Гнилий паросток

Тонкий матеріал шатра, що відділяв мене від гомону табору, пропускав ледь помітне ранкове світло.

Перший ранок без війни.

У грудях щось стислося — солодка радість змішалася з гірким смутком. Перед очима постали обличчя друзів і знайомих, яких це світло вже ніколи не осяє. Для них ранкове проміння — вісник миру — прийшло запізно.

Я спробувала поворухнутися, та рана на плечі, отримана в бою напередодні, нестерпно занила. Крізь білу тканину бинтів проступила кров.

— Я ж просив — ніяких різких рухів, — зреагувавши на стогін, що мимоволі вирвався, цілитель підскочив до мене. Його роздратований погляд ковзнув перев’язкою, яку він наклав лише годину тому. — Якщо ще раз так зробиш, я пришию тобі руку до тіла.

— Вас зрозуміла, пане Седріку, — на його роздратування я могла лише посміхнутися. — Жодних рухів.

Я знову лягла так, щоб він міг замінити брудні бинти.

Із Седріком ми були знайомі давно. Ще на початку війни він урятував мені життя. Після чергового зіткнення з драконами мене знайшли в Сірому лісі — за тиждень після зникнення. Я була у важкому стані, і він тоді дивувався, як мені вдалося вижити й протриматися так довго без допомоги.

Я й сама не знала.

Не пам’ятала нічого, окрім клинка, що розітнув мені живіт, і… чужих, незнайомих рук, які змінювали пов’язки. Можливо, мені пощастило натрапити на якогось мага-відлюдника. До війни в цих лісах мешкало чимало таких. А цей, мабуть, просто лишився.

Від спогадів мене відволік тихий видих біля самого вуха.

— Ці дракони останнім часом використовували якусь отруту, — блакитні очі Седріка блиснули розчаруванням, коли його магія не змогла стягнути краї рани.

— Не надто близько ти схилився? — зауважила я.

Загострені вуха цілителя почервоніли, коли він усвідомив, що його обличчя зараз на відстані подиху від мого. Це викликало в мене ще одну посмішку.

— Вибач, — буркнув він, удавано приховуючи збентеження. — Інколи забуваю, що за таке мене можуть змусити одружитися на зміюці.

— Це мене ти назвав зміюкою? — прошипіла і скорчила найзлішу гримасу, на яку була здатна.

— Та я хоча б… — почав він, але не встиг договорити.

До шатра увірвався Гвендон з радісною усмішкою, оглядаючи всіх присутніх.

— Ну що, воїни, хто першим хоче поїхати додому? — гукнув він, остаточно розбудивши тих, хто ще відпочивав.

Поранені загомоніли. Кожен прагнув якнайшвидше опинитися в обіймах коханих чи батьків.

Я ж не квапилася. Я знала: якщо вдома мене й чекають, то радше зі сварками, ніж із теплом.

— Каїро, — звернувся до мене командир, — у мене наказ від королеви доставити тебе сьогодні до замку. Тож руку піднімай жвавіше.

— Слухаюсь, капітане, — відповіла в’яло, піднявши неушкоджену руку.

— Чудово. Збирайся, скоро вирушаємо…

Незвичні для ельфів бузкові очі уважно оглянули мене, ніби він намагався прочитати мої думки.

— І, Каїро, навіть не думай тікати. Я знайду тебе навіть в іншому світі.

Седрік загиготів, дістаючи нові бинти для перев’язки. Він був одним із небагатьох, хто знав, ким я була до війни. Знав — і не відвернувся.

— Ось і настав твій час розплати.

Дружні піддражнювання були для нас звичними, та тепер мені було не до сміху. Після війни я планувала залишити ельфійські землі, щоб навіть згадок про мене тут не лишилося. Я навіть думала вкоротити загострені вуха, аби ніхто не впізнав у мені чистокровну.

Та всі плани перекреслив один-єдиний наказ королеви.

Чи ні?

Дочекавшись, поки цілитель завершить роботу, я швидко накинула на себе брудну від крові й землі туніку і визирнула з шатра.

— Здається, командир Гвендон попереджав, що тікати не варто, — пролунав за спиною насмішкуватий голос.

— З чого ти вирішив, що я зібралася тікати? — я обернулася до Седріка, навіть не здригнувшись.

Він із задоволеною посмішкою перекинув довгу біляву косу за спину, від чого та ковзнула кінчиком по підлозі, й помахав пальцем перед моїм носом, немов учитель перед учнем.

— Я бачив твою посмішку, коли в твоїх очах промайнула якась дурнувата думка.

— Дурнувата? — мої брови здивовано піднялися. — Це ти теж у моїх очах прочитав?

— Ні, дурненька, — цього разу він був серйозним. — У твоїй голові просто немає інших думок, окрім дурних і ідіотських.

