабив обійми, ніби даючи змогу вдихнути рівніше, і цієї миті виявилося достатньо, щоб його пальці піднялися вище, обережно торкнулися підборіддя, змушуючи мене підвести голову — не різко, не наполягаючи, але так, що відмовитися від цього руху вже не виходило.

І я піддалася.

На мене з турботою дивилися знайомі очі — одне блакитне, інше бездонно чорне.

Усвідомлення прийшло з запізненням, з чимось значно глибшим і різкішим, що одразу відрізало той крихкий спокій, який я щойно дозволила собі відчути. Тим, хто тримав мене так, ніби мав на це право, тим, на чиєму одязі темніла волога пляма від моїх сліз, тим, до якого я щойно притулилася, навіть не намагаючись відсторонитися, був Ікар.

Його палець повільно ковзнув по моїй щоці, стираючи вологий слід, і в цьому русі було щось надто звичне, надто впевнене — ніби він знав, як це робити, ніби вже робив це раніше.

Я різко відхилилася назад, бажаючи розірвати контакт шкіри.

Точніше — спробувала.

Руки принца довкола мене не стиснулися сильніше, але й не відпустили, утримуючи мене на тій самій небезпечній відстані, де ще можна було відчути його тепло.

— Відпусти, — сказала я тихо, майже рівно, ніби це не я щойно дозволила собі слабкість поруч з ним.

Він не зрушився, лише трохи схилив голову, дивлячись надто уважно, ніби намагався вловити щось більше, ніж я дозволяла показати.

— Відпустити… — повторив він так само тихо, і ця тиша в його голосі була важчою за будь-який наказ. — Коли ти плачеш?

Його пальці на мить затрималися на моїй щоці.

— Коли я нарешті зміг доторкнутися до тебе?

Слова лягли рівно, без тиску, але саме тому прозвучали ще важче.

Я стиснула губи, вперто відводячи погляд, стираючи сльози різким рухом, ніби могла разом із ними прибрати все, що щойно сталося.

— Відпусти, — повторила, вже твердіше.

Він не відповів одразу.

Лише затримався на цю коротку, затягнуту мить, ніби зважуючи щось, що не вимовлялося вголос, і вже коли я була готова вирватися силою, ледь чутно, майже гублячи звук у повітрі, прошепотів:

— …знову.

Я завмерла.

Цього разу без сумніву — я справді це почула.

Погляд різко ковзнув убік, ніби цього було достатньо, щоб не дозволити цьому слову зачепитися, не повернутися до нього думками, бо варто було лише затриматися — і воно вросло б надто глибоко.

Гостра, зручна, знайома злість прийшла майже одразу.

— Не потрібно робити вигляд, що тебе хвилюють мої почуття, — сказала я рівно, навіть не дивлячись на нього, — якби не твоя ідея з миром через шлюб, я б і далі залишалася достатньо непомітною, щоб не цікавити королеву.

— Вийди, — тихо сказав Ікар.

Лише тоді я згадала про Софі.

Вона стояла в кутку, притиснувшись до стіни, намагаючись стати меншою, ніж була, і тепер, почувши голос принца драконів, різко рушила до дверей, але перед тим озирнулася — невпевнено, запитуючи поглядом те, що не наважилася сказати вголос.

Я ледь помітно хитнула головою — «Не хвилюйся, йди» — І цього вистачило.

Двері за фрейліною зачинилися майже беззвучно.

Чоловік відпустив мене не одразу — повільно, ніби давав час звикнути до відсутності його рук, і коли тепло почало розчинятися, я майже несвідомо зробила крок назад, обхоплюючи себе, намагаючись утримати хоча б його слід.

Даремно.

Холод повернувся надто швидко.

Ікар не рушив за мною.

Лише дивився — вже відкрито, не приховуючи цього, ніби тепер йому не було потреби стримуватися.

— Ти даремно думаєш, що я зробив це лише для себе, — сказав він нарешті, і голос його звучав рівно, спокійно, але в цьому спокої відчувалася твердість, яка не залишала місця для заперечень. — Ти потрібна мені. Так само, як і я тобі.

Я ледь помітно скривилася.

— Не переоцінюй себе.

Ікар лише усміхнувся — коротко, без заперечень.

— Тоді будь хоча б достатньо розумною, щоб залишатися пильною поруч із королевою Летицією.

З моїх вуст зірвалося тихе фиркання.

— Я й без твоїх порад не довіряю їй. У нас, знаєш, не найтепліші стосунки.

Його усмішка стала однобокою, майже лінивою.

— Цього недостатньо.

Він злегка змістився вбік, не наближаючись, але й не відпускаючи простір між нами, ніби свідомо залишав цю напружену межу.

— На нашому весіллі будь уважною, — додав тихіше. — Не дозволь святковій атмосфері приховати гниль.

Я знову подивилася на нього. Він витримав цей погляд спокійно.

І саме це дратувало більше, ніж будь-який тиск.

— І тоді, можливо, — продовжив він, — ти сама побачиш, чому цей союз потрібен нам обом. Я чекатиму твоєї відповіді наприкінці.

Я повільно вдихнула, відчуваючи, як напруга знову піднімається — вже інша, значно небезпечніша за ті сльози, які я щойно дозволила собі.

— О, — протягнула, ледь схиливши голову, — то ми не подружнє ложе розділимо в першу ніч нашого подружнього життя, а розроблятимемо план помсти нашим кривдникам?

Його усмішка змінилася — повільно, майже непомітно, але від цього ще більш відчутно. Вона стала ширшою, темнішою. Майже задоволеною.

— Якщо це так турбує мою майбутню дружину, — сказав він спокійно, без поспіху, ніби ми говорили про щось буденне, — то плани можуть почекати до ранку… наступного тижня.

Я закотила очі, різко відводячи погляд, і, щоб приховати тепло, яке так недоречно відгукнулося десь під шкірою, рушила повз нього, не сповільнюючи кроку.

— Сподіваюся, наше весілля теж може пройти без мене, — кинула через плече, навіть не озираючись, — як і всі подальші шлюбні ночі.

Я не зупинилася.

Лише краєм ока вловила рух — його рука піднялася, різко, майже інстинктивно… і повільно опустилася.

— Скільки мені ще зробити кроків тобі назустріч, — тихо озвався він за моєю спиною, — щоб ти хоча б перестала тікати від мене, Каїро?

Я не відповіла. Лише вийшла з кімнати, не озираючись, залишаючи ці слова позаду — і водночас відчуваючи, як вони залишаються зі мною.