Я лише клацнула язиком і знову повернулася до виходу, прораховуючи маршрути відступу. Воїни, яким кортіло якомога швидше вирушити, кілька разів штовхнули мене в хворе плече, але я не квапилася виходити з ними. Швидко попрощавшись із Седріком, з іншого боку підняла край шатра й навколішки пролізла під ним.

Моя щаслива, але надто коротка втеча закінчилася на вичищених до блиску шкіряних черевиках.

Я різко видихнула, не наважуючись підняти голову. У голові роїлися виправдання, але, як справедливо зауважив цілитель, усі вони були або дурні, або ідіотські.

— Вставай, — нарешті порушив тишу голос командира. — На тебе карета чекає.

— А можна «ні»? — пробурмотіла я, приймаючи простягнуту руку з довгими пальцями, яким більше пасувала музика, ніж війна. — Капітане Гвендоне, не зрозумійте мене неправильно, але я боюся проходити крізь головний вхід. Усе ж це вхід, а не вихід, правда?

Поки слова сипалися з мого рота, так і не пройшовши крізь фільтр розуму, я обтрусила коліна, хоча одяг і до того був брудний. В очі командирові дивитися я не наважувалася.

Якщо я встигну прослизнути повз нього — зможу сховатися в хащах неподалік.

Я різко рвонула вбік, так і не встигнувши повністю продумати подальшу втечу. Просто спробувала вислизнути, поки ще була така можливість. Земля під ногами була волога, слизька, і я не встигла зробити й двох кроків, як мене зупинили.

Руки зімкнулися на талії обережно, але міцно. Я відразу відчула, як він уникає пораненого плеча, як міцно притискає до себе так, щоб не зробити боляче.

Я завмерла, ніби пташка спіймана котом.

Тепло його рук проникало навіть крізь тканину туніки. Пальці повільно зсунулися, ніби випадково, ніби він просто перехоплював мене зручніше, опускаючись на стегна.

Подих збився.

Це було недоречно, але тіло відреагувало раніше, ніж я встигла зупинити спогади, від яких, ніби розряд блискавки, напруження ковзнула по спині вниз. Я стиснула щелепи, щоб приховати свою реакцію на цей жест.

Нарешті поглянувши у бузкові очі, які були занадто близько, зрозуміла, що він теж пригадав.

Ніч після бою була холодною й мокрою. Земля під спиною промерзла, сирість тягнулася крізь одяг, але сил підвестися не було. Ми лежали поряд, дивлячись у небо, ніби воно могло відповісти на усі наші запитання.

Зорі здавалися надто яскравими. Надто спокійними для світу, який щойно захлинувся кров’ю.

— Кажуть, зорі — це душі померлих предків, — озвався він після довгої паузи. Голос був хрипкий, втомлений. — Якщо це правда… То чи можуть вони заперечити мої мрії, якщо дозволили війну?

Я не відповіла. Не тому, що не знала що сказати, а тому, що слова здавалися зайвими. Війна не питала дозволу — ні в живих, ні в мертвих.

Він повернув голову до мене. Я відчула цей рух ще до того, як побачила його обличчя. Потім він підперся рукою і навис наді мною, обережно, так, щоб не тиснути. Холодне повітря між нами зникло.

Його пальці торкнулися мого обличчя. Повільно. Невпевнено. Ніби він перевіряв, чи я справжня, чи це лише втома змушує його бачити зайве. Великий палець ковзнув по щоці, залишаючи теплий слід.

Він дивився мені в очі надто довго. Я бачила, як він бореться із собою — напружена щелепа, зведені брови, затриманий подих. Він уже знав, що не має цього робити. І все ж не відступав.

Тоді я сама потягнулася до нього, бо не хотіла залишатися наодинці з цією ніччю.

Це не було коханням. Це було відчаєм — тихим, виснаженим, таким, що заповнює порожнечу після бою. Коли ти живий, але не певен, чи надовго.

Наші губи були надто близько. Я відчула його подих. Ще мить — і межа зникла б.

Але він відхилився.

Різко, ніби злякався власної слабкості. Його рука зникла з мого обличчя, холод одразу повернувся на шкіру.

— Вибач, — сказав він тихо.

Потім підвівся і пішов, не озираючись. Я залишилася лежати на землі, дивлячись на зорі. Груди стискало від образи й гордості водночас. Я не пішла за ним. Не покликала. Не запитала потім про це жодного разу.

З тієї ночі ми більше не були товаришами. І вже точно не друзями.

Лише командир і підлегла.

Його пальці напружилися — і тут же зникли. Він різко прибрав руки, ніби злякався власного руху, і відступив на крок, сховавши долоні за спину.

— Перепрошую, — сказав він рівно. — Ви поранені.

«Ви».

Він мовчки кивнув у бік карети, запрошуючи жестом, коротко й стримано, як належить командирові.

— Прошу.

Я випросталася, намагаючись не показати, як швидко б’ється серце.

Втеча скінчилася, хоча план був надійний як годинник. Годинник, який давно вже зламався.

Карета чекала.

І я знала — далі буде тільки гірше.